Re: цензії

22.10.2019|Тетяна Качак
«Леприкони» Валентини Захабури: шкільна повість з новими акцентами
18.10.2019|Юлія Юліна
Ким бути?
18.10.2019|Богдан Дячишин, Львів
Кілька слів про поезію Світлани Короненко
18.10.2019|Валентина Семеняк, письменниця
У пошуках світлого і доброго слова
16.10.2019|Валентина Семеняк, письменниця
Даруймо людям зорі повсякчас!
15.10.2019|Сергій Дзюба, Чернігів
«Після того, як мені дали потримати сонце…»
03.10.2019|Тетяна Зінченко
Кілька осінніх слів для Тебе
03.10.2019|Тетяна Качак, м. Івано-Франківськ
«Мишоловка» Олени Рижко: інструкція не до дії
25.09.2019|Кость Шишковський
«Сьогодні на пошті короткий день»
24.09.2019|Станіслава Гальба
Інтонації: літературна сюїта трьох голосів

Re:цензії

18.09.2019|17:33|Микола Гринь, член Національної спілки журналістів України

Талановитий син завороженого Придесення

Нотатки про моральний подвиг Івана Шкурая: письменника, публіциста і журналіста

Якось так склалося у часовому просторі, що життєве перевесло майже поруч   туго перев’язало дві післяжиттєві дати відомого українського  прозаїка, поета, драматурга, публіциста, журналіста , члена Національних спілок письменників і журналістів  Івана Васильовича Шкурая. Це 80-річчя з дня його народження та п´ятиріччя  з часу відльоту його щирої української душі у вічний небесний Вирій. 

Приємно, що обидві дати не пройшли повз увагу не тільки шанувальників його багатогранної творчості, а всіх земляків із завороженого Придесення (саме такою назвою він об*єднав  свою трилогію із романів «Глухомань»,  «Червоний острів», «Родом із колгоспу»). Саме у рідному Шабалинові, на берегах зачарованої Десни, на стіні сільського будинку народної творчості  урочисто відкрили меморіальну дошку на його честь, провели вечір-пам´ять та літературні читання. А у п´яту річницю смерті біля  могили на сільському цвинтарі, де, за заповітом небіжчика, захоронили його тіло у рідній землі, над якою «сонце пахне молоком», зібралися родичі та вдячні читачі, аби схилити голову перед  багатогранним талантом майстра красного письменства. У районній та сільській бібліотеках ще й облаштували постійно діючі книжкові виставки з творами земляка, подарованими дружиною Івана Васильовича – Любов*ю Іванівною. За її ж словами, кожну книжку Івана Васильовича вони вносили до хати як новонароджене дитятко, раділи, пишалися нею, несли в люди…

         Разом з тим з прикрістю скажу, що обидві ці дати залишилися непоміченими в охопленім вогнем московського агресора та місцевих сепаратистів краю донецьких степів та териконів. За словами дружини письменника, не знайшлося тут людини, яка б взяла на свої плечі тягар підготовки та проведення бодай читацької конференції про життя та творчість незручного для влади письменника, чиє серце до останнього подиху було переповнене людяністю. А, як сказав Христос, «чим переповнене серце, те говорять уста». Його уста говорили правду. Через те й  спрацював отой ганебний і принизливий  принцип меншовартості  «Кабы чего не вышло?» Навіть у тих, хто за життя лестив Івану Васильовичу, захоплювався його активною життєвою позицією і навіть поділяв погляди. Як мовиться, Бог їм суддя. 

 Та все ж, як говорив герой одного відомого фільму, «за державу образливо». Ніби й не творив він тут  кілька десятків років, не долав, як і його герой Петро Касинець з «Хати на камені»,  в хитросплетіннях лабіринтів наклепи і брехню і обрав єдино вірний шлях боротьби за незалежність України, за торжество, як він не раз наголошував «на далекому Сході України», рідної української мови. Ніби й не очолював чверть століття ровеньківську міську газету «Вперед», ніби не  обирався і плідно працював на ниві літературного розвою і просвітництва Луганщини  головою обласного письменницького осередку. Ніби, врешті-решт, не закладав він камені у фундамент української державності, ніби не став він у степу донецькім на безкомпромісну боротьбу, смертельне прю, за його ж словами,  з партійними жевжиками і слобідськими вождями із ведмежими статурами та хом´ячими щоками. З тими нуворишами, що на зорі незалежності України знову посунули до корита, зрадниками, мучителями України, всілякими махінаторами, що творили «махінації  у порівнянні з якими Остап Бендер – жалюгідний аматор». Тому «рідна влада» люто ненавиділа цього справжнього патріота, який не втратив людської гідності та інших чеснот,  затаврувавши його печаттю мазепинця, бандерівця, рухівця і націоналіста. Титулами, якими Шкурай відверто пишався, викликаючи ще більшу ненависть  до себе перелицьованих комуністів і відвертих ворогів української державності, які ледь не на кожному кроці нагадували і погрожували йому, що він живе на сході, а не на заході України. 

         З Іваном Васильовичем мені пощастило познайомитися восени 1984 року. Тоді він переступив поріг невеличкого кабінетику заступника редактора коропської районної газети «Нові горизонти», протягнув правицю  для вітання  і відрекомендувався: «Іван Шкурай, уродженець Шабалинова, а тепер редактор ровеньківської міської газети «Вперед». 

Ми довго говорили про газетно-видавничі справи, про рідну для нього славну Коропщину на Чернігівщині, про красуню-Десну, яка й дала йому колоритний  літературний псевдонім – Деснаш, зачіпали інші журналістсько-літературні та життєві теми.  Тоді ж дізнався, що його дитинство було покрите чорною пеленою другої світової, з фронтових доріг якої не повернувся до отчого порога батько. Як він, малий Іванко, як і герой його пізніше написаного роману  «Хата на камені» Петро Касинець, бився в житті, «як риба об лід, а лід головою не пробити і зябрами хапати повітря  - не надовго вистачить…»  Повідав він, що у Шабалинові закінчив десятирічку, служив в армії, за комсомольською путівкою тікав від вдовиних сільських  злиднів і поїхав шукати романтику в Донбас, де будував шахти. Згодом у Московському університеті імені Ломоносова здобув фах журналіста, а після того шліфував професійну майстерність на відділенні журналістики Вищої партійної школи при ЦК Компартії України. І знову – в Донбас. Тоді на прощання Іван Васильович зробив дарчий напис у книзі «Дійти до горизонту», яка тільки-но вийшла у  престижному столичному видавництві «Молодь» і ще пахла свіжою фарбою. У тій книзі побачила світ і перша повість Івана Васильовича «Армагеддон». На неї я написав розлогу рецензію «Істина завжди одна»  і опублікував її у коропській районці.

За словами дружини літератора Любові Іванівни, він дуже дорожив цим відгуком і надіслані мною примірники газети до цього часу зберігаються в родинному архіві. Наші ж дороги тоді розійшлися, про що дуже шкодую.  І лише недавно я одержав змогу, як кажуть «запоєм»,  перечитати майже весь творчий доробок Івана Шкурая. Скажу відверто: був напрочуд вражений його майстерністю володіння словом, глибокою філософічністю у розробці тем, їх художньо-документально-публіцистичною манерою висвітлення. Було видно, що Шкурай, як і герої його завороженого Придесення Миколи, Дуньки, Катрі, Оксені, Грицьки, Ольги, Нади, Максими, Харитини та інші, вміє бачити у ступі життя  не лише полову, а й пшоно із проса, що «золотом світиться…»  

Вражає досить широкий історичний діапазон творів. Він сягає часів поклоніння наших предків язичницьким богам, зародження і розвитку християнства, трагічної долі гетьманської столиці Батурина, до якого від його рідного Шабалинова шапкою можна докинути, до демонічних більшовицьких та його вождя ідей світової революції, «ударної» сталінської  ходи багатостраждального народу до світлого майбутнього. І так до першого десятиліття вже нашого, ХХІ століття. 

 Без перебільшення скажу, що творчість Івана Шкурая є яскраве, інтелектуально блискуче явище у нашій сірій буденщині з хамовитою масовою псевдокультурою і такими ж масовими матюками в літературі.  Сказане однаково стосується і  трилогії «Заворожене Придесення», і ліро-епічної поеми «Батурин», присвяченій десятиріччю суверенної України, щоденника і дещо «Дороги за обрій летять», «Печальной повести», де основу твору склала біографія відомої вченої в галузі хімії  Віри Богдановської-Попової, похованої в склепі корабля-могили на сільському кладовищі його рідного Шабалинова. Саме в цій повісті автор чи не вперше у вітчизняній літературі підняв невідомий для масового читача пласт нашої дожовтневої історії і познайомив його з видатними людьми того часу – подвижниками у житті,  науці, які самовіддано служили рідній землі і своєму народові. Цю печальну повість про Вірине  життя і любов він  присвятив своїм землякам-шабалинівцям. 

 Майже всій творчості Івана Шкурая притаманна публіцистичність.  Блискучі зразки красного письменства, майстерного володіння словом, як могутньою зброєю, зустрічаємо в «Батурині» і в «Завороженому Придесенні», і в «Хаті на камені» та «Ворогах».  Навіть невеличкий публіцистичний епілог «Печальної повісті» рве душу і серце шматками, змушує замислитися над смислом життя, над результатами дияволіади двадцятого століття із сонмищем вождів і вождиків, які розтоптали в людях всяку віру, а без неї не може бути народу, загине він. 

Робить все це лауреат  кількох  журналістських та літературних премій, нагороджений за свою творчість золотою медаллю  української журналістики, досить ненав´язливо, отож, талановито. Як скрипаль, що непомітним порухом смичка торкається струни, яка враз задзвенить і продовжиться неповторною мелодією всього ансамблю.  Талановито, як лікар від Бога  Євстафій Іванович Богдановський із згаданої вже «Печальної повісті», котрий знає, що хірург не має права на помилку. «На вістрі ланцета хірурга повинен жити мікроб життя», - таке його кредо – людини і лікаря. Я ж перефразую цю думку і скажу, що на вістрі пера Івана Шкурая теж постійно був мікроб життя і він володів тим пером не менш талановито від скальпеля хірурга і так же затято дотримувався заповіді «Не нашкодити». І він все робив, щоб не нашкодити вимріяній ідеї – сприяння розквіту незалежної України.  У кожному його творі, від повісті «Армагеддон» до останнього вірша, написаного незадовго до смерті, як у краплині ранкової роси на деснянських луках, відбивається доля  України з її радостями і печалями. 

Вслухаймося, вчитаймося і задумаймося уважно над цими рядками, написаними за три тижні до смерті, коли по-босяцьки був захоплений Крим, коли уже палав в огні війни російських агресорів Донбас: «Церковні дзвони б´ють на сполох/ знов Україна у вогні./ Постав до неба східний молох/у наші неспокійні дні./ Які стають усе страшніші/ немов у пеклі в них живу/ Закрили душу в чорній ніші./ Як все це я переживу?» Не пережив Іван Васильович такої наруги ординських московських і проросійських банд, великого горя, яке приніс «в наш дім азіатський псевдобрат». Не витримало серце, не дочекалося, коли лусне  «від ейфорії  скажений Путлєр. Тьху йому!» І знову ж набатом звучить заклик: тож поставайте, добрі люди, здолаємо кошмарну ніч… То ж викуймо мечі із рала…»

Такими волелюбними рисами й прагненнями щасливої долі Материзні  переповнені й герої  всіх його творів. Майже всі вони – реальні люди. Це або ж його земляки-шабалинівці, або ж гетьман Іван Мазепа та його сподвижники, великий патріот України Августин Волошин, єпископ Теодор Ромжа, редактор газети Василь Недригайленко і журналіст Василь Деснаш та інші. Письменник майстерно володіє матеріалом, переконливо, інколи невеликими штришками, репліками чи побутовими сценами життя змальовує персонажів. Багато з них справедливо міркують, що «важко в житті розібратися, якесь заплутане воно, кожен своє гне і репетує…» Як і сам автор романів та інших творів, герої Івана Шкурая шукають «шлях до істини», який «колючим терном порослий, глибокими ярами порізаний, неприступними скелями перетнутий. А здолати його треба. Інакше життя не варте того, щоб змагатися з ним…» («Хата на камені»).    Через долі героїв і другорядних персонажів, їх дії, їх роздуми автор проводить в творах основний лейтмотив родинного життя про те, що хату треба неодмінно будувати на камені, а не на піску. Більше того: будувати таку хату потрібно  все життя. І кожен має покласти свій камінь у фундамент нашої спільної будови. То ж гріх нам не вимурувати не просто свою хату, а храм честі і справедливості. Як і все життя у ній вогонь підтримувати.  І в цьому збірному образі хати читач вбачає Україну. І не помиляється. 

Не стану аналізувати дії і вчинки всіх героїв. Візьмемо хоча б  одного з них – головного героя роману  «Хата на камені» Петра Касинця. Він теж шукає шлях до істини.  Він з дитинства мріяв стати священиком і навіть вже був возведений в сан. Та отець Петро раптово пориває з церквою і топить у річці свою ризу. Це важкий психологічний момент і для нього, і для читача. Та всьому є виправдання. Образно кажучи, у житті він теж опинився на вістрі своєрідного  «ножа». З одного боку від нього – глибочезна сталінська прірва, з іншого – не менш трагічне нацистсько-фашистське провалля. Зробиш хибний крок і все – тебе нема, смерть неминуча.  І Петро Касинець – отець Йосафат вибирає для себе єдино вірний шлях – незалежність України. Тут отець Йосафат з Іваном Шкураєм єдині у думах і помислах : Україну можна і треба будувати тільки чистими руками. 

Отож і зрозуміло, що саме такий вибір зробив для себе й редактор газети Василь Іванович Недригайленко із роману «Subrosa-2». Він може влаштувати собі сите, безтурботне життя. Але для цього має продати свою душу й віру. І він не ламає цю моральну планку, не втрачає людську гідність, твердо вирішує нікому не потурати. Як і отець Йосафат, він сповідує принцип, що «чорту душу не продасть» і буде змагатися з нечистою силою. Бо людина сама собі вибирає дорогу. І він вибрав. Як і його герой Петро Касинець, журналіст йде працювати у вибій шахти і цим кроком він морально перемагає виродків-комутантів. Він навіть не боїться написати гнівного листа президентові держави, де відверто вказує на помилковість його бачень і суджень майбутнього розвитку незалежної  України. Так само діє й святий отець Йосафат. Як важко, говорить він, інколи сказати правду, але треба…

У художньо-документальних творах, зокрема у романі-дилогії «Хата на камені» та політичній трагедії «Теодор Ромжа» Шкурай продовжив свою майстерність логічної вмотивованості вчинків і характерів героїв, історичної виваженості думки про тридцяті-сорокові роки двадцятого століття, найжорстокішої епохи, яка коли-небудь випадала на долю України за більш ніж тисячолітню її історію, в жорнах якої перемололись тисячі доль  найкращих синів і дочок багатостраждального українського народу. Додам до цього  глибокий психологізм у зображенні епохи, її героїв і пристосуванців та відвертих ворогів у поєднанні з аналітичним поглядом на перебіг політичних подій. Все це  доповнюється ще й задушевним ліризмом сцен  справжнього кохання.  Цими творами могли б пишатися  літератури будь-якої країни світу.  

         Публіцистичний роман «Subrosa» присвячений онукам Сергієві, Олександрові та Іванові, яким, за словами автора, «жити в оновленій Україні». Другий твір є логічним продовженням  попереднього роману, хоч його можна  читати і вважати окремим доробком. Цей роман не міг не з*явитися на світ. Як зауважується в «Пересторозі» до роману, написаній письменником Леонідом Стрельником, «без нього розуміння новітньої історії України було б неможливим, ущербним». На мій погляд, саме ці два романи, де всі сумнівні оборудки, махінації із знищення економіки України та й самої держави відбуваються в таємній опочивальні  мера Слободи, стеля якої уквітчана трояндами – символом таємниці і мовчання, за своїм громадянським звучанням схожі на набатні удари дзвонів, які сповіщають людей про небезпеку, кличуть розбудити приспану в них національну свідомість. Бо вони, «жадаючі і стражденні , вийшли із комунізму, та комунізм ще не вийшов із них»,  звуть їх згуртуватися перед  цією бідою, бо в державі «тривожно, сумно, гидко», бо «павуки в банці» вже котрий рік «гризуться ... не за Україну, а за свої кланово-олігархічні інтереси», отож настав час дати їм дружну відсіч. Так і відчувається заклик Тараса «громадою обух сталить», щоб збудить волю. Правда, у Шевченка це виражено поетичним словом, а Шкурай не менш талановито робить це прозовим. Але обидва вони – чесні, відважні і віддані сини матері-України -  стають на цей двобій із відкритим забралом. Обидва вершать свій могутній моральний подвиг і мужньо несуть на високу Голгофу свій важкий хрест заради щасливої України, щоб «на волі помолилися невольничі діти».

Відзначу ще одну особливість цих поєднаних між собою романів. У них знову ж таки чи не вперше в українській літературі письменник показав становлення вітчизняної журналістики  на зорі  та в перші роки незалежності України. З власного досвіду знаю, який це був нелегкий час для редакційних колективів газет.  Пережите, як мовиться, на власній шкурі, («хоч шкура у шкураївців дублена» («Глухомань»),  перепущені через власне серце редактора міської газети Іван Васильович тут виявився вдалим і вмілим орачем, який майстерно підняв журналістську цілину. На ній плугатар говорить з читачами пристрасним словом правди, бо «вовків боятися - в ліс не ходити», а «чим переповнене серце, те говорять вуста», говорить він.

Серце ж досконалого редактора Шкурая (Деснаша) переповнене лише людяністю, лише любов*ю до України. І він ділиться цією любов*ю з читачами на сторінках газети. Він вистраждав незалежність у двобої з чинушами. У несамовитій люті за те, що редактор «носиться  із своєю Україною, як дурень із писаною торбою», вони  навіть  позбавляють його права працювати на газетній ниві, яку він сходив уздовж і впоперек. Та це не зломлює його волелюбність. Він, як і його герої, відверто говорить і пояснює чинушам про їх дикунське невігластво, про те, «що не те щось робиться на Сході, не те…» Аналітичний розум, життєвий досвід давали йому підстави говорити і писати про те, що в Донбасі назріває  конфлікт і його чекає криваве вирішення. Бо вже в перше десятиліття відновленої незалежності України значна частина партійної номенклатури Донбасу, яка була тісно пов*язана партійними узами з московськими колонізаторами, повелася як компрадорська буржуазія.

Життя підтвердило, що Шкурай вустами героїв газетних публікацій та публіцистичних творів говорив гірку і болючу правду. Вона суголосна з думками інших патріотів України. Для підтвердження візьму лише одну цитату з книги  славновідомого публіциста Івана Дзюби «У літературі й навколо. З боргів давніх і новонабуваних».  «Імперський сказ Путіна, - пише він,- захлинувся б на кордоні з Україною, якби по другий бік кордону його не ждали традиційні п’яті, шості чи якісь там одинадцяті «колони», на які багата українська історія. Що ж до варіанта донецького, то тут навіть не про «колони» доводиться говорити. Тут щось масштабніше й організованіше – системна робота  місцевих владних структур, які у складі України послідовно вибудовували фактично «русский мир», обходячись без цього самоозначення і не цураючись тризуба й синьо-жовтого прапора на фронтонах своїх установ…» Боже-боже, як співзвучні ці рядки з думками Шкурая та його героїв!.. Який в них біль за Україну!  

 Як і отець Йосафат, Деснаш-Недригайленко-Шкурай  «зовсім забув  про попередження матері – ні в яку смуту не встрявати. А навкруг все засмутилося, замутилося і закаламутилось.  Як у вирі. І в тому вирі українці, як і завжди в святому рушенні бувало, замість того, щоб згуртуватися, розмежувалися…»  Ніби шаленим вітром вивіяло з голови новоявлених господарів життя істину, що «для Москви Україна повинна мати лише вигляд держави… Совєтизація, асиміляція, русифікація… Русифікація – ганебне явище. Русифікатори – мерзенні люди…»  «Боже, Боже, що з нами зробилося - тільки вирвались із неволі й знов  занапастились… («Хата на камені»). І у по вінця зрусифікованому Донбасі патріот не хоче бути рабом обставин, говорить, що «не треба носити камінь за пазухою». Він не може  жити «роздвоєним» і «як віл у спеку пре до озера» і шукає  «чисту прохолодну воду» («Хата на камені»). Як отой один ефіоп з цього ж роману  він не боїться бути розтертим у порошок гусеницями, а  «…повертається і з палицею йде на танк, замахується…» 

Якщо ж у ефіопа для боротьби і захисту є тільки палиця, то в нього, редактора, є потужна справжня зброя - слово. І звучить в газетах все голосніше на весь край його  набатне публіцистичне слово, на кожному кроці нагадує невігласам настанову справжнього патріота України Августина Волошина, що «дитина п*є духовне життя з грудей  рідного слова. А наших, українських дітей відлучають від  рідних грудей». А нашим дітям, волає Деснаш, на Донбасі підставляють  чужинницькі груди… Як важко, пише він, «сказати іноді правду, а треба…» Прикро, що до цієї правди не прислуховуються. Вірніше – її не чують перевертні і манкурти. З болем у серці автор кладе на папір рядки: «змоскалізований східняк оббріхує свою  мову , яка для нього уже чужа.  Дикунське невігластво…» Чим обернулася політика  русифікаторів, бачимо сьогодні в тому ж краї степів і териконів  охопленому полум’ям російсько-української війни. Підсумок  цих роздумів письменник вклав в уста слідчого-енкаведиста, який під час допиту Василя Вишиваного прорік: «Русские оказались врагом №1 независимой Украины…» Життя вкотре підтвердило цю істину. 

Позиція автора у побудові храму-України – це сміливий виклик кланово-олігархічній організації української держави, доведення про незнищеність українського етносу. Робить він це відверто, блискуче і образно. Через яскраво виражену позицію автора показана справжня  психологічна напруженість стосунків у редакційних колективах із засновниками місцевих ЗМІ, серед яких ще немало засіло тоді як вірних ленінців, так і тих, хто розпочав жити в обнімку з мамоною. Він показав  справжніх майстрів пера, які не зрадили національній ідеї, залишилися вірними принципам чесності, правдивості, народності, патріотизму і тих, хто за тридцять срібляників шпигував за колегами, ставав «сексотом» і покотився в духовну прірву.  Якби була моя воля, то я цей двотомник Івана Шкурая рекомендував би якщо не  для вивчення, то бодай для позааудиторного читання та обговорення студентами факультетів журналістики всіх вузів України. Аби вони могли відділити полову від справжнього добірного зерна журналістики, ролі та  місця в ній самого «перодряпа», як він жартома називає газетярів.

Я не ставив собі за мету детально аналізувати сюжети творів Івана Шкурая. Можна було б  більше характеризувати  героїв і їх вчинки. Зупинитися на досконалих описах природи. Окремої похвали заслуговують описи сцен вірної любові та щирого кохання дійових осіб багатьох творів. Звісно, заслуговує на дослідження образне мовлення, зокрема персонажів «Завороженого Придесення».  Віддам це на «розтерзання» теоретикам літератури. Я лише повторю слова відомого українського письменника Олексія Неживого, що Іван Шкурай своїми творами сповна віддав  борг рідній стороні і цим підтвердив  свою любов не тільки до Придесення, а й всієї Материзни. А ще від себе настирливо порекомендую прочитати всі твори Івана Васильовича. Не пожалкуєте. Більше того: ви нап*єтеся з чистого джерела таланту й майстерності.  З них черпав наснагу для творчості й сам Іван Васильович. Як говорить один з героїв  роману «Хата на камені», треба уміти бачити це джерело. Бо «знання, черпані з каламутного джерела, забруднюють душу, як дьогтем ворота чорнять. Совісно відчиняти  перед людьми».  Талановитий син зачарованого і завороженого Придесення, Іван Шкурай  володів даром знаходити чисті джерела.  Він все робив, аби люди розбиралися, де каламутне джерело, а де чисте. І ніколи не соромився відкривати перед людьми не тільки ворота, а й своє щедре і праведне серце.     



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери