Re: цензії

27.06.2025|Ірина Фотуйма
"Коні не винні" або Хроніка одного щастя
26.06.2025|Михайло Жайворон
Житомирський текст Петра Білоуса
25.06.2025|Віктор Вербич
Про що промовляють «Вартові руїни» Оксани Забужко
25.06.2025|Ігор Зіньчук
Бажання вижити
22.06.2025|Володимир Даниленко
Казка Галини Пагутяк «Юрчик-Змієборець» як алегорія про війну, в якій ми живемо
17.06.2025|Ігор Чорний
Обгорнена сумом смертельним душа моя
13.06.2025|Тетяна Качак, літературознавиця, докторка філологічних наук, професорка Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника
Звичайний читач, який став незвичайним поетом
12.06.2025|Ігор Зіньчук
«Європейський міст» для України
07.06.2025|Ігор Чорний
Сни під час пандемії
03.06.2025|Тетяна Торак, м. Івано-Франківськ
Каміння не мовчить: контур герменевтики

Re:цензії

15.04.2020|15:39|Євген Баран

Про жито, пісні та сусідів

Михайло Гафія Трайста. Верхньорівнянські оповідання. Бухарест: Видавництво RCR EDINJRIAL, 2018. - 356 с.

Так називається одне з оповідань у книжці Михайла Трайсти, що вийшла два роки тому в Бухаресті.  Сам Трайста вже не є тим невідомим для материкового читача, яким був до 2017 року. Але, для годиться, дещо повторю. Отже, Михайла Гафія Трайста, – український письменник з Румунії (родом з Мароморощини), який цьогоріч святкує 55-річний ювілей, - свій творчий потенціял виявляє в поезії, у тому числі й пісенній, прозі, драматургії (досить успішний драматург, чиї п’єси ставляться в румунських театрах), журналістиці. Він пише українською і румунською мовами, є членом спілок письменників Румунії та України, лауреат національних літературних премій Румунії і міжнародної літературної пермії імені Ірини Вільде (Львів). Є автором понад 20-ти книжок, три з яких вийшло в Україні – «Конокрадська честь» (Львів. 2017), «Незнайомка у фіалковій сукні» (Київ. 2018), «Між коханням і смертю» (Львів. 2018). Окрім літературної діяльности, Михайло Гафія Трайста виявляє себе і як громадський діяч, бере активну участь у роботі Союзу українців Румунії.

Основу книжки «Верхньорівнянські оповідання», склали автобіографічні сюжети, пов’язані з малою батьківщиною письменника. У ній декілька розділів: «Ронішоро – річко моя рідна, єдина»; «Оповідання»; «Новели»; «Верхньорівнянські жарти» і «Феріщакові рахуби».

В оповідках і бувальщинах першого розділу, я б їх назвав автобіографічною повістю, Михайло Трайста розповідає про світ свого села. Своїм настроєм, елегійно-жартівливими сценками ця повість близька до «Зачарованої Десни» Олександра Довженка. І як така, вона цілком вписується в традицію українського автобіографічного письма: Вишня, Довженко, Ковінька, Стельмах, Тютюнник, Вінграновський, Дідула. Безперечно, що ця повістина повинна мати ширше коло читацьке, а, можливо, й шкільне прочитання. Тут багато світла, багато ностальгії, людської радости, драми, комічно-сатиричних і, навіть, трагедійних сцен. Світ людських втрат проходить перед читачем. «А нема нічого дорожчого за втрати», - колись сказав Володимир Брюгген.

Дещо вирізняються новели Трайсти – одна з трагічним («Филип Бойко»,  зараз письменник змінив назву новели на «Зустрінемось у пеклі») , инча – з містичним («Людина потойбіччя») сюжетом.

Що стосується «Верхньорівнянських жартів» і «Феріщакових рахуб», - то маємо цикл сільських бувальщин, жартівливих сценок, анекдотів, об’єднаних одним героєм. Переповідати їх нема сенсу, а, читаючи, насолоджуватися, мовою і колоритними селянськими типажами.

Автор вдається у своїх розповідях до іронії і самоіронії, відверто втручається в сюжет, нагадуючи, що «хмара в руках автора», куди схоче, туди й поверне. Письменник уважний до побутової і психологічної деталі. Багато ремінісценцій зі Святого  письма. Ці історії є кінематографічними. Їх бачиш.  Колоритною і живою є мова героїв оповідань. 

Єдине застереження у мене все-таки до мови. Наскільки багато маромороської говірки, що моментами „глухнеш“, не чуєш і не зовсім розумієш. Лише догадуєшся, як в німому кіні.

Але багато в цих оповіданнях світла, тепла, любови, ностальгії. Багато розуміння, що цей свій, такий колоритний і виїмковий у людях, у мові, у ситуаціях, - більше не повернеться.

Напевне, в цьому й полягала мета автора,  - зафіксувати, засвідчити, бодай у слові зупинити невмолимий і невловимий біг часу, який нас змінює, який нас стирає, залишаючи відгомін у людській пам’яті.

Можна твердити, що в сучасній українській прозі маємо яскравого майстра соціально-психологічного письма. Найдивніше те, що на материковій Україні письменників цієї традиції сливе одиниці. Тому, як це не сумно,  Михайло Гафія Трайста виступає ще й „останнім з могікан“ цієї славної традиції української прози, а, можливо, одним з перших, кому вдасться відродити читацький інтерес до неї.

 



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга

Коментарі  

comments powered by Disqus

Останні події

01.07.2025|21:38
Артур Дронь анонсував вихід нової книги "Гемінґвей нічого не знає": збірка свідчень про війну та життя
01.07.2025|18:02
Сергію Жадану присуджено австрійську державну премію з європейської літератури
01.07.2025|08:53
"Дикий Захід" Павла Казаріна тепер польською: Автор дякує за "довге життя" книги, що виявилась пророчою
01.07.2025|08:37
«Родовід» перевидає «З країни рижу та опію» Софії Яблонської
01.07.2025|08:14
Мартин Якуб презентував у Житомирі психологічний детектив "Гріх на душу"
01.07.2025|06:34
ТОП-10 книг ВСЛ за червень 2025 року
01.07.2025|06:27
Українська письменниця Євгенія Кузнєцова у лонглисті престижної премії Angelus
29.06.2025|13:28
ВСЛ оголосило передзамовлення на книжку Юлії Чернінької "Бестселер у борг"
26.06.2025|19:06
Дмитро Лазуткін став лауреатом літературної премії імені Бориса Нечерди
26.06.2025|14:27
Роман, що повертає емпатію: у Луцьку вийшла книжка Костянтина Коверзнєва


Партнери