Шумлять хліба на ріднім полі,

І я в тім полі – колосок (с. 46).

         Познайомився з Миколою Будлянським у чарівному і древньому Чернігові  на святі відзначення 155-річчя від дня народження Михайла Коцюбинського, де він серед інших отримав літературно-мистецьку премію імені Михайла Коцюбинського 2019 року в номінації «Поезія». Поезія пізнання світу речей... Сльоза скотилася солона і гірка. Плачу, і ридає серце сльозою: «Де мамин сад вже взявся сивиною / І в землю вріс. / Тут світиться сльозою / Останній дощ, що третій день стоїть (с. 58). Боже, світиться сльозою дощ: «І край городу тепло світить сонях / Очима мами з рідного села» (с. 59). Сонях світить очима, як сонця жовток, і автор полинув у світ світлого й дорогого дитинства, щоб торкнутися серцем і душею сивого садочка, «Який ... ні разу ще не зрадив» (с. 59). Життя – це не тільки те, що ми пережили, але й те, що пам’ятаємо, бо лише пам’ять зберігає вічні миті неповторного, які неможливо повторити, стверджує Ліна Костенко. Серце плаче поезією слова  класичної ясності – це про Миколу Будлянського. Саме про таку поезію роздумує Володимир Базилевський, називаючи Ліну Костенко «найлогічнішою з наших поетів»: «Поезія думання іншою бути не може. Думання провокує думання... Класична ясність нині не в моді» («Життя у слові». – «AINa.kiev.ua target=_blank>Літературна Україна», № 41 (5774), 8 листопада 2018 року).

         Поетична книжка складається з шести циклів. Сьомий розділ складають «Пісні» – радість життя людина передає словом, яке іде в парі з піснею. Розділ «Завішені вікна» – ностальгія за тим світом, який втрачаємо. Думки можна цитувати чи не з кожної сторінки. Поезія класичної ясності не потребує коментарів: «З вашої любові, мамо, / Ластівки гнізда ліплять» (с. 19); «Приїду, мамо, я приїду / В сніги закутане село» (с. 25); «І наганяє сум на душу / Лиш занавішене вікно» (с. 26); «Підождіть, русявочубі, милі спомини, / Дайте світом тим подихаю ще мить» (с. 36); «Бабин серп самотньо в закутку лежить» (с. 38); «Виловлюють відрами зорі / В глибоких криницях жінки» (с. 44); «І знов душа стає на крила, / І смутку наче й не було. / Бо як садами забіліло / Моє розвеснене село!» (с. 46).

         Чому в поезії іде мова про «Смак пізнього яблука»? Одними видаються речі, люди, коли дивитися на них зблизька, іншими – коли ми віддаляємося... А ще іншими видаються люди, близькі – коли їх втрачаємо і дивимося на світ життя через сльозу з позиції нашої сивини, бо ж яблуко з присмаком гіркої сльози – вже не те, і пам’ять воскрешає лише мить пережитого, передуманого:

Минеться день, і ніч схолоне,

Зболіле серце – відболить.

І все – від кореня до крони –

Життя утиснеться у мить (с. 139).

         Якщо, пізнаючи природу речей, відчуваємо присмак сльози, то ми щось-таки зрозуміли, щось-таки наше серце пізнало й запам’ятало. Так, саме сльоза, що наче весняна роса, серце й пам’ять допомагають нам жити й творити. Сльоза ж – то вияв правдивого, щирого світосприйняття... «Смак пізнього яблука» – речі спокуси, життя таке – як є, щастя, якого ніби й не було, осінь людської пам’яті – лише вціліла мить, як «Сади всихають у журбі» (с. 146), а все ж: «Посієм жито – будем жити!» (с. 151).

         «Обереги»... Подаю фрагмент означення з Вікіпедії. Обері́г –найдревніший предмет, якому приписують надприродну здатність відвертати від його власника хвороби, біду, приносити щастя… «Біля воріт стрічає сина мати, / Як син верта зі ста своїх доріг» (с. 55). На мить зупинилося серце, і по ньому скотилася суха сльоза. Пам’ять серця читає з книжки «Синопсис» Петра Кралюка фрагмент тексту: «Повертаємось до човна. І бачимо диво дивнеє. Біля води сидить маленька дівчинка. Це в селі, де самі старики! Вона бавиться. Але якось по-дорослому.

    – Як тебе звати? – питаю.

    – Славою.

    – А ким будеш, як виростеш?

    – Мамою».

    Боже, як же багато значить для матері-українки одне-єдине чарівне слівце, сказане дитиною! «Вічність була до приходу твого на світ, чоловіче, – / Буде вона й по тобі...» (Леонід Таррентський).

На справжність перевірений життям,

На ніжність – перевірений жінками,

Та найвірніші руки лише в мами,

Коли вона радіється дитям (с. 49).

         Поет серцем співає гімн любові мамі. Цитувати можна кожен рядок – це поезія любові, класичної ясності думки і почуття, єдності слова і думки:

І відчуття: заходиш в ту ж ріку,

Та з кожним роком усе глибше й глибше (с. 49).

         Боже, ось ця ріка вічності, яка ніколи не зміліє, «пригорщі долонь» любові, до якої людина вертається подумки, бо ж вічні материні: «Мудрість, вірність і любов» (с. 61).

         «Очима світлими роси» – уява поета не розлучається зі світлим образом матері: «В приполі несе із городу / Матуся натомлений вітер» (с. 67). Роса, натомлений вітер – аж дух перехопило: «На ранок росою на травах воскресну – / Мене позбирай...» (Ірина Фотуйма, «Повінь одкровень»). Поете, позбирай в букет любові росу і вітер, щоб пам’ять зберегла цю мить вічності, коли «Покотить сонце за поріг. / ... / Зійде зоря і тихо мовить: / – Стежино, боляче тобі?..» (с. 86). Поріг небуття, зорі нашої пам’яті не щезають, не розчиняються у Всесвіті – сльоза, як весняна роса, нею живемо вдень і вночі.

         «Зоря на вишні» – не кожному дано «у прихистку вишень» пізнати оте єдине і вічне кохання, дароване Богом: «Ніщо не минає так швидко, як щастя – / Не ми його значить, були ковалі?» (с. 109). У світі так мало тепла, любові, кохання. Жоден мислитель, жодна наука не в силі осягнути вічну істину кохання: «Насправді нам невідомо ані що це таке, ані чому нам властиво закохуватися...» (Робін Данбар, «Наука любові та зради»). Філософія не є наукою всеохопною. Григорій Сковорода стверджував, що жоден мислитель не є таким самотнім, як той, хто вчить, роздумує про вічні істини життя. А яка віра найстійкіша? – «Віра у “велике, вічне кохання і щастя”, віра в те, що той перший, щасливий вечір буде тривати все життя, “зупинися, мите, ти прекрасна” і т. п...» (Ілько Лемко, «Афоризми про кохання»). «Десь ходять світом дві дороги / І не зустрінуться ніяк» (с. 93) – поет мистецтвом слова оповідає незабутні миті життя, які не стираються з пам’яті: «А я до тебе знов і знов ішов. / Вже вкотре був на відстані цілунка» (с. 119).

         Дещо з розмислів: «Бог непарному радий рахунку» (Вергілій, «Буколіки», VIII,75). Живемо в епоху комп’ютеризації усього нашого буття. Програмування – це оптична ілюзія руху (1 – є сигнал, 0 – відсутній), але тут мусить бути присутня  форма, в якій цей рух здійснюється – комп’ютер підключений до живлення, щоб реалізувати рух 1 і 0. В офтальмології – бачу, не бачу, але мусить бути форма цього руху – людина, створена Творцем… Пригадалася думка: «По світло йду до темного покою» (Андрій Содомора, «Фортеп’ян»), бо в ньому фортеп’ян – Форма, яка об’єднує світло і темряву, сльозу і усміх, журбу і радість... Форма – об’єднує, творить цілісність і допомагає людині позбутися стереотипів (стереотип – метафора щодо мислення, що прийшло з друкарської справи. Усталене ставлення до події).

         «Любов – як зірка» (с. 92), але ж не завжди душевні порухи серця закоханих здатні піднятися до зір, щоб усвідомити сенс істини життя. Любов – це є справжнє, але форма (Бог), яка б мусила їх об’єднати, не була на їхньому боці. Серцю не накажеш, але хай наші вчинки керуються думкою серця – така  правда життя: «Моя любов – до неба, / А вище тільки Бог» (с. 127) – в цьому мудрість осягнення поетом сенсу щастя, життя:

Лиш юність в пам’яті лишається,

Як світло вічної зорі.

І ми йдемо, де осінь колесом

Опале листя підмина (с. 105).

         «Над прірвою часу» – щирим словом світиться життя побратимів по перу, які тимчасово відійшли, але залишилися в пам’яті своїм життям, працею: «Хай і час летить, / та пам’ять не розгубимо» (с. 174).

         Поет, який «пахне землею», співає сердечні оди вдячності краянам-хліборобам: «Щоб знову доля розцвіла, як сонях, / І сонячно всміхалася селу» (с. 188). Юрій Ковалів стверджує: «Земля для українців, на відміну від інших етносів, має сакральне онтологічне значення». «І стигнуть яблука в саду, в саду у мами. / Я на побачення спішу із земляками» (с. 197).

         Поезія Миколи Будлянського оберігає незнищенну шаблинність коріння українців – запорука вічності України: «Мала батьківщина, ти пісня моя і молитва, / Молитва ота, що від роду до роду іде» (с. 198).  Як і властивість трави. Коси не коси – вона не реагує, їй важливо, щоб неушкодженим залишилося коріння, тож і надалі буде рости. Така її природа, яку, як і менталітет України, «шаблинний» генотип українців, не здатна знищити жодна сила, про що поетичний геній Тарас Шевченко заявив: «І оживе добра слава, / Слава України...» Хай же ця книжка знайде дорогу до вдумливого читача –  дитину (дорослих також) потрібно навчити любити й думати, все інше здобувається тяжкою щоденною працею:

Минеться все. Зів’януть квіти,

І твій скінчиться вік крутий.

Та й на межі, одній у світі,

Вклонися матері своїй (с. 64).

І Україні: «І найнижче вклонюся / (Так вклоняються тільки матері) / Тобі, Україно моя» (Мирослав Лазарук, «Покуття»)...

_________________________________

*Лауреат Чернігівської обласної літературно-мистецької премії імені Михайла Коцюбинського у номінації «Поезія» 2019 року.