Пам’ять – це двоєдиний меч, і я, древньої раси нащадок,

шепочу тобі, шовковій,

про свою любов до батьківщини, а ти смієшся...

Світлана Короненко(с. 348)*

Інформаційні технології перетворюють нашу окутану сферами планету в богиню Землю-Терру-Гею, що сміється у своїй дитячій наївності. У повітрі антропосфери витає дух відчуття, начебто ми, усім людством, перебуваємо в стадії потворної гусені, яка закута-закутана власним часом у тісний кокон з шовкової нитки, трикутної у своєму перетині, відбиваючи світло подібно до призми, завдяки чому шовкова тканина виблискує гарно у світлі будь-чиїх очей. Саме ж людство, наче та лялечка метелика, зріє в цьому коконі, щоб уже незабаром перед свої живі очі розправляти крила, наповнені соками власної неймовірної краси для польотів увись. Там, над інформаційною твердю землі і плином прибережних хвиль, вони вимальовують усміхом казковість містерійного світу у відповідь на усміх своїх заземлених дітей, як єдиних і неповторних квітів на просторах Землі у швидкоплинному часі інформаційного моря буття, як про це мовить у своїх містеріях Світлана Короненко:

Що знали про воду? Долонями брали ту воду –

донести до губ, як палаючу срібну свічу,

і не обпектися, а спрагу невтолену втишить –

о, скільки обпалених пальців за нами летить!

Що знали про себе? Хіба що: ось горло, ось крила!

І подив взаємний – як щемно і схоже летим,

що навіть озватись не можна, бо води високі,

і можна вночі захлинутись від світла й води (с. 256).

Пластичні хірурги всього світу наводять красу на таких гріховних обпалених крилах-пальцях як рудиментах рук крилатих сердець цих кіборгів, зранених невиваженим стремлінням до світла і правди Слова, підшиваючи натомість обвислі переситом животи і подвійні підборіддя, бо навіть найсучасніші технології неспроможні розправити метеликовість тОрій-ТЕРИтОрій мружок-смішинок у кутиках віртуальних очей, що таврують знаками жіноче начало кожної реальної живої істоти. Аналогічно в реальному житті на живих жіночих обличчях навіть немовлята вмить відрізнять образ веселої і дотепної язичеської баби-яги як безсмертної фурії з казкового світу від образу модерної сучасної цивілізованої красуні, від як завжди усміхненої і приязної рідної бабусі, срібночолої жінки віку золотої осені за порогом заворожуючого у відлунні солодкоголосого жіночого вікового рубікону. Таким самим загадковим поглядом Давінчівської Джоконди дивиться на нас Світлана Короненко з обкладинки книги-збірки поезій «Містерії». Пластичні шовки суконь слів виблискують рідними барвами, вимальовуючи пластичність жіночого начала так, ніби ТОРичність як нерівність поверхні оживає, а риТОРичність запитань без відПОВІДей перероджується у звізуалізовану відПОВІДальність за проявлення добра і зла  перед очима своїх безпосередніх нащадків, неначе перед цілим родом людським:

Губи мої! Вас аж палить свобода! Мовчіть!

Вірую у фотоплівку, неначе у фреску,

що не рятує й не гоїть, що з проявників

чорним і білим вповільнено так виникає (с. 257).

         У часі Різдва українськими, як україномовними мірами ока, з позицій ЗОРУ ЗІР-ЗІРОК доцільно проаналізувати загальнолюдське антропоцентричне міркування в гуманітарному масштабуванні, де якраз ЗІРка в небі вказала трьом царям, ТРЬОМ ЗІРКАМ СВОГО ЧАСУ І ПРОСТОРУ В ЄДИНИХ СЕРЦЯХ, У «ЗОЛОТИХ СЕРЕДИНАХ» ЛЮДСЬКОЇ ФОРМИ шлях до вертепу. Закони світла в гуманітарному вимірі неодмінно наштовхують на аналітику концептів «подія» і «життя» як співвідношення насиченості подій життям і життя подіями. Проте при розрізненні вимірів на  хвильову і корпускулярну складову в сучасних лазерних технологіях звукотворення людина сприйматиме образи інформативних одиниць цілісними тільки у випадку завершеня їх конденсації шляхом всестороннього висвітлення усіх граней подій в інформаційному полі концентрованого розуміння для побудови логіки не тільки свого життя, але й ментального життя цілого суспільсва. У цьому випадку явища сприйматимуться як народна мудрість на певному рівні загальнонаціональної інтелекту-ноосфери. Життя на хвилях рідномовної пісні змушує мільйони слухачів рухатися в такт на хвилях винятково за гармонічним розподілом сил,  концентруючи гармонію в серцях. І навпаки, хвилі радіопередач, наповнені гармонічними силами дійсної культурної цивілізації всієї планети, вимушено гармонізують внутрішній світ мільйонів слухачів, конденсуючи досвід мільярдів людей сучасних і давніх цивілізацій, культур, традицій як образи,  звізуалізовані у світлі власних очей. Саме в руслі цих міркувань постаті наших сучасників Світлани Короненко, випускниці факультету радіожурналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка, і Святослава Вакарчука, альма-матір’ю якого є кафедра теоретичної фізики Львівського національного університету імені Івана Франка, з їхніми особистими сучасними командами наукового і прикладного книговидання та піснетворення як україноментального шоубізнесу розглянуті в цій рецензії в контексті порівняльної характеристики мотивів жіночого начала в поезії та філософії.

Сучасний світ більше схожий на зледеніле сито людських сердець, через льодові віконця якого не може, як через призму для білого світла, проникнути навіть енергетика усього лиш семи кольорів веселки людських емоцій, тому вони на обличчях людей зморшками малюють стереотипи людської натури життя в МАКСИМАЛЬНО приватизованій егоїстичній радості – посмішки як ПОСМІХУ і насмішки як НАСМІХУ. Радість же у своєму глобальному вимірі,  як у своєму пуп’янковому зачатку, мусить спонукати сміятися людську натуру цілком, а не лише маскою обличчя – наче немовлят, занурених усім тілом у своє цвітіння, які в цьому цілісному життєствердному поступі, у своєрідному пуп’янковому прагненні до світла заразом УСМІХАЮТЬСЯ усім тілом. Людська усмішка студить і зігріває зримим світлом на відміну від незримого інфрачервоного чи ультрафіолетового, бо це не посмішка як посміх, що обпікає морозом антипатії, і тим паче не насмішка як насміх, що спопеляє вогнем сорому.

Усмішка – це аналоговий стан рентгенівського Х-проміння як гальмівної системи для усякого хвороботворного світла, для безпосередності людської натури у прозорості людського тіла, як віконного скла, при погляді не тільки у світ, але й у власне нутро. Світло життя завжди через зіниці-зрачки-лялечки-чоловічки зігріває людей до кондиції почуття любові, творить відповідну атмосферу в біосфері, що ґрунтується винятково на любові до всього живого, а до маленької людини-немовлятка передусім. Такою здавен була біблійна концепція містерійності світобудови через різдвяний вертеп-печеру-сховок у пустелі для своїх дітей як свого людства поруч з одомашненими-свійськими тваринами, що також вміють радіти появі нового життя на Землі Людей.

Ні, тут ні фей, ні казок!

Тут – піднебесна тиша

І золотий образок

Першого вірша... (с. 37).

Людство у своїй прозорості зіниць може вибирати-вершити два світлові шляхи до самого себе як до розуміння кожного з-поміж себе Людиною з великої літери, навіть у тілі маленького щойнонародженого немовлятка-промінчика-бога. Один шлях доцентровий і один відцентровий; один шлях із трьома царями, яким гарно світить зірка через пустелю людської віри як зневір’я чи навіть атеїзму, й один шлях зі своїми ближніми в темноті печери як і зі своєю вірою, часом доведеною до фанатизму, де навіть тварини будуть свійськими, де людське немовлятко забавляється в яслах, наче в спільній ложці-ложі завжди тваринного, але одомашненого світла-світу, а отже свійського зцілюючого лона-миски-казана буття.

Життя ж як поступ, рух буття розпочнеться тільки після повивання дитини-неМОВлятка в одіж зрозумілих звуків, а спорідненість із материнським всесвітом проявиться на негативі дзеркала психіки тільки після сповивання в слова матері – як занурення в купіль мелодії порозуміння співом. Зазвичай – навіть як порозуміння через простий дотик немелодійними спільними пісне-словами в такт чи навіть просто доторком, лоскочучи словом як звертанням на ім’я ДО дитини, як грою-виграванням, словом-звуком, світлом-поглядом мружок всього нениного обличчя. Бо тут ідеться про порозуміння магнетизму жінки-матері не тільки з батьківською силою через акт любові як оберненої перспективи, пов’язаної з устами і руками, але й з геомагнетизмом, силою чарів рідної землі, яку тому й названо батьківщиною за визначенням, бо її міряють кроками як роботою вектора віри серця в прямій перспективі під контролем світла очей. 

Я щось таке вію, вію,

Неначе осінній щем,

Немов снігова завія

Пройшла по землі дощем.

..........................................

І щось наче не сповите,

Неначе розверста душа,

І сію я тепле жито,

І біль мене не полиша (с. 162).

У такий спосіб за аналогією плетіння Різдвяного дідуха з останнього снопа врожаю року людина стає громадянином для світової громади, а не гражданіном для всесвітньої гражди, відгородженням від Всесвіту. Коло друзів мусить бути завжди похідним від педантного відточеного німецькомовного терміна «гурт однодумців», як перевесло, що єднає всіх у різноманітті колосся, а не від розмитого й розмазаного, наче каша по тарілці, русскоязичного «круга друзей». Бо тільки тоді людська громада стає невід’ємною ланкою електричного ланцюга в замкнутому електричному колі людського кордоцентризму в системі ноо-сфери, а не в узагальненій антропоцентричній «цепі» біо-сферного харчового ланцюга досліджувачів величин людського болю. У своєму колі-гурті людина бере індивідуальне зобов’язання стати узагальненим заХИСТом для всього людства в його економіці найекологічнішого енергоресурсу – людської любові до життя, бо перебуває під опікою ХИСТу любові, зростаючи найдорожчою цінністю серед талантів обох своїх батьків, усього гурту рідні, а не русскоязичною «защітою», як щитом, своїх батьків від солодкості самої любові, закопаної в нутро самозакоханості без врахування сили природного магнетизму між батьками як різними статями, між протилежними точками при поділі не тільки простору, але й часу своєї уваги в досконалій формі сімейного кола, простору землі-неньки під родинною назвою краю-батьківщини та в інших колоподібних гуртуючих організованих гармонійних гуманітарних вимірах.

Світилася свічка. Світилася легко і страшно.

Світилися пальці. Світилось волосся крізь дощ.

Розхристаний бог проти вікон і зливи метався

і плакав від щастя, прозріння і світла в душі.

Вночі відбувався митець... (с. 324).

«Не буває в болоті смачної води» – співає Святослав Вакарчук із гуртом «Океан Ельзи». Саме тому в царині людського хисту вони закликають:«Давай, залишимо більше для нас! / Давай, ми зможемо більше для нас! / І нехай знає весь світ: / Називай місце й час!» Сам Святослав як фізик-практик розуміє, що, за законом суперсиметрії часу і простору, переставивши дві літери, ми самі з виміру «перед дверима світу, ВЕДУЧИ РАХУНОК життєвої перспективи вперед ВІД дверей світу» переставимося у вимір «за дверима світу, РУХАЮЧИСЬ вже ПАСИВНО вперед, але тільки завжди ЗА двері світу», бо людство вже віддавна вступило у вимір «без меж», де серце кожного громадянина вибирає необхідний вектор руху громади як власний вектор у громаді. Тож не дивно, що ймовірність жити за дверима все життя видається сучасній перспективній молоді древністю або неймовірністю, як і однойменний альбом пісенного гурту «Океан Ельзи», як і альбоми «Суперсиметрія» 2003 року, «Dolce Vita» (лат. – солодке життя)2010 року, «Міра» 2007 року, що наголошують на необхідності вибору самою людиною своєї чіткої позиції – СТАТИЧНО ФІКСОВАНОЇ ТА ІЛЮЗОРНО НЕРУХОМОЇ стосовно тільки частин тіла до цілого тіла як і у вимірах висхідної фіксації гри слів у реченнях, а не тіла у просторі чи речень у мові. Бо таке неможливе апріорі в часі життя людини, як рух буття в самому часі життя, але можливе у світі з прозорістю і статичною силою скла.

«Будинок зі скла» – перший макси-сингл гурту «Океан Ельзи», що побачив світ ще в 1996 році, майже через два роки після заснування самого гурту.

Ти живеш в домі зі скла,

Він стоїть за вікном,

Хочу я його дістати.

Ти живеш в домі зі скла,

А навпроти стіна,

Мушу я її зламати.**

Вже з тих часів, коли революція в історії стала сприйматися як переворот, оптичне явище в хвильовій оптиці, PATRIA(ціле) – цілісне безмежне поняття, як паТРіотизм у кордоцентризмі трьох царів, що одностайно рухаються в тримірному просторі чотиристороннього світу за світлом зірки до немовлятка-ЛЮДИНИ, логічно перетворювався у паРТію (частинність) – частинну обмеженість і світськість у стінах печери-веретепу, де завжди людство тільки заявляє свою появу на світ. А значить, частковість і театральність містерійності буття за таких умов перетворюється у світогляд світло-творення без меж, набуваючи наукового змісту без втрати своєї казковості у світі, де все давно науково пояснено й обґрунтовано в усіх трьох проекціях: кордоцентризму, часу і простору.

Ти живеш в домі зі скла,

А навпроти стіна,

Мушу я її зламати.

Хочу, хочу бачити твій дім,

Хочу, хочу бачити, де ти живеш.

Пісня про прозорість і відлік бажання бачити життя, а не просто дивитися на нього, Святослава Вакарчука, з далеких 90-х набуває нової актуальності в часі оптичних лазерних технологій у прозорих мовних конструкціях україноментальних часопросторових співвідношень, адже вже згаданий альбом «Без меж» з’явився аж через 20 років, лише 2016 року, опісля сингл про прозорий інформаційний світ, в якому ми живемо тепер і який щосекундно набуває обертів свого прозоростінного будівництва. Потреба в революціях як оптичних переворотах теж зростає пропорційно – можливо,  швидше, ніж ми це собі уявляємо, бо енергетика зображення навіть через скло змінюється логарифмічно при переході в енергетику побудови відчуттів безпосередніх контактів у кожному живому організмі.

Тож, як логічне продовження концепції круглого часу, за яку в 2018 році українська письменниця з Німеччини Емма Андієвська отримала Шевченківську премію з літератури, як продовження проекту прозорості формотворення через технології гутного скла в НООСФЕРІ АНДРІЯ БОКОТЕЯ 2018, присвяченої 80-річчю львівського академіка, маестро гутного скла, минулий 2019 рік започаткував проект НООСФЕРИ ПАВЛА МОВЧАНА 2019, присвячений зцілюючим технологіям у літературі через світло Мовчанівської просвіти. Саме ПРОсвіта як оптичний термін рахунку від квадратного (площинного, сітківкового) виміру світла за аналогією ПРОцента як рахунку від сотні (квадратності або площинності повного десятка) завжди враховує ПРОзорість як зримість світла дня і науковості в темряві язичницьких  переконань та забобонів. Тож цілком закономірно, що дослідження цих технологій розпочалося з книги «Містерії» Світлани Короненко. Саме непересічна постать самої авторки та її книга поезій тяглістю з минулих 80-х конденсує в собі, як пастерівська крапля роси, всю світобудову через власне не концентруючі як фокусуючі у зведенні до точки з оптичним принципом розрізненого зображення в лінзі, а саме зображення конденсуючі як розфокусування самої кулі-сфери-краплі за опт-ичним (оптовим-гуртовим) принципом упізнаваності цілісного зображення в кулі. З фіксацією в гуманітарному масштабуванні через принцип кордоцентризму ця технологія набуває зримого виміру як винятково символьних співвідношень срібного перетину в золотій пропорції. Оскільки ця технологія зі Сковородинських часів утвердилася філософією споглядання в системі кордоцентризму, то на сучасному етапі світоглядних концепцій вона буде зрозумілою як зцілююча технологія в системах прозорого україноментального просторочасу. Мусимо пам’ятати, що сучасний рівень науки і цивілізації родом із монаших келій та університетів, а отже, ґрунтується на християнських світоГЛЯДних концепціях та їхніх антропоцентричних предтечах СЛОВОТВОРЕННЯ ЯК ФОРМОТВОРЕННЯ, яким не менше років, ніж самому двоОКОму людству (оскільки мовимо про СВІТ+О+ГЛЯД, який за принципом суперсиметрії в системі активного поступу в часі не відповідатиме в перекладі пасивномотивуючому російськорєчному терміну «мір-О-в-О-зрение», бо також переклад – це не «перевод» у вищезгаданій суперсиметричній системі).

Озеро Місяця у промінні місяця...

Ти сидиш, шовкова, на моїх колінах.

Я народився з тебе, я вихлюпнувся з тебе,

як квітка омо вихлюпується з озера Місяця.

Я шептав тобі древні слова

про мою блакитну кров... (с. 348).

Бо й справді при переході зі систем зображення в лінзі у системи зображення в кулі як відбитих зображень символіка змінює свою векторність на 90 градусів у пасивний стан роботи, яка в цьому випадку дорівнює нулю, як точка відліку від енергії руху з землею, з жіночим началом, що символізує стереотип зримої тверді в  нашому рухливому житті, навіть інерційне буття зі  словом казаним, як Словом Живим, Словом Правди. Символіка цієї системи наповниться інерціальними символами: місяць, озеро, сидіння на колінах, шовковість, древність, а кров, яка тече по людських жилах і просвічується для людського ока через жили, має блакитне забарвлення, означить і людей як таких, що бачать її в інший спосіб – не динамічний, коли вона на очах витікає з тіла, а в інерціальний – як прозорість тіла і вен.

Саме в інерціальній системі Людина буде розглядатись як вибрана жива істота на білому світі, яка не мусить стати звіром, щоб переконуватися щоразу, чи кров червона, розсікаючи живе тіло свого ближнього, бо мовимо про древній закон життя під знаком жінки як законом Місяця, а не про закон смерті як знак пітьми. Кров поза людським тілом чорніє з часом, і якщо тут немає навіть відбитого світла, то людський дух пізнають у драконівський спосіб – через запах плинної людської крові з живої людини як стереотип (мертве, відбите зображення) мертвої, а тому лише зцілюючої, але не оживляючої води, тим паче не Слова Живого як животворящого. Оживлення з мертвих – це справа рук тільки добре освічених лікарів-реаніматорів, а не пустопорожньої балаканини, навіть наповненої божественним змістом.

Стали давно свої думки

Ми між слова ховати, мов шрами...

Згладжує біль дотик руки.

Біль як завжди ходить словами.

Проте цей вимір як цінність життя є фундаментальним, що пояснює незчисленну кількість сльозливих і больових тем в українській класичній літературі. Тож від нього відштовхуватимемося повсякчас, як і від математично оцифрованого НУЛЕМ, НУЛЬОВОЮ ВИСХІДНОЮ ПОЗИЦІЄЮ, ПОЧАТКОВИМ РІВНЕМ БАЛАНСУ БІЛОГО ЧЕРЕЗ ФІКСАЦІЮ вектора руху ВІД материнського жіночого начала, генезису, причинності, що лише виставляє ціну втрати, як геометрія антипатії від-хилення (не прихильності), від-повідальності як своєрідної близорукості дорослих і дитинних символів (не при-повідки, не при-казки, не при-більшення, не при-меншення) навіть у казковому як казаному світі, що також ґрунтується на україноментальному принципі до+мовлення, доведення виміру до цілісності одиниці як одиниці виміру найменшою хвилею в ліричності взаємовідносин (правдивість Живого Слова до останнього грама, до останньої йоти, до останньої краплі і т. п.).

Світлану Короненко більшість сучасних українців знають насамперед як фахову радіожурналістку українського радіо «Культура», яка якраз доводить до найвищої кондиції, редагує і режисує все, що потрапляє в ефір, а вже потім – як поетку-вісімдесятницю, поета-лірика. Чи не тому глобальність мислення, як і фокусування в планетарному масштабуванні, є звиклим і повсякденним станом для її поетичної натури. Але після глибших досліджень виявимо, що це такою є сама форма власне радіожурналістики, де світ завжди відцентрово зведений до відстані навушників, а голос доцентрово лунає навіть на другий бік планети. Тому й поезія душі звучить за цією ж схемою особливо незвично й відважно, бо планетарно – строго кордоцентрично, від серця до серця і на будь-які відстані.

Очевидно, що термін свободи у Вакарчуковому вимірі «без меж» для хвиль власного голосу в системі кордоцентризму набуває нового змісту й нової схеми підсилення лазерного проміння як розв’язок риторичності усяких затухаючих хвиль. Чи то розпочинаючи зі закликів як журналістка, чи то завершуючи ними як поетка, Світлана Короненко повідомляє про таку свою методологію вже з перших рядків цього своєрідного репрортажу-містерії, з просторочасу своєї ноосфери, обмеженої полюсами Короненківського кордоцентризму у Києві-граді, який завжди перший за вагомістю та поважністю, а другий – протиставлений йому в найрізноманітніших локаціях різного простору та часу і щонайважливіше – у локаціях різних сердець у гуманітарному масштабуванні як реальних людей (Григорій Сковорода, Дебора, поет Арієль та ін.), так і узагальнених (Пан і Панна, Жінка білая, Я, Ти, Він та ін.), яких, проте, через прозорість технологій неправильно називати ліричними героями, бо вони аж ніяк не відповідають розумінню «героїв» золотого віку поезії часів Горація. Вони є більше об’єктами стоїчного споглядання, притаманного філософії Сковороди, героями містерійної вистави, де тільки Слово-посередник між божественним і смертним може бути героїчним і ліричним. Така логіка законів утворення лазерних технологій світла і така логіка структури містерій як терміна грецького походження, про що можемо довідатися з післямови Тараса Салиги до книжки «Містерії».

Чи то справді десь у далекій Латинській Америці поет Арієль спершу натхненно говорить про свободу стільки, що, врешті, забуває сам, «кому й  навіщо була потрібна та свобода...» АЛЕ «... на нього дивився ним же натхненний натовп, і чоловік знову йшов уперед...» Чи це методика радіожурналістки Світлани Короненко бере гору над слово-пісенними методиками поетів-ліриків, бо через інтерв’ю з Арієлевого краю вона не просто повідомляє репортажем, а саме оспівує своє бачення свободи, присвячуючи цій «пісні» найповажнішу завершальну позицію серед розділів книги містерій. Тож, перебираючи вервицю зцілюючих дум-поезій, останньою для нас, читачів, у збірці містерій звучатиме поезія, як ліки, з розділу «Латиноамериканські мелодії».

Розпочинається вона гучним словом «Свобода» як необхідним катарсисом-очищенням, якими зазвичай позначаються на здоров’ї хворого пацієнта правильно й коректно підібрані схеми лікування. Це справді відповідатиме самому терміну до+казової медицини (не приказної і не наказної, оскільки україномовний термін «присудок» в активному поступі лікування не відповідає «російськоязичному» пасивному «сказуємому» за тією ж схемою: лікувати – не  врачевать, доглядати – не ухаживать, замовляти – не заказивать, домовлятися – не доказуватись, не доязичуватись). Бо в інерціальному вимірі панує закон відбитого світла, лик луни-місяця, а отже закон свободи жінки: «Свобода! Свобода, жінко! / Що є ефемерніше за це поняття / і чому ти так вслухаєшся у це слово, / яке означає тільки й усього, що відсутність / чиєїсь доброї волі чи лихої над твоєю» (с. 346).

Тому свободою в ефірі розпочинається цикл латиноамериканських мелодій, де саме звучання слова в радіоефірному просторі мусить подолати найбільший шлях із такої віддаленої частини світу до вуха читача, хоча сама тема людської свободи є інтимною, максимально наближеною до серця кожної людини в будь-якій країні. Такий розклад координат неодмінно приводить до поняття людської сміливості й відважності поетки як радіожурналістки найвищого гатунку за освітою і за життєвим досвідом. Світлана Короненко в деталях розписує цей універсальний закон світла очей в когерентному просторочасі загальногуманітарного масштабування: «Свободу! – Виголошував чоловік / з усіх трибун / Свободу – совісті! Свободу – слову! / Свободу усім народам світу! Свободу – лунало з усіх динаміків, / лунало, підсилене колонками, / лунало в кожнім будинку, / лунало на всіх хвилях, всіма мовами...»( с. 345).

Як бачимо, тільки україноментальність знахідного відмінка навантажує активний поступ будь-якої символіки у вимозі «Свободу!» особливою відвагою для мовця. Бо при переході до російськоязичного вінітєльного падежа саме свобода, що лунає з конкретиних уст, стає звинуваченням у... самій свободі як найвищій людській цінності за законами російськорєчного історичного буття. Чоловік «захлинався від власної сміливості» там, на протилежній півкулі, там, на протилежному кінці світу! Ба, навіть не в Америці Сполучених Штатів, а в Америці Латинській..., а Світлана Короненко тут, в Україні, через хвилі-хвилини-роки життя на радіо «Культура» повідає-відає нам про технологію сарафанного радіо через поезію цього Арієля в своїй книзі містерійного буття україноментального світу станом на 2019 рік. Тільки якщо мовити про свободу на обшири вільнолюбивого козацького краю, на обшири україноментального народу, матрьошкоподібне сарафанне радіо, де ліві двері завжди справа, перетворюється у сфокусовану хвильову оптичну сучасну лазерну технологію мовлення з її особливістю когерентності і неймовірного фокусування з огляду на радіацію-опромінення-світлом-просвітою-освітою в кордоцентричному українському погляді на світло-світоустрій життя звичайних людей, що не просто населяють, а повноцінно живуть на нашій планеті в нашому спільному просторочасі. Тільки на радіохвилях можна зрозуміти сутність квітки омо: «Я народився з тебе, я вихлюпнувся з тебе, / як квітка омо вихлюпується з озера Місяця. / Я шептав тобі древні слова» (с. 348) – де омоніми й омографи поселяються не на землі, а в голосі, бо узалежнюються від наголосів і перетворюються в омофони, як у світло, що ніколи не повертається до свого господаря, а отже, перетворюється в аналог живої води, що повертає свободу в усіх її визначеннях для спаралізованого слуху-чуття німих, глухих, незрячих, але чутливих на відлуння серця в його кордоцентричній роботі на надчутливі ділянки людського тіла, такі як конденсаторність і опірність шкіри та резонуючі механізми черепа та мозку на противагу ударній силі кулаків та втікаючих чи доганяючих м’язів ніг.

Зцілююча музика україноментального краю – наче вічна музика прадавнього українського степу, де навіть на прадавній скіфській золотій пекторалі три яруси людського буття переходять у любовну мелодію цвіркунів, що віками зцілювала людей своєї землі-неньки. Останній акорд у Короненківській містерії – теж про цих цвіркунів, про мелодію, вкрадену у Всесвіту для вічності пекторалі життя українства з його ліричним оканням, мелодійністю вимови та в ідеальності писанки як світу яйця-райця:

Музич, цвіркун, музич, цвіркун, музич!

Хоча б заради того, щоб крадіжки

ще існували в світі й щоби хтось

із тих, що чують, чують й розуміють,

привласнював мелодії оті

у божевільнім творчім, злім екстазі... (с. 383).

Зауважимо ж на завершення, що «російськоязичний творітєльний падєж»  відповідає орудному відмінку, де знаряддям праці і в медицині також в україноментальному дзеркально-задзеркальному світі навіть з часів СКІФів-ФІКСів було Живе Цілюще Слово як причина не тільки кінця висловленої думки, але й причина життя – як зцілення у технологіях жіночого начала, а отже – наслідок буття самих людей в інерційних співвідношеннях. Не вірите? Роздивіться уважно Золоту Пектораль зі скіфського кургану, що виринула сяйвом з-під землі у наших степах, або послухайте живих виконавців мелодії степів – полуденних цвіркунів, що громадою розпочинають і громадою завершують свої ліричні перемовини. Можливо, тоді вибудується в уяві достатньо чітка схема древнього зцілюючого механізму україноментальності на наших теренах як сучасна оптична технологія лазерного світла неймовірної потуги у словотворчих гуманітарних системах, які ілюструють поезія Світлани Короненко та пісні Святослава Вакарчука з їхніми командами в сучасному світі прозорої суперсиметричності та україноментального кордоцентризму. Тут завжди фігурує Сьюзі – як вигадане науковцем і капітаном пісенного гурту Святославом ім’я омріяної наукової землі-неньки в суперсиметрії планети Землі-Тери-Геї, яка в час інформаційних технологій таки стає богинею:

Сьюзi, мила моя Сьюзi,

Не тiкай вiд мене

В свiт своiх iлюзiй.

Я не можу їсти,

Я не хочу пити.

Я таки не знаю,

Як з тобою жити,

Як без тебе жити...

Сьюзi, мила моя Сьюзi,

Не тiкай вiд болю

В свiт своiх iлюзiй.

Без вiйни не плачуть,

Без бiди не кличуть.

Хто не має серця,

Тому, хто ще має,

Просто так не зичить...

    Автори проекту професора Ярослава Гарасима «НООСФЕРА» кафедри української фольклористики імені академіка Філарета Колесси Львівського національного університету імені Івана Франка таким чином підтверджують зцілюючий золотосерединний рівень нейролінгвістичного програмування у творчості Світлани Короненко та Святослава Вакарчука за аналоговими й  цифровими цілочисельними україноментальними пісенними візуалізуючими технологіями в гуманітарному масштабуванні. Адже є всі підстави стверджувати, що після «Віршів з осені», «Дебори» та «Містерій» Світлана Короненко не просто перебуває на високому творчому піднесенні – можливо, саме тепер вона сягнула свого творчого зеніту.

__________________________________

*Тут і далі цитовано з книжки: Світлана Короненко. Містерії: поезії. – К.: Ярославів Вал, 2019. – 416 с.

**Тут і далі незазначені тексти з пісень Святослава Вакарчука.

Уляна СВЕРЕДЮК, пошукач кафедри фольклористики імені академіка Філарета Колесси Львівського національного університету ім. Івана Франка