Re: цензії

22.10.2019|Тетяна Качак
«Леприкони» Валентини Захабури: шкільна повість з новими акцентами
18.10.2019|Юлія Юліна
Ким бути?
18.10.2019|Богдан Дячишин, Львів
Кілька слів про поезію Світлани Короненко
18.10.2019|Валентина Семеняк, письменниця
У пошуках світлого і доброго слова
16.10.2019|Валентина Семеняк, письменниця
Даруймо людям зорі повсякчас!
15.10.2019|Сергій Дзюба, Чернігів
«Після того, як мені дали потримати сонце…»
03.10.2019|Тетяна Зінченко
Кілька осінніх слів для Тебе
03.10.2019|Тетяна Качак, м. Івано-Франківськ
«Мишоловка» Олени Рижко: інструкція не до дії
25.09.2019|Кость Шишковський
«Сьогодні на пошті короткий день»
24.09.2019|Станіслава Гальба
Інтонації: літературна сюїта трьох голосів

Re:цензії

16.09.2019|19:07|Андрій Дахній, доктор філософських наук

Екзистенційний досвід поета: творчість у світлі Memento amare

Павлюк З. Друга Zемля / Злата Павлюк. – Львів : Апріорі, 2019. – 196 с.

Як відомо, ще за часів Давньої Греції поезія і філософія, будучи напрочуд важливими виявами духу Еллади, вельми плідно взаємодіяли між собою, причому ця їхня близькість і взаємодія добре усвідомлювалася, ба більше: ставала предметом теоретичного аналізу – зокрема, з боку геніального Аристотеля. Останній, зокрема, відзначав ту принципову особливість, згідно з якою і поезія, і філософія – на відміну, приміром, від історії – говорять не про те, що було, а про те, що повинно бути, і при цьому досліджують не якийсь окремий сегмент реальності, а реальність у цілому, інакше кажучи, сходяться між собою на ґрунті тяжіння до універсалізму. Цікаво, що у подальшому таке розуміння в західній духовній культурі з часом тільки поглиблювалося, свідченням чого у ХХ сторіччі може слугувати, зокрема, постать Мартіна Гайдеґґера (який у своєму філософуванні, надто в “пізній” період творчості, не міг обійтися без звертання до німецькомовної ліричної поезії, а тому поет Фрідріх Гьольдерлін набував для нього не меншої вагомості, ніж філософ Фрідріх Ніцше, іншими словами, філософування ставало своєрідним спів-мисленням із поезією)...

Коли читаєш вірші Злати Павлюк, думка про близькість, спорідненість поезії та філософії не просто відвідує, але й стає “невідчепною”, і справа, звісно, не зводиться лише до принагідних цитувань автором тих чи інших філософів (як от французького екзистенціаліста Ґабріеля Марселя – в епіграфі до поезії “Пастки минути і колючий дріт…” чи нашого Григорія Сковороди – теж в епіграфі, але вже до вірша “Той кожен, хто доніс свою свічу…”). Насправді поезія Злати Павлюк промовисто виявляє уже названі вище, окреслені Аристотелем, подібності – щодо належного й універсального. Дійсно, ця поезія є дуже пронизаною філософічністю, прагненням говорити – крізь призму ліричного героя, одиничного індивіда – про універсальне. Водночас вона свідчить і про деякі інші схожості з філософією: і передовсім це стосується порушуваної проблематики – зокрема, зацікавленість питаннями свободи, часу, любові, щастя, земного і небесного, тіла і душі, пошуку власної ідентичності, сенсу життя тощо. Втім, однаковою мірою релевантною і для поезії, і для філософії (надто для античної) є щонайменше ще одна особливість, яку, ймовірно, теж можна назвати рисою спорідненості: їх об’єднує така собі дитинність, свіжість, небуденність в осягненні світу. Останній бачиться немовби вперше, і цей погляд здатен втішити нас, наповнити радістю:

 

Буде ранок тішити,

Піснею будити.

Як дітьми залишимось –

Будемо радіти.

 

Як писав у передмові до позаторік виданої попередньої, і, власне, першої в житті Злати Павлюк поетичної збірки (“Міграції”) Ігор Павлюк, “кожен справжній поет – мудра дитина”1. Разом із тим цей світ осягається у перспективі вічності. Барух Спіноза ще у XVII сторіччі писав про те, що філософія сприймає дійсність sub specie aeternitatis, себто з погляду вічності, – проте і для поезії подібний спосіб бачити світ властивий не меншою мірою. Однак для того, аби авторове осягнення безконечного й цілісного світу стало можливим для читача, а поетичний (чи філософський) твір був сприйнятий якомога адекватніше до авторського задуму, вкрай важливо, щоб читачеві відкрилася здатність зосередженого, вдумливого читання (спроможність до того, що англійською називають сlose reading – замість більш поширеного у наші часи cross reading). Саме в цьому ключі треба сприймати, зокрема, зауваження, яке в одному зі своїх останніх інтерв’ю висловив німецький філософ Ганс-Ґеорґ Ґадамер: “Я довго читаю одну книжку”.

Поезію Злати Павлюк теж потрібно читати довго, повільно (хай і біжить у наші “плинні” часи, за її ж словами, “годинна стрілка мов хвилинна”, хай і стає неквапливе, вдумливе читання явищем дуже рідкісним, вже майже немислимим, розкішшю, яку собі дозволяє, на жаль, мало хто). Річ у тім, що відразу ввійти в особливу реальність поетичного – чи ж філософського – простору не завжди таланить, а тому відповідний текст доводиться читати і вдруге, і навіть утретє: замислюватися, уявляти, долучати своє образне чи ж абстрактне сприйняття. Затрачений час для такого терплячого читача неодмінно буде винагороджений: у випадку з поезією “Другої Землі” передовсім миттєвостями причетності реципієнта до глибоких і щирих почуттів, до вміння надавати цим почуттям точної, стислої, лаконічної форми… Можливо, саме через таку філософічну наснаженість Златиної поезії читання її текстів здатне приносити і естетичну, й інтелектуальну насолоду водночас.

Загалом поетична збірка Злати Павлюк “Друга Земля” містить дев’ятнадцять розділів, у кожному з них – по сім віршів. Вже сама ця обставина, згідно з якою кількість віршів – неодмінно сім, наштовхує на здогадки, припущення. Не виключено, що автор свідомо створює для реципієнта таку досить комфортну можливість читати поезію в певній розміреності-ритмічності – тобто пропонує умови, за яких поезія засвоюється рівномірними, збалансованими “порціями”. Проте важливішим є, вочевидь, інше: “суб’єктивна” прихильність автора саме до цього “особливого” числа; принаймні, змістовий наголос на числі “сім” прямо віднаходиться щонайменше в одному з віршів збірки, його назва –

“Анабелла”:

 

…Порахувати до семи –

Раз сім – за барвами веселки,

Іще раз сім – драбинка з нот.

 

За такою прихильністю до числа “сім” може ховатися, серед іншого, інтерес до “нумерологічних” матерій культурно-релігійного штибу: як відомо, “сім” для давніх юдеїв, ширше – для біблійної, юдеохристиянської духовної культури в цілому, володіло особливою магією, становлячи число повноти. Так от, наявність саме семи віршів у кожній частині збірки може свідчити як про повноту у спробах вичерпання певної теми (таких тем – вдосталь, і вони, звісно, окреслені у назвах розділів), так і про повноту пережитих і висловлюваних станів – щастя, радості, захоплення, вдячності чи, навпаки, – горя, смутку, розчарування, тривоги. У будь-якому разі, виглядає, що автор вельми серйозно сприймає символіку чисел; так само, до речі, не можна, читаючи збірку, не спостерегти, що для поета вкрай важливими є релігійні матерії, і йдеться тут аж ніяк не про суто культурні, традиційно-ритуальні аспекти.

 

* * *

Якщо виходити з того, що авторка тяжіє до повноти сенсів, то впадає у вічі, зокрема, повнота у поетовому переживанні болю, страждань інших людей, у співчутті до них і водночас у захопленні ними й вдячності. Вдячність і захоплення вона адресує передовсім тим співвітчизникам, які не вагаючись стали до зброї від початку війни, з часу розгортання оборони на східному фронті. До речі, саме події 2014 року виявилися для Людмили Павлюк одним із вирішальних імпульсів до того, щоб узятися за перо і проявити себе у творчій іпостасі Злати Павлюк: як свідчила авторка у післямові до “Міграцій”, пробудження в собі поета вона відчула саме у розпал тодішніх катаклізмів:

 

Отак з’явилися вірші,

Рясні, розмаїтотемні, –

Вручили грамоти вірчі

В часи початку затемнень.

 

Справді, годі не помітити у збірці, серед окресленої “розмаїтотемності”, цієї неймовірно тяжкої і, на жаль, все ще вкрай актуальної теми (хоч ще буквально декілька років тому авторка, як, зрештою, і усі ми, гадала, що війна – явище якогось давнього минулого: “солдат дитинства був ще кам’яний”). Тому й, за інерцією логіки “мирних часів”, у 2014-му так виразно, в деталях, вимальовувалися контрасти – під час “сезону пляжного” на гамірному вокзалі – споглядання великої кількості “кольору камуфляжно-го”. Втім, це картина із “тилу”, “опосередкована” за своєю природою, що лише нагадує, не дає забути про біди війни. Інша річ – поетова спроба, нехай через уяву, виображення, побачити війну “зсередини”, але так, наче на власні очі. Поетові як надчутливій душі цілком до снаги переноситися в гущу цього земного пекла – місця, де владарює смертоносний вогонь:

 

Вогонь сталевої дуги

Дими колише;

*

А тепер тут – вогонь із осту,

Рани, пил, і немає оцту.

 

Водночас автор, і тут промовляє саме поет, суміщує в одній картині сприйняття руйнівного полум’я і “вогню” горобини, образ якої пов’язаний з гіркотою, тривожністю, але водночас – і зі спроможністю зігріти:

 

Чому така заграва палахка?

І горобини кров така тривожна...

Чому краса рубінова гірка?

А чи ж інакше у морози можна?

Зігріє чий як не її вогонь

Серед снігів і обстрілів сезонних

Тих, хто брати і сестри із безсонь

Та із доріг до храмів гарнізонних.

 

Як слушно написала в післямові до “Міграцій” – про героїв війни, учасників цього новітнього цивілізаційно-збройного протистояння – Людмила Павлюк (не забуваймо, що Златою вона є лише в іпостасі поета): “Ми не залишилися беззахисними, бо вони стали живим щитом перед кулями й осколковим градом”. А тому пам’ять про загиблих повинна жити (і завдання поета – апелюючи до почуттів, цю пам’ять плекати); герої – не вмирають, вони стають “новобранцями раю”:

 

Як мир – міраж,

Роса іскриста...

Й рано-вранці

У цвіт зорі ступають

Раю новобранці.

 

Втім, незважаючи на всю щирість і пронизливість цитованих Златиних строф, вона все ж не впевнена у спроможності мови до кінця висловити всю міру болю від втрат, ступінь зраненості і скаліченості людських доль:

 

Іще не знайдені слова,

Ще не відкриті,

Яким, якими б

Не боліло говорити.

 

У будь-якому разі, книги Злати втілюють досвід радикального переосмислення війни: щось таке, що було донедавна дуже далеким, стає тепер неймовірно близьким, а тому – кривавим, трагічним, і це – наш непозбувний спільний біль. Проте для авторки відкривається якийсь, сказати б, особливий дар упевненості в захищеності й непереможеності батьківщини:

 

Десь важко гупає арта –

Мішені душ вибирає...

Та небо тримає карту

Із вишитим кодом раю.

Чи, приміром:

І звучать, дзвенять крізь канонаду

Радості і раю позивні.

 

Бачимо не лише контраст між “гупанням арти”, важким звучанням бою, з одного боку, та раєм, радістю, з боку іншого, але й, разом із цим – поклик надії.

Отже, добре помітно, що воєнна тематика простежується у різних, хоча далеко не у всіх, місцях та розділах видання, і хоч загалом на неї припадає дещо менше питомої ваги тексту порівняно з “Міграціями”, – збіркою, де досвід втрат, болю, невигоєних ран в епоху “новітнього варварства” був свіжіший і осмислювався інтенсивніше, – вона, ця тематика, продовжує залишатися вельми важливою і в “Другій Землі” – “відпустити” аж ніяк не може, бо авторці несила відмовитися від свого простого методу – “віддзер-калювання життєвих реалій”, які приходять у поетичні тексти з усіма страхітливими атрибутами воєнних сценаріїв.

Хай там як, а особлива увага до воєнної тематики в обох збірках Злати Павлюк є промовистою: у “межових” станах індивідуальні переживання загострюються на тлі болісного протікання новітньої національної історії (чим, серед іншого, відновлюється давнє драматичне самоусвідомлення українців у зв’язку з обставинами постійного перебування “на перехресті” цивілізацій).

У часи війни поезія стає знаряддям олюднювання світу. При цьому і для “Другої Землі” залишається слушною думка, яку висловив щодо “Міграцій” Ігор Павлюк: відбувається перетворення душевно-тілесного болю на “свічково-зоряне світло”. І ось тут постає ще одна паралель – стосовно сприйняття світу поетом та світосприйняття філософа: так, приходить на гадку німецький мислитель Карл Ясперс, який (виходячи із власного терапевтичного досвіду) вбачав неодмінну передумову, як він висловлювався, “освітлення (прояснення) екзистенції” (die Existenzerhellung) – у переживанні “межових ситуацій”, а також його попередник, Фрідріх Ніцше, – з його тезою: “Біль – останній визволитель духу”.

Причому у випадку зі Златою Павлюк вони, ці “межові ситуації”, можуть бути пережитими як наяву, так і уві сні: а саме снам, сновидінням авторка надає особливої ваги, подекуди вельми тісно пов’язуючи вірші й сни: “…Вірші, присвячені моїм снам, Сни, присвячені моїм віршам…”.

Ще раз підкреслю: у Златиній поезії біль долається – він перетворюється на світло (невипадковою бачиться схожість між поетовим “світлом” і філософським “освітленням”), авторка не втомлюється його дарувати; незважаючи на всі страждання, труднощі й негоди, вона далека від нот відчаю, озлобленості, ненависті, відчуття скривдженості й песимістичних настроїв. Ніщо не здатне вбити у поетові добро і співчуття.

Збірка “Друга Земля” бере високу, піднесену ноту. Златина поезія – світла, натхненна, пронизана вірою у Бога, у Його милість, водночас і вірою в людину, в її здатність ставати кращою, людянішою – навіть попри гнітючі, скрутні обставини і все ще чималу поширеність егоїстичних настанов: йдучи від віри у Бога, авторка намагається виявляти, бачити у світі, в людині лише світле, добре, позитивне, при цьому остерігатися того, аби “не підіграти натискові зграй…”. Ось приклад:

 

Що робити з добою мрячною?

Десь і їй позичити вдячності,

В ній побачити просвіт милості.

Ми пливемо ще, не втомилися…

 

Звісно, Златина поезія, наділена даром вдячності, переконана в “приреченості зневіри і незгод”, виявляє тим самим дуже серйозний релігійний, містичний підтекст. Ось ще одне із блискучих підтверджень:

 

Душа знайде свою злітну смугу,

Із терри простору затісного,

Вона лікує смертельну тугу

Земним тяжінням до неземного.

 

* * *

Вміння долати, перетворювати біль, осягати гармонію, здатність бачити “світло в кінці тунелю”, прагнення трансцендентного – всі ці речі невідворотно приводять Злату до ще однієї теми, яка, безумовно, належить до центральних і повноту у висвітленні якої авторка теж демонструє більш ніж переконливо. Йдеться, звісно, про тему любові. Причому тут виявляються найрізноманітніші пласти і аспекти цього почуття. Поет апелює, серед іншого, до давньогрецьких понять, які тонко диференціюють розуміння любові:

 

Любов – це глина у думки формах,

Це вихід з ролей і зон комфорту.

Це сповідання сердець бентежні,

Із довгим поглядом у безмежність,

Агапе, й прагнень щоденних прагма,

І ерос – тіла земного магма…

 

Злата Павлюк не втомлюється знову й знову повертатися до теми любові (їй, любові, неодмінно треба “повірити на дотик”, бо вона “час перепливла”). І щоразу це – якийсь інший її вимір і розуміння. Це, звісно, і романтичне кохання:

 

Люблю тебе, бо так ти захотів,

Щоб наш вітрильник все летів, летів…

Люблю тебе, бо вибрала сама,

З тривогами твоїми усіма,

 

і любов матері до дитини:

 

Хтось за мене добре молився –

Райський рій в душі оселився,

 

і любов до земного простору з усіма його мешканцями, шляхами-дорогами й місцями закорінювання людей, як-от мережі поселень, міст.

Так, так, серце поета відкрите і для любові до міста – чи це Нью-Йорк (один із двох творів у книзі про цей мегаполіс переходить, сказати б, у площину імпресіоністичної прози – до речі, єдиний випадок неримованого “вкраплення” у всій збірці), чи якесь із українських міст (авторка знайшла можливість висловитися буквально про кожний обласний центр України, конкретніше, – у циклі “Україніада”):

 

До Львова – на лови

Пригод кавових.

Viva, Львове, –

Частко лево́ва

Щастя в любові.

 

І навіть погляд, звернений в майбутнє, як виявляється, – теж спрямовується до любові:

 

Мовчить майбутнє,

Ще нічиє.

Любов’ю світить,

Бо ж нею є.

 

Важливо також, аби кохання займало дедалі більше місця – навіть серед буднів, у повсякденні:

 

А кохання щастя осяйне

Помістити поміж дні звичайні…

 

Не менш важливо, однак, розуміти, що любові ми зобов’язані якійсь вищій силі – у поезії Злати вона називається то Всесвітом, то Богом:

 

Життя коштовне.

Всесвіт – наш скарбничий,

Перлинні во́ди,

Зо́рі – угорі.

Він нас,

Свою велику таємницю,

Любов’ю безумовною зігрів.

 

*

Копальня сонця, зливи сповідання...

Між крил тримають серце голуби...

І сипле цвіт... немов знання спадає,

Про світ, що Бог безмежно возлюбив.

 

Проте своєрідним апофеозом любові як всепоглинаючої і найбільш творчої сили з-поміж людських здатностей звучать слова:

 

Присвяти світу що не день

Душі співати.

У всіх її натхнень, пісень –

Любов співавтор.

 

* * *

Крім теми любові, збірка “Друга Земля”, звісно, порушує чимало інших тем (про що вже згадано вище), проте обсяг публікації не дозволяє торкнутися їх докладно, а побіжно цього робити, певно, не варто.

Річ ясна, не можна обійти увагою не лише особливості книги, пов’язані зі змістом, тематикою, меседжами, але і ті, що стосуються форми компонування віршів, лексики, тим більше, що, власне, з формою авторка працює, як видається, не менш ретельно і сумлінно, ніж зі змістом. Що ж тут впадає у вічі насамперед? Має рацію у своїй передмові до “Міграцій” Ігор Павлюк, наголошуючи на вагомості для Злати неологізмів та іншомовних слів7. Привертають увагу, приміром, авторські новотвори із “Другої Землі” – “Україніада”, “екзистеми”, “археконцепти”, “обережений”, що ж до запозичень, то тут характерним є використання “вкраплень” із іноземних мов, здебільшого з англійської. У багатьох випадках фонетично зближені ті слова (розміщені “по сусідству”), за якими стоять, а тому, у парадоксальний спосіб, зіштовхуються протилежні сенси. Це створює дуже своєрідний, особливий ефект. Такі “сенсотвірні” введення в обіг сучасних іншомовних запозичень, їхнє поєднання з питомими українськими словами, як на мене, вельми органічні, вдалі, влучні. Йдеться про здатність – у такий дещо химерний спосіб своєрідного “вкраплення” – надавати римам, і поезії взагалі, – вишуканості, шарму, легкості, іноді – деякої іронічності, але завжди, саме завдяки цим рисам, створюється дивовижна неповторність, воднораз відбувається своєрідне, елегантне прилучення, так би мовити, до світового контексту. Іншими словами, авторка здійснює відважні, несподі-вано-екстравагантні лінгвістичні експерименти – на мій погляд, цілком успішні.

Ось лише деякі приклади: “нелюбе” – “lupus”, “рибареві” – brevis”, “хмари” – “amare”, “крейзі” – “рейси”, “чат” – “час”, “джі-пі-ес” – “небес”, “дао” – “вдало” тощо. Тим самим, ще раз підкреслюю, показана можливість, сказати б, легкого входження іншомовних слів чи абревіатур у взаємодію з питомими україномовними словами, причому, що є особливо незвичним, саме на рівні рим. Ймовірно, для авторки “Другої Землі” ці слова, – чи то латинські, англійські, чи ще якісь – видаються цілком “стравними”, близькими, а тому вона безболісно інтегрує їх у свій текст – і створює неповторний колорит. Така рафінована мовна гра стає одним із елементів творчого стилю Злати, його “родзинкою”. Філігранність цього мовного інтегрування можна простежити ну хоча б, скажімо, на прикладі першого вірша розділу “Береги ностальгій” – “Він ще такий маленький, цей Париж…”. Ось одна строфа з нього:

 

Картину намалюй оцю чи ту –

Очима, серцем, фарбами, вітрами –

Як крокуси крокують і цвітуть,

Анфас дощу в ажурній рамці брами.

 

Тут лише один-однісінький рядок, дивовижно стислий і водночас об’ємний – “Анфас дощу в ажурній рамці брами” – промовляє напрочуд багато: у ньому є влучним і вишуканий, причому ледь не відчутний фізично, образ, і, зрештою, така, здавалося б, дрібниця, як використання двох французьких за походженням слів (а яких же іще чекати у вірші про Париж!) – “анфас” і “ажурний”.

 

* * *

 

А ще б хотілося наголосити на такому образно-змістовому ресурсі “Другої Землі”, як антитези, протиставлення, текстові рефлексії з приводу суперечностей буття. Зіштовхування протилежностей, гра антитез – дуже характерна риса книги, я б навіть наважився назвати Злату Павлюк майстром вишуканих і при цьому нерідко – несподіваних антитез. На цілу низку таких протиставлень натрапляємо в розділі “Абетка сенсів”: “Тексти сумирні, – або нестримні…”, “Любов – мовчання й бучні тиради…”, “справа – друзі дорогі, зліва – архе-вороги”, “пелюстинна прозорість” та “алмазні густини”, “перетягування канату Поміж Еросом і Танатосом”… Тому не повинна дивувати та обставина, що саме в цьому розділі вміщений вірш “Антиномії”. І ще. Варто підкреслити лаконічність, відсутність навіть натяку на веле-мовність, а тим більше – пишномовність у поезії Злати Павлюк. Їй притаманний тихий, вдумливий, зосереджений голос, непретензійність. В одному з віршів авторка згадує про патетику здобувань –

 

Дозрілий успіх пити, як вино,

Обрамити у речення окличні…

 

– але пише про це радше іронічно, як про факт засвоєння життєвого уроку марнотності – ні, не самих звершень, а пов’язаного з ними надмірного ажіотажу. Стосовно самої ж Златиної поезії, то, як кажуть у таких випадках, уся штука полягає в тому, що якраз окличних речень у її віршах ми майже не знайдемо симптоматичною для них є майже цілковита відсутність “знаків оклику”, авторка прагне уникнути будь-якого натяку на патетику і галасливість. До речі, пригадуються слова, що їх написала Людмила (Злата) Павлюк у післямові до “Міграцій” про свого шкільного вчителя з рідного Лукова, зауважуючи, що у його теперішньому житті “більше відстороненості від різноманітних гучних публічних акцій, більше прислуховування до тихої бесіди душі”. Як на мене, ці слова цілком можуть бути “переадресовані” самій Златі. До того ж вона сама – у післямові до “Міграцій” – відверто говорить про причини того, чому часто надає перевагу “неконвенційній” ухильній дієслівній формі (на -ся) – наприклад: “книга написала-ся”. Мовляв, така форма є виправданою, якщо “автор має причини на те, щоби не здіймати зайвого галасу”, “залишатися за фіранкою”, бо ж рух нашої свідомості – “багатоканальний”, існує багато “співмешканців “я” (зрештою, нерідко поет є медіумом – передає те, що чує “згори”; вочевидь, Злата Павлюк не становить тут винятку). Звісно, ця аргументація стосувалася “Міграцій”. Проте з не меншими підставами її можна використати й щодо “Другої Землі”.

А навздогін хотілося б звернути увагу на ще один вельми своєрідний елемент творчої індивідуальності Злати Павлюк. Втім, дозволю собі на мить відволіктися. Існує відома, хрестоматійна книга автобіографічного жанру – опус Йоганна Вольфґанґа Ґьоте “Поезія і правда». В оригіналі – “Dichtung und Wahrheit”. Цим першим словом, Dichtung, німці в класичні часи почали називати поезію, ширше – художню літературу (хоч у німецькій мові є і слово Poesie – більш звичне для носіїв і знавців інших романо-германських і слов’янських мов). Дуже ймовірно, що походить цей іменник від прикметника dicht (щільний, густий) (до речі, Dichtung означає не лише “поезію”, але й, власне, “ущільнення”). Отож, відштовхуючись од цієї конотації, наважуся висловити думку про дивовижну щільність поезії Злати, що свідчить не лише про майстерність, талант, але й про ретельність, скрупульозність здійсненої роботи (гадаю, аби домогтися стислості, лаконічності, потрібно докласти багато “додаткових” зусиль: хай там як, а процитовані фрагменти – яскравий доказ на підтвердження слушності названих якостей Златиної поезії).

Але якщо повертатися до більш звичного поняття – “поезія”, а точніше, етимологічно від нього відштовхнутися, то і тут можна сказати дещо суттєве. З давньогрецької “пойесіс” означає творення, тобто поет – той, хто творить із певного матеріалу особливий світ, цілком новий і незнаний до цього; властиво, в цьому просторі творення віднаходиться “Друга Земля”. Той, хто читатиме Златині вірші, долучатиметься до атмосфери щирості, вишуканості, пронизливості, сповідальності – атмосфери, характерної для будь-якої справжньої поезії. Як на мене, творчій індивідуальності, стилеві, художнім засобам Злати Павлюк властиві не лише філософічність, а й філологічність (остання є дуже органічною і, наскільки розумію, плеканою ще зі шкільних років, а далі продовженою, розвинутою, так би мовити, в академічному сьогоденні) – вони вельми продуктивно співіснують. Кажучи буквально (на основі, знову ж таки, етимології), філософія – любов до мудрості – органічно сусідить тут із філологією – любов’ю до слова (згадаймо ретельне шліфування змісту і форми водночас).

Взагалі ж уся Златина поезія пронизана теплом, любов’ю, невтомною жагою шукати й віднаходити світлі сторони реальності. Я б іще додав до названих характеристик моральне чуття, бездоганний смак, вміння дібрати потрібне слово, замилування і тому невтомність до таких пошуків – це помітно, як кажуть, неозброєним оком (впевнений, що у творчій майстерні Злати кипіла напрочуд самовіддана й прискіплива робота в пошуку найоптимальнішого слова чи рими). Талановитий творець, як правило, говорить із Богом, своїм Творцем. Творячи, ми наслідуємо Бога, уподібнюємося до Нього, стаємо божественними (одна з улюблених ідей релігійного філософа Ніколая Бердяєва, до речі, уродженця Києва). Але людина перебуває між Богом і землею, світом. Ледь чи не постійно нас хапає “світ реальний”, ми чинимо опір, ухиляємося, вислизаємо (алюзія до відомого сковородинського висловлювання), проте нас наздоганяє “світ віртуальний”. Цей звабливий світ існує за своїми особливими законами: у ньому – “фейки щиро чеширисті”, “квоти трешу завищені”, і при цьому ці потоки трешу “звабливо блискотять” (спокусливий світ зі за-манливого стає о-манливим), у цьому світі – “не до тонкошкірості”, а тому неминучим є вирок – “душі ніжній” – себто “тонкошкірим”, “ніжним” – не просто у цьому світі живеться, вони із нього “випадають” чи принаймні, як полюбляють казати філософи, відчужуються.

 

Напрокат боти-роботи

Синтетичного побуту,

Із ботоксними формами,

Із пост-сенсу пост-нормами.

 

* * *

І наостанок. Вагомість тематики любові (доволі докладно аналізованої й цитованої) для віршів книги “Друга Земля” підтверджується ще однією обставиною. Коли читати цю збірку як цілісність, не можна обійти увагою не лише згадану на початку статті прихильність автора до “семи” як числа повноти. Впадає у вічі й інша особливість – теж, сказати б, структурного штибу. Йдеться, зокрема, про таке собі “обрамлення”, характерне для всієї книги. Воно виражається у своєрідному “перегукуванні” її початкового і кінцевого вірша: звісно, уся збірка пронизана світлою, життєствердною настроєвістю, проте відчуттю тематичної єдності сприяє ще й “обрамлення”, яке, дещо парадоксально, виникає внаслідок використання займенника “ми” (на щастя, вже давно минули ті часи, коли багатьом з нас він міг асоціюватися з назвою замятінського роману-антиутопії, а тому – з тоталітарним режимом). Так от, займенник “ми” може звучати, надто у вустах поета, як слово, що вказує на позитивність, плідність духовного об’єднання багатьох людей, або ж він виражає “суму” від інтимно зв’язаних “я” і “ти”. Перший і останній вірші збірки пов’язані саме ось із цим позитивним, хоч і багатовимірним “ми”: “Життя пре- красне, ми – його прикраси…” (йдеться про те, що об’єднує людей як таких); “Відстані нам не вадили…” (йдеться про інтимність стосунків двох). Як уже зазначалося, обидва вірші – дуже світлі, натхненні, життєствердні. Своєю чергою, вони перегукуються з іще одним іншомовним “вкрапленням” збірки – memento amare, – завершальним рядком вірша “Робота над помилками”. Властиво, саме це – пам’ятання про любов – є лейтмотивом, наскрізною ниткою всієї книги. Втім, послухаймо авторку:

 

Що нас іще прискорить,

Що нам розсіє хмари?..

Вперто іти під гору...

Іще щось?

Memento amare...



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери