Збірка поезій «Вежа любові» (Харків, 2018) Олександра Гордона – один зі зразків «поетичної топографії», жанру, який розкриває світ автора (його внутрішнє Я) через топографічну картину – мапу міст або місць, реальну чи уявну мандрівку до яких він здійснив або збирається здійснити. Ця настанова загалом відповідає задуму «ліричної урбаністики», як називає свій жанр Олександр Гордон, однак його урбанізм, обмежений назвами тих або тих міст (у різних циклах вони набувають значення образів-символів, образів-ідей тощо), не є визначальним ані для системи образів, ані для світобачення автора, за винятком хіба що поезії в прозі «Місто-острів», присвяченої його «малій батьківщині» – Львову. Попри це, місто має для автора інше значення – абстрактної, метафізичної реальності, яка майже не має фізичних вимірів: місто-вірш, місто-подих, а свою любов до міста він декларує через асоціації з тими чи тими людьми, речами («Я закохався в місто, в жінку наче», «Місто, наче учень, вчитується в долі та думки»). «Вежу любові» Олександра Гордона можна вважати спробою «поетичної подорожі» (до того ж подорожі не лише зовнішньої, а й внутрішньої), однак не урбанізму – мова, кругозір ліричного героя видають у ньому людину (з) міста, але не вкорінену в місто: ті чи ті міста, у яких бував чи буватиме автор, нагадують радше короткі зупинки: мандрівник чи турист, він лише мимохіть зупиняє на них свій погляд.

Композиційно «Вежа любові» складається зі семи циклів, які увиразнюють поетичну географію Олександра Гордона, хоча, здається, у поділі на цикли географія має для автора таке саме значення, як і поетика (так, неримовані вірші виокремлено в окремі, жанрово, ідейно, тематично самостійні розділи). Крім того, у відборі віршів помітно й елементи компіляції: у «Вежу любові» автор вмістив вірші, друковані раніше, в інших збірках (наприклад, у «Містах і римах»), отож – це книжка не лише нових, а й вибраних поезій. Цикл «Ірпінь. Поезія любові» присвячено містечку, винесеному в назву, його місцям, околицям (Приірпінню) – зокрема, через спогади про відомих людей, які в різні часи побували тут, Будинок творчості письменників, який автор називає не інакше, як Олександрією. Замилування річкою, сосновим лісом, відомим місцем відпочинку кількох поколінь українських письменників, а також асоціації з античністю (поетами, артефактами тощо): піднесений тон, пафос, якого автор не цурається і в інших циклах, створюють образ ідилії, що має небагато спільного з реальністю (про цю реальність свідчить хоча б назва однієї зі статей «Українського репортеру»: «Будинок творчості письменників стає жахливим місцем Ірпеня»). Цикл «Таємничі історії міст» продовжує поетичну географію (згадування обширів і регіонів української землі), закроєну не так на містах і місцях, як на образах чи асоціаціях, які вони викликають (ні історії як певної цілості, ні історій як завершених сюжетів, що належать минулому, у цьому циклі, як і в книжці загалом немає), – Києва, Бережан, Чернігова, Ніжина. Автор не лише вводить те чи те місто (як просторовий об’єкт, певне явище дійсності) в художній текст, а й наповнює його власними змістом і значенням. Цикл «По той бік живої ріки» можна назвати західноукраїнським через його гірський, карпатський колорит (розлогі описи гір, гуцульську атрибутику тощо), тут згадано Львів, Ужгород, Мукачеве. У «Перелітних птахах історії» автор відходить від міст і місць, до яких приковував свою увагу, зосереджуючись, натомість, на проблемах призначення літератури, ролі й громадського обов’язку поета й поезії тощо. Ідейно й тематично цей цикл відрізняється від попередніх – його можна назвати публіцистичним, полемічним і таким, що дисонує з темою і настроєм інших циклів. Форма верлібру, до якої вдається автор, виявилася придатною для громадянської риторики (іноді вона нагадує рубаний стиль Володимира Маяковського, як от у поезії «Небо українця», де цей перегук найбільш очевидний). Вірогідно, за формою та змістом ці три розділи могли би становити окрему поетичну книжку, із власними жанром, темою й ідеєю. Вийшовши за рамки силабо-тоніки, автор зумів із максимальною точністю розгорнути ту чи ту думку, не втрачаючи при цьому ні добірності мови, ні поетичної вправності.

«Перелітні птахи історії» – цикл громадянської лірики (хоч це не означає, що громадянські нотки не звучать в інших циклах, але тут вони найбільш виразні й категоричні). «Мистецтво перекладу почуттів» і «Вежу любові» об’єднують поетичні мініатюри: художні вислови тут максимально сконденсовано, що надає думкам автора граничної щільності та виразності, але, попри це, з’являється сумнів у доцільності поділу міні-поезій на цикли – переважно вони дублюють ті самі проблеми, образи, ідеї (значення поета для культури й суспільства, поезії, слова, кохання і коханої, жінки й чоловіка тощо). Останній, сьомий цикл «Мандруй, Вергілію, мандруй…» – як своєрідна спроба подорожі не простором, а часом, вирізняється особливим культивуванням високого стилю, зразки якого автор убачає в добі та мистецтві античності (не випадково Вергілій і Микола Зеров – центральні образи, що мандрують із вірша до вірша, тож автор не одноразово звертається до них як до своїх літературних учителів, кумирів, духовних наставників тощо). 

         Образна система «Вежі любові» розгалужена та різнобічна – нерідко образи напливають один на одного, як у хаосі, але цей наплив упорядковує авторська вправність, добірність і знання мови. Образи у книжці переважно традиційні, впізнавані читачам, прихильникам української класики, авторські новотвори, натомість, виказують інтелектуальну винахідливість та інтертекстуальність. «Тут засинає давня Україна і знов початок в Ірпені бере», пише автор, але давність, усе ж, за лаштунками його зору: якщо слово «історія» у збірці і є, то лише як спорадична, принагідна згадка (про) когось із державних мужів або поетів (без якої, вірогідно, вірш би нічого не втратив). Така ознака декларативності подекуди межує з поверховістю: згадування людей або місць не завжди означає висловлення суті, яку вони становлять для автора чи когось іншого. Загалом автор заангажований не минулим (його де факто нема), а майбутнім, у яке він скеровує свої наміри, передусім літературні («Тоді ніхто нічого з нас не тямив, лише складав нащадкам заповіт», «І наших віршів неповторна тінь колись нащадкам ще не раз насниться»). Так само автор заангажований молодістю, яка для нього набуває значення первозданності: «молодий Ірпінь», «молоді книжки», «молодий реалізм», «молоді Карпати» тощо. Крім того, привертає увагу ще одна риса, за якою стоїть прагнення автора дати визначення речам і явищам – таке виразне й точне, що не залишає місця для сумніву чи запитання («Поет розпочинається з Вітчизни», «Народ без поезії сліпий на власну совість» тощо). Утім, навіть якщо запитання зринає, автор не зоставляє його відкритим, а заповнює заздалегідь підготовленою відповіддю («Хто відповідатиме за майбутнє? Спитайте в минулого покоління»). 

Роль і місце поета й поезії, творця і процесу творення – питання, які автор розвиває і повторює в багатьох віршах, пропонуючи різні, нерідко суперечливі відповіді, пов’язуючи образи поета й поезії з певними ідеями, явищами, світилами тощо. «Поезія – це форма життя. Поза поезією – лише смерть», – проголошує він. І водночас: «Поезія – твоя печаль найперша». Традиційно уособленнями поезії для автора стають батьківщина й небесні світила – зорі, сонце. «Поезія – це релігія серця». Світ потужніший, стійкіший за поета, поет – кволий вистояти, нездатний протистояти йому («Світ пережив усі падіння й злети, в яких не вижив ні один Орфей»). Поет – трибун, патріот, який закликає до змін і змінює світ, його вірші – солдати («Хто віршів здвигатиме лави – в містах осяватиме день… І славу нової держави у кроки народу вкладе»). Водночас поет «спокусник слави і юрби». Вірш – один із центральних образів у книжці Олександра Гордона, має різні іпостасі та значення і є для автора об’єктом поклоніння, гордості, бажання чи суму, втілює різні, часто протилежні настрої, стани. Не буде перебільшенням сказати, що «Вежа любові» – це не лише книжка віршів, а й книжка про вірші та процес їхнього творення. Вірші набувають значень почуттів («В серці знову зродилися вірші»), дітей ( «Тільки вірші у всесвіті квітнуть після смерті поетів-батьків»), сліпців («Хто ж відкриває віршам очі на всесвіт видив»), природи («І віршів священний окраєць в мовчанні небес і землі»), дарів землі («вірші, наче яблука доспілі»), спогадів («Я залишу вірш як спомин»), повітря («Коли ти віршем дихаєш»), птахів («Вірші – це перелітні птахи історії», «Вірші – це перелітні птахи наших душ») тощо. З одного боку, «Вежа любові» – це ода красі рідної землі («Україна – країна поезії», як говорить сам автор), утім йому здається цього замало, і він декларує свою любов до батьківщини на весь голос («І тисячі зізнань Вкраїні милій незгасні небеса у Всесвіт ширять»). З другого боку, проголошуючи, що «поет розпочинається з Вітчизни» (а не Вітчизна з поета, як можна було би припустити), автор схильний вважати, що батьківщина – це також поезія («Ти народився у країні віршів»). До того ж вона набуває обрисів жінки, міста тощо. Серед майстрів слова, про яких згадує автор, чільне місце належить Максиму Рильському, Миколі Зерову, Андрію Содоморі – це і згадки про поетів та перекладачів, і безпосередні звернення до них, і перегуки з їхніми образами, мотивами, назвами книг тощо.

У більшості поезій, уміщених у збірці, витримано строфіку, послідовне римування, у трьох циклах подано верлібри, позначені ритмомелодикою, а також – поезію в прозі. Попри це, увага автора до форми чи техніки вірша, що свідчить, зокрема про відсутність шаблонів, навіть у межах канонічних форм, не завжди рівноцінна увазі до змісту. І йдеться не лише про різні за художньою якістю вірші, що увійшли до збірки, а й про непропорційні частини одного й того ж вірша, які порушують, руйнують мистецьку цілісність. Диспропорція форми та змісту, утім, не позбавляє «Вежу любові» відчуття всеохопності простору – вона творить відкриту поетичну систему, яка передається через природні та культурні ландшафти, закликає до внутрішнього діалогу, (спів)подорожі з автором.