Про роман написано багато. Я ж не читав інших резензій, а шукав свою дорогу до осмислення багатого подіями, добротного, надто скупого тексту письма, яким володіє Ігор Фарина. Не буду докладати зусилля, щоб всебічно аналізувати, описати  психологічно-побутові світи всіх героїв роману (кожен здатний прочитати самотужки текст на 96-и сторінках, який насичений надскладними життєвими історіями), а лише намагатимуся осмислити і звернути увагу читачів на окремішні фрагменти стосунків головного героя із системою речей оточення і любові в негоду, надскладного буття народу на теренах України в XX столітті. В романі безліч складних, трагічних моментів життя і боротьби в більшовицько-московській системі речей, яка поза логікою людського буття, а також описані неморальні стосунки, які хочеться забути. Думаймо про добре та добре – про те, що збудовує інтелектуальний і духовний світ людини.

         Чому в цьому житті все не те й не так (саме цією ущербністю характерний стан цивілізації в Паскалевих «Думках»)? А сьогодення: «Які ж краплини лишаться для щастя / В толоці того, що завжди – не те...» (Юлія Бережко-Камінська, «Невідворотне», с. 355). Коли ще коли це з’ясовано – та чи відтоді щось змінилося? Людське життя незбагненне й недослідиме: «Прагнемо істини, а знаходимо в собі лише непевність» (Блез Паскаль, «Думки»). Правдою, тільки правдою має думати, жити людина.

         У світі так мало тепла, добра, шляхетності, любові, порозуміння між народами, політиками. Жоден мислитель, наука не в змозі осмислити вічні істини любові, кохання: «А де любов? Невже печаллю / Цей світ заражений всуціль?» (Петро Шкраб’юк, «У сяйві Божих одкровень»). Філософія не є всеохопною наукою. Гадаю, любов до людей, батьків, між закоханими, в сім’ї, а також між політиками, народами різних країн можна осмислити через логіку буття. Логіка буття – це коли добре мені, то добре й моєму ближньому. Універсальну формулу любові проголосив Ісус Христос: «...”Люби Господа Бога свого всім серцем своїм, і всією душею своєю, і всією своєю думкою”. Це найбільша і найперша заповідь. А друга однакова з нею: “Люби свого ближнього, як самого себе”» (Євангеліє від Матвія 22:37–39). Ще Паскаль стверджував, що цих двох Заповідей достатньо, щоб керувати всіма країнами. Не дано... XX століття цьому підтвердження.

         Саме про любов ідеться в романі: між парубками і дівчатами, між людьми, українцями і поляками, які зуміли в страшні воєнні лихоліття зберегти крихточки християнської любові, даровані людині Всевишнім. Бо у світі, де відсутнє Християнство, а всі конфесії – чисто людське, земне утворення, в яких відсутня любов, віра в Єдиного Бога, не керуються в своїй діяльності Законами Абсолюту любові – сьогодення тому підтвердження. Про це розмислював і Тарас Шевченко:

Ще як були ми козаками,

А унії не чуть було,

Отам-то весело жилося!

Братались з вольними ляхами...

                                      «Ляхам»

«Братались з вольними ляхами»... Саме про таку любов оповідає автор роману. Скільки крові пролилося з тих часів, злоби, ненависті між немовби і християнськими народами...

         Головний герой роману Тадеуш Козельський пам’ятав настанову свого дідуся (родина проживала у Франції): «Пам’ятай Тадеку, хто ти... – шепотів він, тримаючи у старечих висохлих руках його рученятко» (с. 4). Батько Тадека з дитячих років прищеплював йому любов до природи, рідної землі, поезії «улюбленого Словацького», якого він цитував з пам’яті:

Хай побратими, як впаду безсило,

Поета серце спалять у вогні.

Тій віддадуть, яка його вродила:

Така в нас доля, матері землі (с. 5).

              (Переклад автора роману)

Зусилля батька не пропали надаремно. Хоча Тадек 8-річним осиротів і подальші життєві обставини не було прихильними до нього, але крихточки  шляхетності і людські паростки супроводжували його дії впродовж надскладного XX століття. Не буду переповідати всіх складнощів життя сироти, бо книжка вартує того, щоб її читати самотужки. Обставини склалися так, що у парубоцькому віці Тадеуш заприятелював з Юзефом Дзялинським (згодом з його ім’ям прожив усе своє свідоме життя): «Мені написали, що в Парижі генерал Галлер збирає польську армію... Ця звістка приголомшила Тадеуша. Ні, він уже думав про те, щоби стати солдатом вільної Польщі» (с. 14). Солдатом, а не бандитом, який воює з мирним народом...

    Наше життя, події «від часу і нагоди залежні вони» (Екклезіяста 9:11б). Сюжет книжки й здебільшого побудований на випадковостях, а читачеві належить оцінити це сплетіння життєвих ситуацій... Далі оповідач переносить нас в міста і села сучасної Тернопільської області (Шумськ, Жолобок...). Любов і сльози між Андрієм і Оксаною Деньчук, розбої боженківців, спротив військ Петлюри і селянських партизанських загонів, а  з протилежної сторони наближаються війська Пілсудського... В цьому коловороті життя хотів би звернути увагу на подію, яка вартує нашої уваги.

    Серцю не накажеш, але нехай наші вчинки керуються думкою серця. Оберігаймо своє серце («серце» – в біблійній мові часто «розум») від лихих і немічних тілесних думок, «Бо де скарб твій, – там буде і серце твоє!» (Євангеліє від Матвія 6:21). Стосунки Сергія і Оксани свідчать про те, що дівчина керувалася розумом серця:

    «– Чого ти, Ксанко, наче дика якась? – почав говорити. – Я ж так серйозно ставлюся до тебе і неодмінно женюся...

    Він, очевидно, хотів ще щось її сказати, щоби здатися переконливим. Та дівчина зірвалася на ноги й у темряві зникла між деревами» (с. 30).

    Розум серця... Наше життя, події від часу, випадковостей залежні вони... Не знає і не відає людина, де впаде, і хто допоможе її піднятися. Військовий підрозділ, в якому служив Тадеуш Козельський, направили в Крем’янецький повіт, щоб придушити селянські заворушення. Село Жолобок щільним кільцем оточили завойовники і на майдані зібрали чоловіків: «Поручник підійшов до кулемета і віддав команду тому, що лежав коло нього. Але той, зненацька звівшись на ноги, сказав офіцерові, що він, Тадеуш Козельський, є шляхтичем та солдатом, а не вбивцею беззбройних селян» (с. 32). Непокора коштувала Тадеушу смертельного поранення від капрала. Після кривавого розстрілу селян війска відійшли, люди кинулися до вбитих: «Хтось підійшов до польського солдата, який лежав окремо. – Він ще дихає!.. – Несіть його до нашої комори, – впевнено мовила Оксана Деньчук... А сама в цей час дивилася на бездиханне тіло Сергія...» (с. 33).

    Не буду переповідати всіх подій в міжвоєнний час перед Другою світовою війною. Юзеф (Тадеуш) одержав від уряду Польщі, як осадник, земельний наділ у Волинському воєводстві коло Соснівки (недалеко від Жолобків. Побудував хату, посадив сад і «Коли побачив Оксану, то почуття прокинулося з новою силою» (с. 41). Щасливе сімейне життя, народився син Влодко. Що ще потрібно людині? Перебуваючи в Крем’янці, відвідав  будинок де народився і жив Юліуш Словацький: «Допоки – квіти і небо ще сяє, / Послухай, бо ліпших поетів немає (с. 49). Життя...

    Почалася Друга світова війна... До Крем’янця «вповзала велетенська сіро-зелена маса, яку ніщо не могло стримати» (с. 58): кров, смерть, тюрми, Сибір, арешт Григорія Штурми, з ним приятелював Влодко ще з часів навчання в гімназії...

    В цьому коловороті подій смутного часу несподівано почалася німецько-радянська війна. Полк, де служив Влодко, перекидають під Москву: поранення, полон, німецький концтабір, втеча до французького Руху опору. Влодко був сміливим воїном і «підірвав себе гранатою, коли оточили гітлерівці... Юзеф і Оксана Дзялинські так і ніколи й не дізнаються, як закінчився шлях їхнього сина» (с. 70).

    «Визволителі» прийшли другий раз і то надовго – сплановано сіяли ворожнечу між поляками і українцями, була спалена Стара Гута з осадниками. Юзеф переконав Оксану, що треба тікати і вони поїхали в бік Крем’янця: «Там їх прихистив Іван Штурма» (с. 71).

    Життя... Дзялинські зустріли Івана Штурму в Сибіру і оповіли все про його сина: «Ми з хлопцями подумали і хочемо зробити тут криївку. Бо ніхто не шукатиме нас в осадників... – І не можемо ми відмовити синові людини, котра помагала нам...» (с. 77). В цій криївці Григорій і знайшов свою смерть: «Стало тихо. Несподівано з-під землі почулися глухі постріли» (с. 79). Така історія любові у негоду.

    Важка праця на руднику, нелюдські знущання наглядачів, смерть Оксани, а осіннього дня 1953 року Юзефові повідомили, що може збиратися додому, якого немає. Іван Штурма порадив їхати у Жолобок, до дружини його брата Софрона, який не повернувся із фронту: «Катерина Штурма прийняла його. Допоміг лист від швагра, якого літній поляк привіз з чужини» (с. 92). Робота в колгоспі: «Юзек якось радісно дивився, як з його долоні у грунт падали зернини» (с. 93). Хлібороб засівав нове життя, аж раптом натрапив на криївку, яку вимила вода: «Зазирнув до середини. Холоднющий струмок стікав на поржавілі “шмайсери”, триногу “льюїса” з химерною позначкою біля гашетки, яку колись зробив ножем. – Мій кулемет!» (с. 94). Пам’ять його повернула в ті часи, які залишили на його серці «важкий» рубець. Від несподіванки Юзикове серце розірвалося, бо не вистачило життя на всю любов...

    Цей біль, любов, якими жили, долаючи тягарі щодення, наші батьки, діди, прадіди в XX столітті, нічим не замінити, не виплакати, не забути, – ним жити маємо, працюючи, пам’ятаючи, вірячи... Пам’ять – сльоза, як весняна роса короткочасна, тому то мусимо нею жити вдень та вночі й передавати від покоління до покоління. Події сьогодення свідчать про те, що ми втрачаємо її на генетичному рівні: глобалізація, прагматичне і споживацьке відношення до життєвих потреб, використання комп’ютерів як засобу примітивних, далеко не гуманітарних розваг, а не для навчання і пошуку потрібної для повсякдення інформації – виклики, які потрібно долати, бо сенс буття людини – плекання свого інтелекту, духовності у процесі осягнення форми (лат. – краси) життя з Богом.

         Марія Зубрицька стверджує, що «Читання водночас є потужним засобом і способом світотворення. Зустріч читача і тексту відкриває щораз нові горизонти світобачення і світосприйняття» («Homo legens: читання як соціокультурний феномен»). Читаймо книжку, бо співпраця з автором відкриває для читача нові горизонти світобачення і світосприйняття подій XX століття, які не маємо права забувати...

         Стиль написання роману строгий, автор має великий досвід праці зі словом. Гадаю, що саме такий стиль письма є актуальним для сучасного читача, бо в інформаційному переситі (в день людство одержує 5 ексабайтів [5*10^18] інформації) народ не схильний до читання текстів з надмірно деталізованими описами подій і обставин, в яких живуть герої книжки. Тож нехай добротне слово автора освячує дорогу правди до вдумливого читача.

__________________________

*Оксана Лозова, «Очі дерев»

**Ю́ліуш Слова́цький (пол. Juliusz Słowacki, 4 вересня 1809, місто Кременець, нині Тернопільської області — 3 квітня 1849, Париж) — великий польський поет і драматург, один із трьох національних поетів-пророків польської літератури поряд із Адамом Міцкевичем і Зиґмунтом Красінським.