Re: цензії

Але щось мене зупиняло, й не міг зрозуміти причини, та одного зимового дня мене осінило. Моя словостриманість у свідомості отримала наймення: важко писати про твір, за поставою головного героя в якому видніється сам автор. Незбагнення якесь! Ніхто з читальників чи письменників не заперечує, що слово оголює душу творця текстів, читати такі літеросплетення є цікавим заняттям. А от писати про це нелегко. Музика написаного продовжує звучати у душі, витворюючи різність розмислів.

Що ж вказує на те, що «Мезозой» − роман про самого літерата? По-перше, з тексту виходить, що Андрій Наюк (головний герой оповіді) − уродженець волинського села. (Воно свого часу виплекало й романіста). По-друге, у прозовий текст органічно вплітаються вірші, які написані в павлюківському стилі. По-третє, йдеться про метання людини світами і про те, що вона знаходить душевний спокій на рідній землі. По-четверте, поєднання язичницьких вірувань і християнства плюс велика обізнаність з темою, за яку взявся прозаїк.

Як це все характерно для творчої манери Ігоря Павлюка!

Не приховати цього за омолодженням головного героя чи іншими обставинами світомандрувань автора, й виходячи із цього, можемо ствердити, що письменник писав ще один роман про подорож власної душі у далеку і близьку епоху. (Коли написав це, то подумалося про роман у віршах Ігоря Павлюка «Паломник», де по-своєму озиваються автобіографічні нюанси. «Мезозой» − логічне продовження?)

Поговоримо про твір ще детальніше.

І перш за все відштовхнемося від назви. Ніби й звичайнісіньке слівце з´являється перед нами. Ніякої заінтригованості ніби немає. Але в одну мить таке враження претендує на помилковість. «Мезозой» − це назва має метафоричний зміст. Як випливає із твору, Ігор Павлюк називає так час, у якому живемо. (Із цим можна погоджуватися чи ні, але певні аналогії для такого висновковування простежуються.)

До речі, певним символізмом повіває і від прикінцевої фрази про кайнозойську еру. Про щось таке мислиться, коли взнаємо, що перша частина роману називається «Гондвана» (рідне село Андрія Наюка і назва землі, яку знаємо ще зі шкільних уроків.)

Яскравість асоціацій?

Але підемо далі. І зачепило питання про письменницьке «багатоверстатництво». Сув’язь поезії і прози була характерною для Тараса Шевченка, Івана Франка, Пантелеймона Куліша. Багатим на приклади є і ХХ століття: Євген Плужник, Василь Барка, Леонід Первомайський, Василь Земляк, Євген Гуцало… Зазирнемо у нинішні часи. Тут також зустрінемо погляди непересічних імен: Леонід Тома, Олександр Астаф’єв, Віктор Палинський, Богдан Смоляк… Цю ж лінію, очевидно, вирішив продовжити й Ігор Павлюк. Але, як вправний кулінар, присмачив страву із прозотексту поетичними смаколиками. Як там не було б, а хід є оригінальним. (Принаймні думаю про неординарність на основі того, що читав, бо за всю сучасну літературу висновків робити не можу через неповну обізнаність, бо ціннісне нерідко не потрапляє до мене завдяки «славному книгорозповсюдженню».)

Зупинимося і на питанні про сюжет твору.

Він починається з того, що Андрій Наюк шукає того, хто викопав би могилу для його матері. І натрапляє на екскаваторника Куця, який допомагає йому. Але з ними стається пригода: з кабіни екскаваторника зникає розп’яття, яке вони знайшли під час земляних робіт, і зрозуміло, що подальші сторінки написаного пов’язані з пошуками пропажі. Окрім того дізнаємося про початок поетичного шляху Андрія Наюка, його закоханість у Наталію Старун, з якою разом школярувався. Колоритними деталями пересипана Скандія, це мегаполіс, у який потрапляє Андрій Наюк у пошуках щастя. Йому, звісно, доводиться побувати у непростих ситуаціях. Але з них він виходить переможцем у своєму розумінні цього поняття. Зрозумілим є й те, що згодом він ста учасником Міжнародного війська боротьби за справедливість. Подбав Ігор Пивнюк і про те, щоб після виснажливої війни головний герой повернувся додому і дізнався, що Гайнара (його нове захоплення на чужині) народила від нього сина. Зрозуміло, що все завершується весіллям з нею… Глибока символіка, чи не пророкує Ігор Пивнюк, що в майбутньому внаслідок глобалізаційних процесів злиття нації стане невблаганною реальністю? Чи, може, непоява мільйонера Куця (заробив статки на сьогоднішніх негараздах) не говорить, що в майбутньому матеріальне благополуччя не буде таким важливим, певний смуток викликає лише зникнення Наталії Старун. Чесно кажучи, для мене і для багатьох читальників вона симпатичніша ніж чужинка Гайнера. Але і в щезненні присутній елемент символіки. Чи не є Наталія Старун – недосяжною мрією для багатьох чоловіків, за якою вони ганяються все життя?

Романіст у «Мезозої» дає свої відповіді на запитання часу. Але водночас їх з’являються ще більше. Але в цьому, мабуть, і полягає тайна справжньої літератури. Але давайте залишимо поза кадром цю важливість (достатньо того, що окреслили). Подивимось, як автор досягає бажаного ефекту за допомогою виражальницьких засобів, які характерні і для поезії, і для прози, (усвідомлюю, що твердженням про спільність викликаю вогонь на себе від деякої частини поціновувачів красного письменства. Але… Було б абсурдом рятувати за уніфікованість викладення думок. Якщо художній текст не має авторських цікавинок, о він перестає цікавити людність.)

Отже, на порядку денному постає розташування серед метафор, порівнянь, епітетів? А чому б і ні зрештою? Тим паче, що їх вистачає не тільки у віршах, як автор приписує Андрієві Наюку, а й у прозотексті. Ми спочатку звернемося до поезій. Мені, скажімо, заімпонували такі метафори, як: «доки небо стомлень говорить», «чистокровного суму нап’ється сум», «у морі втопився вчорашній дощ». Приваблюють і небуденні порівняння. «Іду я, розхристаний ,як вогонь , «падіння же це політ з висоти». «зорі-мов блиск ножа», часто-густо зір натрапляє на цікаві епітети: « казок ожинове тепло», «корони висохлих імперій», «недоговорена журба». Та що там балакати про присутність вдатностей у поезіях з канви роману, якщо їх вистачає у прозотексті: візьмемо, приміром, метафори «яблуко любило волю», «горлом цього чоловіка сміявся Фатум, Фауст, Мефістофель», «Важко поранена мрія полетіла на той світ за порадою». Порівняння теж свідчить про дивнющість мислення романіста: «Повітря-як горілка, що натягнула скла», «політики, суспільні формації,-діло вторинне, вутрішньовидове», «гарячий пісок часу, мов ножем , перебитий ріками», «зачудовується читацьке сприймання й епітетністю слововираження: «чорне вино ночі», «коньяк осені», «вибух печалі».

Та розмова про виражальні особлиості твору була б неповною, якщо не згадати про слововияви, які є органічними для тексту: тут помітне місце належить неологізмам та рідковживаностям; «голубар», «пропащість», «вир’ювало», «ощиренність», «сивоцвіт»…В даному випадкові не хочу розграничувати того, де вони вжиті, й агітує за це природність, якої вдається досягнути авторові.

Не залишається поза увагою й те, що на сторінках роману нерідко можна углядіти афористичні висловлювання: «душа йде до душі ,мов куля до ствола», «світ ,здається ,в нас шукає істину»…В текст так логічно вписується чуже крилатослів’я: «людина мусить щодня по краплині видушувати з себе раба».

На такому тлі вже не дивуєшся появі фразеологізмів: «святе місце довго породнім не буває».

Дехто, звісно, ознайомившись з цими нотатками-наголосили на лексичних моментах твору. Але це твердження не витримує критики. Не слід забувати, що у кожного є свої важливості: так ти мовити об’єктивний підхід із суб’єктивним світоглядом. Але якщо все це посипане сіллю індивідуалізму, то є момент, у якому він не віддзеркалюється. Невже досі не можемо затямити, що авторське висловлення думок - не вияв його собість (хоча у ньому нічого поганого немає), а намагання заштовхати читальника у мореокеання рідномовної стихії).

Цю ж функцію взяла на себе й пейзажність, бо після перечитування «Мезозою» уже не можеш без того, аби уява не вимальовувала хатини, які є чарівнішими одна від одної. І не думаєш, що тут має значення реальність чи ірреальність. «Вересневий ринок пах яблуками, свіжим мороком». «У парку Андрій помітив зблідлу і зламану, як тичина, березу». «Окремі іненки падали з дерев і лягали на землю, наче слова на музику, музика на слова...» Живописання словом в стилі Ігоря Павлюка має ще одну особливість; взаємодія, природи і людини, своєрідний марш роману!

А від словомалювання перейдемо до ще одного важливого питання, яким є діалогізація чи монологізація. Головне полягає втому, що їм вірили. Правда, іноді стає не пособі через те, що автор занадто часто використовує суржик. Але це може бути лишень моїм враженням, бо романіст відображає те, що маємо у реальності. І як тут не згадати дуже прозору ілюзію, що Пшенинія довший час була колонією Маковії й чи не через це нині маємо словоплутанину, через яку доводиться продиратися літератові? І знову через це змушений наносити на виховному впливові написаного. Прагнемо того чи ні, а ми оточені суржикомовністю. На дрібнопобутовому рівні передусім. І якщо письмак вирішив таким чином боротися з огидним явищем, то це − його право. Але існує й другий бік непростості. Не всі читальники позитивно сприймуть такий спосіб і почнуть говорити, що автор потурає мовній вивихнутості своїх поціновувачів. Дилема, з якої не існує реального виходу?

...отакі Розмисли викликав у мене новий роман відомого письменника. Можливо, вони викличуть неоднозначне трактування. Але це мене не бентежить, якщо книга спонукала до різності роздумувань, то вона вдалася. Істина, яка підтверджена життєплином.