Re:цензії

15.05.2020|10:11|Богдан Дячишин, Львів

Час - це те, що не зникає безслідно у людини*

Ольга Яворська. Барви обвітрених літ. Львів: Апріорі, 2020. – 224 с.

Роздуми – це потужна і плідна наука для того,

хто вміє це намацати й заглибити у собі.

Монтень, «Проби», том III

 

Сенека стверджує, що «Ніщо не є нашою власністю, – ніщо, окрім часу, яким живемо, в якому живемо. Все інше чуже» («Моральні листи до Луцілія»). «Що ж таке Час? Коли ніхто не питає мене про це, я знаю, але як йдеться про пояснення, я вже не знаю» (Св. Августин). Час є суб’єктивною похідною нашого розуму від реального процесу руху в навколишньому світі. Об’єктивно відтворюючи динаміку руху, розум суб’єктивно зберігає усю інформацію, яка в ньому нагромаджується. Поза розумом немає образів, не існує і часу, але є рух. Вчені стверджують, що рух – це об’єктивна, а час суб’єктивна категорія, оскільки час є способом сприйняття руху розумною (мислячою) природою (обговорюються докази того, що зірки, планети [і наша рідна Земля] живі і здатні мислити). А що ж людина? За відсутності людської пам’яті, здатної фіксувати час,  його також немає. Ми живі, думаємо, запам’ятовуємо великі обсяги інформації, отже, «...час – це те, що в ньому» (Андрій Содомора, «Пригорща хвилин»). Час «не зникає безслідно», бо «Барви обвітрених літ / У просторі й часі не зблякнуть...» (Петро Шкраб’юк, с. 5)

Сумлінно служачи слову рідної мови, авторка у своїй книжці мережить думки пам’яті пережитого-переосмисленого, щоб вони не зникли безслідно – писане слово залишається і дає плід, бо в ньому насіння, яке проростає правдою, вічністю... Сила енергії думки й пам’яті – у слові, бо тільки воно здатне оживити і думку, і пам’ять; слово без думки мертве, як і думка без слова; тільки в єдності, в парі вони здатні покликати до життя наш мозок до дії. Мозок добирає, пересіює слова і думки, переносить-пересаджує їх у невідомі й невидимі комірки мозку, зберігаючи, підживлюючи енергією життя і дії, але в кожного з нас «своя стежка у світ слова, у світ, що за словом...» (Андрій Содомора, «Наодинці зі словом»), але пам’ятаймо, що й «Страшні слова, коли вони мовчать, / коли вони зненацька причаїлись...» 

(Ліна Костенко).

Частина перша: «У вихорі протиріч». Ольга Яворська починає свою оповідь із роздумів про осінній день (осінь багата плодами своїми) і прямує дорогою «до того місця, де душа, зіткана з тривоги, причаститься цілющою силою Слова» (с. 9). Слово передає думку – будьмо правдомовцями, пильнуймо своїх слів, діймо у відповідності зі сказаним словом, оберігаймо рідну мову, бо «Арістотель вважає, що думка і мова відповідають одна одній, тобто, що зі структури мови можна дійти висновку щодо структури дійсності» (Марія Фюрст, Юрген Тринкс, «Філософія»).

Авторка книжки живе в гармонії з природою, метафори «посивілого дня» допомагають їй воскрешати думки пам’яті, пережитого, щоб поринути в глибини осмислення таїни буття, «пізнати таємницю щастя... Матері... пережили своїх дітей» (с. 16–17): щастя – це коли не стається того, чого не мало би статися. Життя: «Несподівано побачила самотню і обшарпану  вітрами вербу, яка плакала моїми сльозами» (с. 16). Природа плаче, бо й ліс володіє силою, яка дарує людині спокій і допомагає долати виклики сучасного буття: «Піднеси мене, стихіє почуттів, над людською сваволею і злобою до відчуття перемоги високого Духу» (с. 18). «Душа людини незбагненна» (с. 29) і лукава, як і серце, в усі часи людської історії : «Людське серце найлукавіше над все та невигойне, хто пізнає його?» (Книга Єремії 17:9). Пізнати можна те, що полюбив! Людина – пилинка пилинки, живе мить миті і мусить усвідомлювати, що «Є вічна сила тимчасовості» (с. 32). Цитувати й цитувати, розмислювати над кожним словом, щоб думки знайшли  своє місце в серці читача, спонукали до плекання інтелекту, духовності, аби протиріччя не заполонили наш мозок: «Найвища правда – у справедливості, спасіння – в молитві й любові» (Іван Гнатюк, с. 31)...

І на сам кінець першої частини: «Мирослав Дочинець написав, що людину до успіху веде досвід, хитрість і суворість. За такими критеріями успіх мені не світить» (с. 29). Правдою, тільки правдою має думати, жити людина. Правдою людина все перемагає, і правда провадить її до вічності – це про Ольгу Яворську, бо співпраця з Божими намірами – найвище щастя!

Частини друга і четверта: «Долю не обдуриш», «Під сонячними дощами». У фольклорі, літературі, казках, міфах, традиціях українського народу побутують думки, що долю дитині дає мати, її шукають, вишивають, її можна погубити, а можна знайти, як щастя, чого не скажеш про російську «судьбу», яка сама керує й вирішує, а людина є всього лиш пасивним реципієнтом, як пацієнт під наркозом. Чи так воно буває насправді? Наше життя, події – «від часу і нагоди залежні вони» (Екклезіяста 9:11б)і від важкої щоденної праці, для якої народжена людина, щоб любити, вчитися плакати, радіти ділами своїми. Час і обставини були такими, що Марія з Болехова, зв’язкова УПА, поклала своє життя на вівтар боротьби за волю України. Сльозою читаю і цитую фрагменти з оповіді Марії: «Ніколи не забуду міцного потиску руки сотенного і ніжного серпанку погляду коханого... Квапилася вишити коханому сорочку... Розлучалася з коханим, здригалася від свисту куль, але голову в траву не ховала... В любові зачатий, в неволі щойно народжений... ...синку... Дивися на світ очима чистими і пам’ятай, що нас чекає Україна – твоя земля, моя земля, таткова земля... Вдихаймо, синку, запах рідних стін... Веду гнідого коня зеленим зарінком, змережаним первоцвітом, на паруючу нивку, що чекає плуга» (с. 42–43). Рідна земля, «що чекає плуга»... В зацитованому фрагменті тексту відображений архетип української нації. Порозмислюймо над текстом. Подаю без коментарів і пояснень роздуми психоаналітика та громадського активіста Олексія Арестовича про такі три основні архетипи української нації:

1. «Святослав» (Лицар, Характерник) – уособлення традиційної шляхетності та козацької сили українського народу.

2. «Єзуїт» (Б. Хмельницький, І. Мазепа, П. Могила) – випускник єзуїтської колегії, знавець п’яти – шести сучасних та стародавніх мов, з гострим раціональним розумом, державним мисленням, пристрасний у молитві, видатний комунікатор, холодний у своїх розрахунках та планах.

3. «Козак Мамай» – спокійний, ставний, занурений в себе, фаталіст, сидить під дубом з бандурою, поряд келих, шабля й кінь; привітний, усміхнений, у якого тільки по маленьких зморшках біля очей видно – як далеко він насправді прораховує й наскільки швидка, миттєва, адекватна в нього може бути реакція (За матеріалами «Малої Енциклопедії Етнодержавознавства», публікацій в Інтернеті та Фейсбуці).

Ольга Яворська – майстриня малої прози, можливо, що за такими текстами майбутнє, бо екрани електронних пристроїв захоплюють користувачів в обійми малюночками, і вони втрачають здатність мислити.

Суспільність не схильна заглиблюватись у роздуми – мислити здатні одиниці. Багато людей уникають думання, роздумування або ж мислять і висловлюються недбало, через що маліють, нібито повіривши Германові Гессе: «І певна річ, вони (люди. – Б. Д.)не хочуть мислити, бо створені для того, щоб жити, а не щоб мислити» («Степовий вовк»). Це приводить до того, що людина втрачає здатність робити правильні дії. Суспільність втрачає своє право на свободу, волю й не чинить опору. Людина так сильно тримається за те, що є, що не здатна побороти стереотипне мислення.

У четвертій частині книжки описані важкі, трагічні долі життя, які дуже часто зустрічаються в сьогоденні бездуховного прагматичного світу. Петро Сорока в свій час радив пані Олі: «У майбутньому уникайте нагнітання трагічності». Тож будемо використовувати талант, працю на благо прекрасного майбутнього, в якому не буде звужена наша воля – світ, який нас оточує перестане блокувати право людини на мислення, а вона, подолавши стереотипи, буде будувати щасливе майбутнє своїми руками на шляху плекання інтелекту, духовності, щоб осягнути найвище щастя життя у співпраці з Творцем усього сущого.

Частина третя: «“Де свище овлур” – проростає жаль»– це щире листування Петра Сороки з авторкою книжки, спілкування друзів, думки талановитого письменника, духовної людини: «Якою ж прекрасною є людина, якщо вона – людина!» (Менандр). Читаюсолоноюігіркоюсльозоюсерця. Неможливопереповістизмістдумок, якіпотрібночитатищиримсерцем. Цитувати можна цілими кавалками, щоб осягнути глибину переживань, духовність творчої людини. Тож зацитую деякі тексти і дещо прокоментую: «Думку треба ловити... Добиваюся того, щоб мої денники були щирі як передсмертна сповідь... Бог – безконечність і тому Його неможливо ні побачити, ні осягнути. {«Через те докази існування Бога є не природничо-науковими доказами, а чимось значно більшим» (Манфред Лютц, «Блеф. Фальсифікація світу»). «Я Той, що є» (Вихід 3:14)– крапка. Бог не каже, хто Він, бо відповідь вийде за межі людського розуміння. Бог – Абсолют, великий згусток енергії ідеального вакууму [“Бог є Дух” (Євангеліє від Івана 4:24а)]; ним є і за його допомогою все творить}... Закони космосу – непохитні... Галя розкошує за Вашою книгою. Має бути жива правда життя. Якщо моє письмо не приносить мені душевної втіхи, я відкладаю перо... Отже, треба намагатися так писати, щоб книжка співала... Люби цей світ натщесерце... Твоя метафора “Шукаю втіхи в пам’яті лісів...” дуже гарна і глибока... Яка ти розумниця! У нас так мало високомистецьких творів про УПА... У тебе все на сльозі... У тебе багато серця. А це безцінна якість... Обнімаю серцем... Нехай висока творчість ніколи не покидає тебе... Постійно пам’ятаю, що кожна книжка повинна дарувати світло... Як добре, що поруч зі мною є Галя – чиста і світла душа, одна на все життя... [львів’янизберігаютьдобрупам’ятьпроПетраСороку, люблятьсвітлодуховноїчистоти, якевипромінюєпосейденьйогодружина: “КудиіякменібезГалі?! / Вонажбовписанавскрижалі/ Могозакоханогосерця– / Міцнімивдвох, якзлитоксталі” (МирославаДанилевська-Милян, «Звіряюдушусоловю»)]... Дуже жаль Галі, бо більше нікому на світі я не потрібен.. Ніби сто разів чуте й читане оце Петренкове, що для багатьох стало народним: “Чужий я у долі, чужий у людей”... Смерті не боюся... Боюся болю, муки... [“І вернеться порох у землю, як був, а дух вернеться знову до Бога, що дав був його!” (Екклезіяста 12:7)]... І тому мені потрібна спільна молитва з достойними людьми, що допоможуть донести до Вседержителя мої благання , мою сльозу... все буде добре в Україні... З нами Бог! (Буде добре в Україні, якщо ми будемо з Богом. Пригадаймо Шевченкове: “Борітеся – поборете, / Вам Бог помагає”)... Життя непросте і вистояти не так легко. Ось прочитав спогади Івана Гнатюка про Миколу Волощука, мозолюся над ними і без кінця думаю: “За що, Господи?! За що?!”... Мусимо, Олю, йти дорогою Любові, допоки нам заповіджено, допоки не поєднаємося з Богом навіки».

Вільний мудрець, який навчився володіти собою, а його розум, серце служать любові, бо ж досягти цього можна лише важкою щоденною працею. Розум його серця дзвонив правдою, пробуджував читачів до життя. Хто ж нам тепер запалить свічку життя, слова правди?.. Живемо надією у вічності, і правда провадить нас до вічності. Ми віримо, що дух Петра Сороки (його життєва енергія) не щез, не розчинився у Всесвіті, а записаний в пам’яті Бога живого, на Його носіях, скрижалях безсмертної пам’яті. Бо ж недарма живе на світі людина, своїми руками і розумом обробляє життєву ниву. Мистецтво жити полягає в тому, щоб посіяне зернятко дало колосок, а засіяні слова-насінини плодоносили, засіваючи людське єство вірою, надією, любов’ю, добром, наснагою до праці, побільшуючи духовність читача, яка утримує світ у рівновазі, щоб «І отим, що прийдуть після мене, / Дарувати гарну благодать» (Петро Сорока, «Симфонія Петриківського лісу»).

Прожитого змінити неможливо, втраченого часу не повернути, але ж  він «не зникає безслідно». І хоча все створене Богом слугує вічності, але годинник неможливо запустити в зворотньому напрямку. Щоправда, людська поетична думка здатна й на таке: 

І я лиш раз, зізнаюся, лиш раз

листок опалий притуляв до віти,

аби поволі страчуваний час,

порятувавши, трохи зрозуміти...

Богдан Смоляк, «Словник мовчання»                     

 

Порятувати «страчуваний час»... Ловімо мить життя, бо «Відлітають дні, мов птахи у вирій». Роздумуймо на віддалі очисної сльози нашої пам’яті. Мова текстів авторки своя і неповторна. Природа, світ людей, в якому вона живе, улюблені учні – ось ця основа, незнищенне коріння роду українки, яке допомагає її зберігати і примножувати архетипи української нації.

Вічні – Слово, думка, сльоза. Сльоза думок нашої пам’яті здатна «...навернути читача на дорогу істини і світла». Хай ці думки ваготою ляжуть на наші серця: думка без життя, життя без думки – мертві. Ми суть те, чого не розуміємо, якщо не побільшуємо наших знань... Ми суть те, що відкидаємо, якщо не побільшуємо нашої духовності... Не змарнуймо часу, бо настане момент, коли будемо шкодувати за втраченим... Хай слово Ольги Яворської, омите очисною сльозою пам’яті,  знайде місце в серці читача, освячує дорогу правди життя...

____________________________

*З листа Петра Сороки до Ольги Яворської від 29. 10. 2016 р. (с. 121).

 



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери