АндрійКриштальський – далеко не новачок в освоєнні пригодницького жанру – і не лише на теренах Лесиного краю: вперше опублікований 2004 року (даруйте за гру слів) Волинською мистецькою аґенцією “Терен”, а потім розширений у дилогію дебютний роман “Чорноморець, матінко” через дванадцять літ побачив світ у “Клубі Сімейного Дозвілля” в Харкові, такої ж щасливої долі зазнав історичний детектив “Десять гріхів” (перша назва –“Десятина”). І ось “на порядку денному” (як кажуть любителі засідань) зовсім новий гостросюжетний твір письменника – роман “Неситий” (Луцьк: ВМА “Терен”, 2019).

Твір “хапає” читацьку увагу з перших же рядків: незнайомий поки що чоловік (хто це – стане відомо у процесі читання) проникає у якесь загадкове підземелля (з якою метою – теж буде зрозуміло, тра’ тільки мати терпіння), а воно виявляється аж ніяк не порожнім і саме тому – смертельно небезпечним для сміливця). Далі в ліс – більше дрів. Проживши далеко не один рік із записом “Василь Бігун” у паспорті, молодий герой раптом довідується, що він ніякий не Бігун, що прізвище його – Богун, і він нащадок славного козацького ватажка, подільського полковника Івана Богуна. А повідомляє йому про це сільський дивак Пилип Огризко на прізвисько “Шпіон”, який до того ж має французьке коріння, і рід його бере витоки від середньовічного розбійника на ймення Філіпп де Ґріз, котрий, тікаючи від тамплієрів, що їх очолювана ним банда намірювалася пограбувати, але зустріла нищівну відсіч, дістався України, осівши на Поділлі (звідси й назва попередника Іванівки –  містечка Гризлятина). Ба більше, дід Пилип свідомий того, що біда, яку посіяв його пращур, має завершитися на ньому самому, тому й говорить про це спокійно, наче ясновидець, що знає свою майбутню долю…

Якщо ми вже заговорили про ясновидців, то не один такий Огризко у Іванівці. Кохана Василя – Катерина Пулюй (знову відлуння славетного українського роду – адже саме видатний фізик Іван Пулюй відкрив промені, які нині несправедливо звуть рентгенівськими), теж наділена особливим даром, який завдає їй неабияких мук. Після стресу, спричиненого смертю батька, вона дивним чином уміє помічати на певних людях своєрідну “чорну”, а точніше “сиву” мітку, після чого ті… гинуть: “Прямо на очах наче хтось невидимий перекреслював людину сивуватим хрестиком, що відразу ж розпливався в повітрі. А за день-два – вже похорони” (С. 17). Любов героїв також не позбавлена загадок – живуть вони в цивільному шлюбі, або, по-народному, “на віру”: щиро відповідаючи взаємністю на почуття Василя, Катруся категорично відмовляється обвінчатися або бодай розписатися з ним. На запитання Богуна, в чому річ, молода жінка реагує гірким плачем і не пояснює йому нічого, окрім: “Не можна нам, Васильку… Я тебе люблю, ні з ким не зраджую, хіба тобі цього мало?” (С. 49). Це вже потім, пройшовши разом із героями всі перипетії, читач довідається про причини такої поведінки, збагне, куди подівся Василів батько, а заодне довідається, яку ролю в його долі відіграв дід Катерини – запеклий україноненависник Йосип (чи “Іосіф”, як він себе величав) Сараков. А про пращура Саракових – царського посіпаку Дмітрія, котрий з’явився в описуваних у романі краях невдовзі після т. зв. “Переяславської угоди”, заклав село і нещадно знищував усе, що не вписувалося в рамки імперського мислення, про одвічну ворожнечу Саракових  з родом Богунів Василь (а разом з ним і читач) уперше довідається від того ж таки діда Пилипа.

Спокоєм у селі, отже, й не пахне. Однієї ночі спалахує прибудова до хліва колишнього змопівця (а нині – “шабашника”), Василевого друга Івана Поця (от не поталанило чоловікові з прізвищем!). Іванова дружина Аня встигає побачити якусь “чорну тінь”, що швидко втекла (Аня “грішить” на привид Мотрі – ігумені монастиря, що колись нібито “провалився під землю”, і лише всюдисущій тітці Василині вдалося помітити під “чорною хламидою”… джинси). Катруся несподівано виявляє, що кава, яку її тітка Варвара привозить, як вона вважає, з Італії, насправді продається тут, у районі. Діти друзів-нерозлийводи Івана Поця та Михайла Мудрака – Данько та Ігорко, – знаходять у лісі побитого до півсмерті іноземця, який ламаною російською пояснює, що за ним полює й хоче вбити банда. Хлопчики намагаються допомогти йому, а по дорозі додому ледь не потрапляють під колеса джипа з натренованими, озброєними і агресивними молодиками (Ігорко припускає, що це про них говорив поранений француз), і просто дивом їм щастить вирватися з їхніх рук. А додаймо сюди пам’ятники, що рухаються, дивні кам’яні пастки на кладовищі (містичного, “едгарповського” забарвлення додає образ своєрідного цвинтарного сторожа – старезного крука), загадковий лист Пилипа Огризка із написаним за традиціями езотеричних пам’яток “Словом Предків”, у якому, за його словами, й криється “Зміст і Розгадка”! Все це зав’язується автором у хитромудрий вузол із родовими легендами,, розв’язати який належить його героєві нащадкові славного роду Богунів – Василеві.

Твір тримає в напрузі від початку до кінця, мірою наближення до завершення вона дедалі більше посилюється, сягаючи врешті кульмінаційної точки у підземеллі. До останніх сторінок читач залишається, по суті, у невіданні про долю героїв.  Лише фінальні рядки ніби ставлять крапку, яка, схоже, насправді є… трикрапкою (чи “крапкáми”, як нині все частіше кажуть), за якою ще ой скільки загадок…

Жанрово роман А. Криштальського “Неситий” можна охарактеризувати як трилер, але трилер особливий, із виразним пізнавальним складником. Цьому слугують нечасті, але яскраві історичні вкраплення – картини з часів, коли жив Іван Богун або ж періоду Київської Русі (в останньому випадку читач довідується, що Володимирова “християнська революція” в Русі-Україні була аж ніяк не “оксамитовою” – це була тривала релігійна війна з численними жертвами, що, зрештою, зафіксовано навіть у тодішніх офіціозних пам’ятках – як-от в упорядкованій і, очевидно, “цензурованій” літописцем Нестором  “Повісті врем’яних літ”, де все-таки згадано повстання волхвів у 1024 та 1071 роках). Василеві пошуки інформації про предків, гадаю, багатьох підштовхнуть до власних досліджень історії свого роду.

Нова книга письменника – твір не лише суто пригодницький, а й філософський. Похмурі постаті генерала Саракова, його дочки та пращурів, подібно до багатозначного образу Варлама Аравідзе з гротескової трагедії відомого кінорежисера Тенґіза Абуладзе “Спокута”, змушують читача задуматися над природою тиранії, суттю породжених імперським мисленням тоталітарних режимів, становлення яких почалося не з Джугашвілі чи Ульянова, як чимало хто вважає, а сягає глибини віків, де й ХVІІ століття з його угодами про “возз’єднання” навряд чи є межею (поклоніння Чорнобогові-Аріману – він же “Неситий”, – узагалі екскурсує не лише у праслов’янську, а й в ірано-арійську прадавнину; зрештою, в листі Пилипа фігурує й Бог Світла, якого можна ототожнити з зороастрійським Ормуздом і слов’янським Білобогом)... Водночас автор навіть невеликим штрихом уміє показати й те, як на долях героїв відбиваються особливості сучасних реалій українського життя (взяти хоча б тих же Василя з Катериною: в обох вища освіта, але жоден не має можливості працювати за фахом – один їздить на заробітки до Німеччини, а інша – продавчиня в сільській крамниці).

Якщо ми вже торкнулися образів роману, то з певністю можна сказати, що пройшовши разом із героями твору весь складний, часто моторошний шлях до епілогу, читач уже не забуде ні славної пари “Василь – Катерина”, ні химерного у загадковості власної долі Пилипа-Філіппа, ні завжди вірних чоловічій дружбі Івана Поця та Михайла Мудрака, ні їхніх дружин Ані й Марійки, ні безстрашного поліціянта Вадима Січкаренка, якого мешканці Іванівки поза очі звуть “Поліцайком”, ні носійку сільських новин тітку Василину, котра в Іванівці “замість Інтернету”, ні юних сміливців Данилка та Ігорка та, зрештою нікого з роману.

Якось, іще рецензуючи “Чорноморця”, автор цих рядків звернув увагу на відкритий фінал роману, і на цій підставі висловив припущення (чи сподівання), що “не за горами” й продовження твору. Жодною мірою не ставлю цього собі в заслугу (певен, подібні думки висловлювало чимало читачів), але друге видання книги й справді було доповнене “Заступницею” – ще одним твором про відчайдушного й невловимого Сянька та його бойових побратимів і посестер. Те ж і щодо “Неситого” – з огляду на певні особливості фіналу, там відкривається широкий простір для продовження, і, до речі, не одного. Це може бути подальше розкриття доль тих героїв, які залишилися живими (а може, доречно “оживити” і когось із нібито “убієнних” – там, де не йдеться про похорон чи могилу персонажа), це може бути і повернення до загадкового образу Пилипа Огризка (попри те, що він сам уже не може брати безпосередньої участі в романі), до його французьких коренів, до шифрованого тексту, який був наведений у “Неситому” (можна розвинути тему середньовічної Франції, зокрема епізодів, пов’язаних із тамплієрами, а особливо альбігойцями, чия віра, поряд із християнськими уявленнями містила елементи зороастризму – принаймні Пилипів лист із згадками про “Бога Світла” і “Чорнобога Тьми” викликає певні асоціації), і розкриття загадки ще одного нащадка роду Де Ґрізів – безталанного П’єра Ґрізманна (адже напевно його слідів в Україні шукатимуть близькі та друзі). Можна, зрештою, наважитися й розвинути все-таки дитячу тему (епізоди, де діють Данилко, Ігорко та Леська, на мій погляд, виписані не менш вдало, аніж “дорослі”), пофантазувати на тему їх подальших пригод (там навіть і “любов” намічається). Неабиякий читацький інтерес, певен, викликала б розповідь про подальшу долю фатального підземелля (боротьба за володіння ним може тривати і далі). Оскільки місцем дії вгадується Поділля, не гріх згадати що в роки Другої світової війни за 8 кілометрів від Вінниці містився “Вервольф” – одна зі ставок Адольфа Гітлера, з місцем розташування якої також пов’язано чимало містичних моментів. І звичайно, було б дуже добре, якби Андрієві Криштальському все-таки вдалося якось зацікавити своїми творами кінематографістів – певен, що кінотеатри збільшили б свої збори, а від телеекранів чи комп’ютерних дисплеїв глядача і за вуха не відтягнули б.