Re:цензії

24.05.2020|17:14|Василь Кузан

Феба як фатум

Іван і Феба [Tекст]: роман / Оксана Луцишина. — Львів: Видавництво Старого Лева, 2019. — 392 с.

Суспільні зміни, згідно східної мудрості – це найгірше, що може спіткати людину на її життєвому шляху. «Виходить, усе в нас тримається на минулому. Відпустиш минуле, як повітряну кульку, від себе — і починається небуття.»

Початок дев’яностих дезорієнтував нас усіх. Ми, ті, що виросли у СРСР, жили у замкненій, затхлій, герметичній, не надто комфортній, але більш-менш стабільній тоталітарній системі, у тюрмі народів, де сяк-так годували і давали можливість однаково одягнутися. Чомусь більшість із нас вірила, що треба ще трохи почекати, попрацювати і щасливе завтра таки наступить. А тут – раз і всі двері у тій замкненій системі розчахнулися. Неймовірний протяг, шалені вітри підняли із дна усе сміття, поламали всі вказівники на дорогах у світле майбутнє, вивели з ладу внутрішні компаси та навігатори. Ми опинилися ніби посеред води – сильна течія, розбурхана повінь понесла нас у невідомість, у небезпеку, у чорну безодню. У великий хаос.

Комунізм щасливо помер, тепер ми побудуємо сильну і Незалежну Україну – думали тоді романтики – позбавлені критичного мислення діти тоталітарного середовища, хоча, може, і не діти, а так – викидні. Лише комуністи, знали, що він, комунізм, не помер – реорганізувався і залишився при владі, осів у головах зомбованих десятиліттями людей...

Але тепер не про всіх… Про Івана, про Фебу, про книгу Оксани Луцишиної

Головний герой роману Іван – це і є отой самий викидень старої системи, якого нове життя не приймає. Та і він не може прийняти новий порядок речей, бо то не порядок, а хаос. Іван є уособленням усього вселенського безладу, розгубленості, страху, нерішучості та апатії, усієї невизначеності та хаосу, усього найгіршого, що може бути у часи суспільних змін. Із сильного та вольового учасника Революції на граніті він перетворюється на безвольного, заляканого, розгубленого молодого чоловіка, який не знає для чого жити і чи варто жити взагалі. Його спочатку залякують та роблять соціальним імпотентом, потім знайомлять із дівчиною, потім на роботу влаштовують, і, врешті, женять та повністю керують його життям. Ні, російські спецслужби та колишні кадебісти тільки залякують і шантажують, вилучають воїна із боротьби, показують, що знають про Івана все і будуть контролювати кожен його крок. Вони ламають волю. А далі Іван просто пливе за течією. Як пліт без бокораша. Як… Ну, тут у кожного свої асоціації виникнуть.

Іван і хоче одружуватися на Фебі, і не хоче, і працював би, бо гроші потрібні, але грошима його розпоряджається мати… Він би і рибку хотів з’їсти, і на риболовлю не ходити… Але він патріот, він переконаний українець, він учасник Революції на граніті! Він романтик! Він герой, якого в Ужгороді ніхто не розуміє. Бо тут мадяри і русини, алкоголіки і заробітчани, контрабандисти і бандити – їм усім держава до лампочки. Бо держава – то щось невизначене, далеке, чуже… А їсти хочеться щодня. І керує тут не президент чи голова адміністрації, я мати, яка загадує роботу вже не тільки Іванові, а і його дружині. Але боротися наш герой не хоче. Бо вороги, за якими вгадуються спецслужби Союзу-Кремля-Росії, ампутували йому ген боротьби.

Образ Івана – образ цілого покоління. Це вже не радянські люди, але ще не українці –  революціонери, які таки зруйнували стару систему, але що будувати замість неї не уявляли в принципі; лицарі, які спочатку воювали з вітряками, а потім усвідомили, що це вітряки і впали у розпач; воїни, які готові були віддати життя за Україну, але як жити задля неї не знали, не уявляли, та і ворога справжнього не бачили. Ворог вчасно одягнув маску друга. Чи брата. Ворог ніби розчинився у повітрі, але чатував на тебе, полював, виринав із темного закапелка, виходив із-за рогу, лякав, погрожував, випробовував, принижував, витягував жили, брав за горлянку… Ворог убивав. Убивав незламних, убивав дух слабких, ламав волю, скуповував душі…

«Іван сів на сходах — на сходах без поручнів у недобудованій хаті, яку теж не годен був довести до пуття, сів, обхопивши голову руками, і застогнав. Що він наробив? Що він наробив з усіма цими життями, зі своїм включно, — з усіма цими життями, які хтось довірив йому! Адже було колись інакше? Він же був колись сильний? Коли ще був зі своїми — там — на київському граніті, тоді він був сильний, тоді був — як чаша, мав у собі світову силу, що вливалася в нього так само легко, як і виливалася. А зараз мав тільки тяжке своє кам’яне серце, та й те не трималося йому в грудях. І життя, що його він кудись ніс, двигав, але неясно було, куди та навіщо…»

Надзвичайно реально письменниця описала атмосферу тогочасного Ужгорода. Допомагає їй у цьому навіть погода – дощ, сирість, сірість, руїни, калюжі на дорогах, повінь, вітер… І на цьому тлі – Іван. Не тільки Іван. Не стільки Іван.

Оскільки головний герой не може осягнути всієї сили системи, якій Україна самостійна не потрібна взагалі, оскільки він не може вирахувати хто саме стоїть за тим агентом, що безпосередньо контактує з ним, оскільки молоді революціонери не стали політичної силою, а розсіялися по всій країні, оскільки його самого почали пресувати, а він таки здогадується, що переслідують усіх… То всі ці загрози, небезпеки, неясності, невизначеності та питання без відповідей тиснуть на мозок постійно і створюють стан перманентної загрози та страху не тільки за своє життя, але і за життя близьких людей.

І тут Оксана Луцишина виступає як блискучий знавець психології та психоаналізу. Вона демонструє нам закони цих наук художніми засобами на прикладі головного героя. Бо якщо свідомість не може впоратися із загрозами, каже психоаналіз, то у дію вступає підсвідомість. Саме вона формує образ ворога, якого розум Івана знайти не може. І ворогом виявляється не агент КДБ, не мати, яка пресує і його, і його дружину, не роботодавці, які звільняють чоловіка з роботи, не дружина, у яку він був закохався, але так і не зміг полюбити, а поезія. Тобто Феба. Бо Феба – це не ім’я дружини, це її псевдо, яке вона взяла собі як поетеса.

Іван не розуміє поезію, ніхто із Фебиного оточення не розуміє поезію. Поезія для них – це щось чуже, зайве і непотрібне. Бо усі просто живуть, просто намагаються вижити у складних умовах, просто щось конкретне роблять, а вона, Феба – марнує час на дурниці.

«Потім, уже коли він одружиться з Фебою, коли замахнеться на те, аби назавжди замовчати її вірші, — уникатиме поезії, але буде пізно: можна забути слова, але не ритми, а ритми і далі вібруватимуть у ньому як частинки достеменної матриці його буття...»

Саме тому Феба винесена у назву роману. Бо вона, як уособлення чогось незрозумілого, асоціюється у голові Івана як загроза, як причина всіх його невдач, проблем, страхів та загроз. Як фатум.

Саме тому, що Феба присутня більше у підсвідомому, ніж у реальному житті Івана, авторка занадто мало, на перший погляд, приділяє уваги дружині головного героя. Вона ніби і є, але, теж ніби, ні на що не впливає. А насправді вона створює отой ритм, що формує матрицю буття.

Життя самої Феби, хоч і окреслене кількома десятками сторінок тексту, це суцільне нещастя. Це ще більша безпросвітність та трагедія, ніж у всіх разом узятих героїв роману. Трагедія жінки, яка живе у жорсткому патріархальному світі. У цьому світі вона не має не те що права голосу. Вона не має права розвиватися як особистість, не має права на власну думку, не кажучи вже про творчість. Її покликання у цьому житті – народжувати та виховувати дітей. От вона і народжує.

Феба майже не говорить. У романі вона і не жінка взагалі – тільки тінь жінки. Ми жодного разу не чуємо її голосу – тільки два монологи, записані похапцем, озвучують її потреби. Вона хоче, щоб із її думкою рахувалися, щоб її чули. Вона хоче заявити про себе, як про особистість, яка має особисті духовні та інтелектуальні потреби. Особистість, яка бунтує проти відведеної їй суспільством ролі матері, ролі «механізму поповнення популяції». Вона прагне писати поезію. Задавати ритм. Творити матрицю буття. Феба не тільки жертва соціальних змін, але й жертва усталених жорстких патріархальних устоїв. Саме тому її нещастя множиться на два. Двійка, між іншим, присутня в романі постійно і символічно. Два головні герої, два монологи Феби, два зрізи життя (суспільний і особистісний), два полюси – чоловічий і жіночий… І ще – двічі в романі згадується, що в Закарпатті є «люди і жони».

Справа в тому, що в Закарпатті справді кажуть: «люди і жони». У того, хто не знає досконало мову місцевих жителів, складається враження, що «жони – то не люди». На цю тему і анекдотів є кілька. Але тут усталені стереотипи зіграли із авторкою злий жарт. Бо люди, які виросли в русинському мовному середовищі, знають, що «люди» – то мужчини, чоловіки, «жони» – то жінки, а «чилядь» – то люди у загальнонаціональному розумінні цього слова. Тому говорити, що жони – це в Закарпатті істоти нижчого рівня не варто. А Феба переконана, що всі її нещастя тільки від того, що вона народилася жінкою. Але протестує проти такого стану речей тільки її внутрішній голос. Її монологи. Які не озвучені навіть, а просто записані на папірцях…

Разом з тим із контексту роману «Іван і Феба» випливає, що Закарпаття – це суцільний матріархат. Жорсткий і жорстокий. Адже заправляє всім тут саме жінка. У конкретному випадку – Іванова мати. У інших описаних Оксаною родинах теж керують усіма процесами жінки. А чоловіки – то таке… Алкоголіки, безвольні істоти, безхребетні самці, нереалізовані особистості, ніякі громадяни, невірні коханці, безвідповідальні особи, вічні революціонери, виконавці розпоряджень та захцянок своїх та чужих жінок. Як ото Іван. Чи його батько. Чи Іванові друзі. Чи не всі чоловіки у романі?

Але це таке… питання сприйняття, а не літератури. А літературу маємо стильну та добротну. Роман «Іван і Феба» заслуговує на загальнонаціональну увагу. Хоча б тому, що це чи не єдиний роман про Революцію на граніті. Але не тільки тому. Бо це якісний текст. Текст, вивірений часом і відстанню. Адже Оксана написала його в Америці. А погляд здалеку – він трохи інший. Тому варто подякувати авторці за нього. І за всі ті думки та емоції, які довго не відпускають читача. Їх, оцих думок та емоцій, багатенько. Я торкнувся тільки кількох важливих, на мою думку, нюансів. А кожен читач знайде у романі щось своє. Можливо, і своє минуле, яке не варто відпускати так легко.



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus

- фільми в кінотеатрах України

Партнери