Не важливо, в яку епоху написана поезія: догматичного класицизму чи свавільного постмодерну, якщо у ній є пульсуюча жилка життя, котрої часом так бракує в безмежному просторі нашого існування. Легко втратити себе в часовій умовності, коли не знаєш, куди від себе втекти, але людині до снаги багато, коли точка її опори – серце. Ствердність поета в його спроможності дати емоцію, суголосну людським переживанням, проте ще давно Томас Еліот посутньо сказав: «Поезія – це не простір для  емоцій, а втеча від емоцій і це не вираження особистого, а втеча від особистого…».

Пишучи про поезію конкретного автора, мимоволі починаєш транслювати думку на поезію загалом. І це добре, адже така своєрідна «тяглість» потрохи знищує поколіннєву залежність, узвичаєну наступність, натомість з`являється розуміння цілісності мистецтва, яке первинно не вписується в часові рамки, а лише змінює й утверджує тональність голосу згідно часу й людської плинності. Сучасний світ, заангажований стихійною тенденційністю та хрестоматійними  переконаннями, спраглий на щирість та відвертість. Останні є художніми константами дебютної поетичної збірки Ірини  Фотуйми «Повінь одкровень» і, зводячи надійний творчий фундамент, допомагають впевнено, крок за кроком реалізовувати те, чого так прагне авторка – бути причетною до Літератури.

Перевага молодого голосу – в свіжості подачі  й чистоті сприйняття крізь безумовно  глибоку й зрілу здатність відчувати й переживати себе та світ усвідомлено, вміння йти твердо й промовисто. Зараз легко спантеличити епатажністю чи формальною безпідставністю, часто за якими прихована моральна пустка під егідою високих ідеалів. Підняти бунт – момент, впіймати гармонію – вічність.

Поезії «Повені одкровень» формують три ліричні  цикли з притаманним кожному настроєвим кодовим концептом.«Спокута осені» – меланхолійна пам’ять, «Без зайвих слів» – монолог любові , «Пора цвітінь та облітань» – гуцульська синестезія. Вітаїстична сила ліричної героїні збірки  в її вмінні бути різною. Чуттєва, сентиментальна, пристрасна, жіночна, справедлива, горда, жертовна, але завжди правдива, насамперед з собою,  й вимоглива до власних відчувань (Прийди до себе наче до святині, а там вже не потрібно каяття), що амплітудно, проте щиро тривожать.

Різною постає й домінанта її почуттів – любов. Прочитуємо любов як одержимість (За три кроки до раю тебе зупиню, щоб лишився зі мною), любов як больовий поріг (І не лікуй, бо всі думки, блукаючи, з’їдають пам’ять, тиснуть із потилиці), любов як фатальність (Ми вдвох походили із тих, які були не з тими), любов як провина (Те, що було між нами, не знатиме  Бог -  бо очі відверне), але Любов, яка, зрештою, тяжіє до платонічності з душевно близьким, однак назагал затаєним ліричним героєм (у поезіях виступає основним контрастивним образом  опозиції «Я – Ти»), спрямовує серце до катарсису й збагачує, а не забирає.

Спектр переживань ліричної героїні широкий та місткий, з проекцією на позачасовість. Здебільшого образи створюють бінарні протилежності, взаємодоповнювальні та взаємообмежувальні: смерть–життя (Хтось мертвим встиг на світ цей народитись, а хтось і після смерті ще живе), сум–радість (В однім кінци гуцулка грає, а в іншім грає жьилісна), ти–я (Ти зарікся колись до безтями чекати–ну а я відреклася), біда–щастя (Ця неминучість чується нутром. Посіяв щастя – бур’яном вродило), лукавство–правдивість (Якщо вбираєш правду в рване шмаття, то не кидай на вимитий вівтар)…

Всяка відвертість має свої межі, встановлювати які важко,  долати –нестерпно (Так важко в клітці, де багато волі, так легко в світі, повному обмежень). Попри повноводдя слів і безумовну спорідненість авторки зі словом, інтуїтивне чуття метафори, невимушену образність, сповідальний характер поетичного тексту, можемо тільки уявити, скільки недоказаного, але потенційно пережитого залишається за ширмою. І справа тут не в досконалості чи святості, лірична героїня не прагне її для себе створити (До раю не пустять, хоч знай всіх святих поіменно), справа в справжності, пошуках самості й прагненні зрозуміти себе через розуміння Літератури.