Відверто кажучи, в нашій українській літературі створено не так уже й багато епічних родинних саг, де на прикладі життя кількох поколінь однієї української сім’ї глибоко, проникливо та цікаво описано життя народу. Де маємо не просто гірку, правдиву констатацію нашого дивовижного феномену «безталанності», а реальний аналіз причин усіх нинішніх негараздів.

Ось саме таку, без перебільшення, унікальну книжку я зараз тримаю в руках. І створив цю дивовижно вражаючу дилогію (два великих за обсягом романи) відомий український журналіст і письменник Григорій Войток, який мешкає на Чернігівщині, у мальовничій Бобровиці.

Тобто наразі маємо вже дві об’єктивні, непроминальні та оригінальні книги, які охоплюють не просто десятиліття, а цілу радянську «епоху» життя в Україні, а також – долі мільйонів наших співвітчизників у роки незалежної Української держави.

Відверто кажучи, навіть не уявляю, як же це все вдалося авторові, адже Григорій Войток у двох чудових художніх романах, які так легко, на одному подиху читаються, з великою документальною точністю описує буквально кожну деталь. Звісно, я розумію, що він – досвідчений журналіст, який уміє спілкуватися з людьми, збирати і аналізувати факти, який правдиво пише про пережите. Однак, щоб так не просто майстерно, а віртуозно поєднувати свій неповторний авторський стиль, колоритну художню метафоричність, яскраву образність, аналітичне і синтетичне мислення, власну оригінальну філософію з неймовірно вражаючою документальною точністю, потрібно мати справді небуденний, непересічний талант мудрої, небайдужої та совісної особистості.

Чому така назва – «Безбатченки»? Бо в епіцентрі обох романів – гостра проблема безбатченків. Причому йдеться не лише про долі сиріт і напівсиріт. Назва – глибоко алегорична. Про це з болем розмірковує герой першої книги – проникливий рідний сільський педагог та водночас дивовижний народний філософ – Теодор Степанович: «Чому навіть після пережитих страхіть війни та відбудови в нашому згорьованому суспільстві не меншає, а ще більшає тих, хто прирікає себе на становище безбатченків?.. Тепер напівсиріт значно менше, але більше тих, хто цурається своєї малої батьківщини, родового коріння, навіть рідних батьків. Велика біда від таких, коли вони дориваються до влади. Елементарну людську совість загубили на перегонах за владу і гроші».

Тож у дилогії досліджується подальша доля безбатченків післявоєнної доби і «байстрюків від влади», котрі уособлюють собою справді національну наволоч – бездушну в своєму маніакальному прагненні наживи, цинічну та продажну; заздрісно-малоосвічених людців, лихих казнокрадів, доморощених «яничарів», котрі звикли йти по трупах – заради якоїсь вищої чиновницької посади, дещиці «баксів», «крутої» автівки та інших сумнівних пріоритетів… Тих, кому, за великим рахунком, наплювати на Батьківщину і власний народ, бо усіх отих брехунів по-справжньому цікавить лише одна глибина – власної «бездонної» кишені.

Втім, попри все сказане, дилогія має потужну позитивну енергетику. Бо тутешній нечисті протистоять дійсно принципові та порядні люди. З великою любов’ю та достовірністю розповідається в книжці про сім’ю адвоката Івана Стародуба, його кохану та вірну дружину Наталочку, їхніх дітей і онуків, про справжніх та надійних друзів – наприклад, таких, як сміливий журналіст і патріот Сашко Волинко, котрий усвідомлює, що життя наших працелюбних, натруджених людей постійно нівечать, нищать «найпаскудніші представники нашої національної наволочі». Й отаке можливе лише в серйозно хворому суспільстві.

У боротьбі між силами світла та пітьми є і кров, і смерть, і понівечені долі, але найчастіше все-таки торжествує перемога добра над злом. Перемога людська і небесна. Бо як інакше?! Душевною гіркотою, сердечним щемом та водночас вірою і світлим оптимізмом сповнене життя багатьох літературних персонажів, а їх у новому романі – сотні, невигаданих, цілком реальних, і в кожного – своя неповторна доля, власний душевний всесвіт, колоритні думки та афоризми, приказки і прислів’я, неймовірно правдиві історії. Цих людей впізнаєш у наших переповнених маршрутках, на гамірних базарах і на тихих сільських вуличках, всюди…

Я – не проти модернізму, постмодернізму та всіх інших «ізмів», однак у всьому цьому має бути певний сенс, що не залишає нас байдужими. Бо таке вже призначення справжньої мислячої книги – ненав’язливо пробуджувати у людей високу духовність, їхні найкращі риси характеру, закликати до добра, совісті та справедливості. Думаю, якщо я бодай чогось досягнув у житті, то, безперечно, й завдяки тому, що з дитинства читав хороші та добрі книжки.

Прочитавши цю книжку Григорія Войтка, ще довго розмірковуєш над нею, адже це – саме той випадок, що книга не відпускає, тому хочеться знову й знову гортати вже, здавалося б, прочитані сторінки. І це – чудове відчуття, що ми, українці, – не безнадійні, і попри все, є світло наприкінці тунелю.

«Наступного ж дня спадкоємець роду Стародубів їхав у рідне село, минаючи місто, де їхнє з Наталочкою помешкання. Поспішав туди, де легко дихати на повні груди… Cкроні його молоком давно закипіли, і сердечний щем все частіше дає про себе знати,та, відчуває, він ще не зайвий на цій землі. Тож і живе з немеркнучим бажанням вільно жити. Таку долю й Україні зичить. І борони, Боже, щоб не така, як у його матері Оксани була.

Під’їжджаючи до родинної садиби, в автомашині радіо включив. Передавали результати президентських виборів. Загальмував автівку. Від почутого аж осяйнув: обрали нового молодого президента. Не з системи, отже й до корупції та казнокрадства не причетний. Невже, справді, прийшов кінець розкраданню природного і суспільного надбання, кінець цинічній брехні від політиків і можновладців?

У піднесеному настрої і до світлиці зайшов, де на нього чекав сюрприз: господарі й друзі дитинства очікували на нього за святковим столом. Немов по команді, всі кинулися обнімати Івана, а він, не приховуючи, умивався сльозами радості. З рідними і такими друзями не зістаришся й не зігнешся ні перед якими викликами долі. Життя триває і новими барвами грає!».

Отже, маємо нове слово в літературі. Книжку, за якою можна вивчати рідну українську історію. Її й вивчатимуть, я в цьому щиро переконаний. Тож вітаю автора з таким вагомим творчим здобутком! Бажаю Григорієві Войтку й надалі залишатися собою. І вже варто подумати й про наступні книжки… Власне, «Безбатченки» цілком могли б стати трилогією.