За три сотніліт великоімперська пропаганда – спочатку царська, а за нею й радянська -  зробила свою чорну  справу: вона геть затьмарила  свідомість десяти поколінь українського народу  про велич і трагедію вірного сина українського народу гетьмана Івана Мазепи та столиці тодішньої Гетьманщини – Батурин. Батурин, який  після підданих тортур Чернігову та розорення тими ж москалями Переяслава, невдовзі  став символом суверенної влади в Україні. Батурин, який  орда царських сатрапів  потопила в морі козацької крові та нищівним вогнем  і артилерійськими  канонадами стерла з лиця землі.   І чи треба дивуватися,  що після такого мракобісся ідеології  незалежній Україні дісталися  легіони яничарів та манкуртів.

Зрушити зкам’янілі стереотипи  у їхній свідомості – завдання надзвичайної ваги. Не остання роль у вирішенні цієї проблеми належить літературі. І не тільки художній. У першу чергу така відповідальність покладається на  документалістику, наукову  літературу, де автор свої думки та твердження грунтує  не з точки зору белетристики, а опирається на архівні матеріали, результати археологічних досліджень, спогади учасників подій у порівнянні з іншими джерелами. Звісно, робити це надзвичайно важко і складно.  Тому в цій шерензі так мало справжніх авторитетів думки. Впевнений: не перебільшу, коли скажу, що правофланговим    тут є Сергій Олегович Павленко – заслужений журналіст України,  історик, відомий дослідник  Гетьманщини, життя і діяльності Івана Мазепи та його столиці – Батурина. Це стольне на той час пишне містечко стало для нього не тільки його  яскравою зорею, територією, де горя гори, хрести та могили, його Голгофою творчого життя.  Саме він своїм праведним пером колупає пил віків, щоб із сьогодення об’єктивно подивитися на героїчне минуле наших славних предків, які виборювали Україні незалежність.

Лише за останні роки книжкові полиці вітчизняної історії поповнилися його книгами  «Загибель Батурина  1708 року», перевидана в 2007  році із значними доповненнями,  «Міф про Мазепу», «Оточення гетьмана Мазепи: соратники і прибічники», «Іван Мазепа як будівничий української культури», «Любов гетьмана Мазепи», «Повстання мазепинців: міфи та реалії»,  «Військо Карла ХП на півночі України», шикарним фоліантом  «Іван Мазепа. Прижиттєві  зображення  гетьмана і його наближених». Він також уклав двотомник «Доба гетьмана Івана Мазепи в документах» тощо.   Саме в книзі про загибель Батурина вперше в вітчизняній історіографії  була дана  повномасштабна версія подій листопада 1708 року. Але поза увагою тоді залишилися інші теми і аспекти життя гетьманської столиці. Не ввійшли вони і в наступні дослідження.

 І ось у переддень  350-річчя з дня  заснування гетьманської резиденції в місті Батурині  столичне видавництво «Мистецтво» порадувало шанувальників вітчизняної історії найсвіжішим  його дослідженням   «Батуринська фортеця». У ньому  Сергій Олегович  вмістив нариси про  виникнення та розбудову Батуринської фортеці та її захисників під час драматичних подій 1632 та 1708 років.  Книга, яка, крім вступу, післямови, додатків із джерелами та нотатками, зокрема, щодо гіпотез і реалій про сорок церков Батурина, об’єднує  аж одинадцять розділів. Окрім уже зазначених тем, у них аналізуються розбудова оборонних фортифікацій, таємниці підземних ходів, гарматний арсенал Гетьманщини і Батурина, Гончарівська  резиденція гетьмана, цитадель містечка та московська залога в ньому. 

Маю сказати, та на цьому акцентує увагу й автор книги, що до теми Батурина та його фортеці здавна зверталися дослідники та історики. Не обійшли їх увагою  у своїх мемуарах  учасники походу на московську імперію Карла ХП. Резонансним сторінкам нашої історії присвячували у свій час  публікації швецькі, австрійські, німецькі, французькі та інші газети. Події  в гетьманській столиці 1708 року знайшли відображення в літописах. Десятки вчених – від вітчизняних Олександра Рігельмана, Дмитра Бантиш-Каменського, Миколи Маркевича, Олександра Лазаревського до діаспорян Олександра Оглоблина,  Бориса Крупницького -  вивчали і знайомили сучасників і наступні покоління з  тріумфом і трагедією Батурина. Здавалося б, поле уже скопане і перекопане вздовж і впоперек. Але Сергій Павленко вирішив копати це поле вглибину. Як мандрівник шукає в степу криницю, аби вгамувати свою спрагу, так і тема Батурина та гетьмана Мазепи завихрила Павленка.  Бо відчувала його душа, що не все ще знають люди про ту славу України.  І не помилився. Архівні, музейні «розкопки», як і справжні розкопки археологів-професіоналів  на батуринських полях і пагорбах  давали справжні артефакти.

Саме на їх основі, на результатах археологічних розкопок у  Батурині автор книги авторитетно запевняє про  існування кілька тисяч років тому на сучасній території Батурина  поселення наших предків. А вже в ХІ-ХШ століттях на його місці розрослося нове городище, яке навіть мало дерев’яне укріплення з частоколом. Доречно тут зауважу, що книга багато ілюстрована не  тільки світлинами, а й малюнками уявних реконструкцій городищ та фортець різних часових періодів,  виконаних кандидатом історичних наук Олександром Бондарем. Щоб підтвердити  окремі гіпотези, автор наводить архівні документи. Один з них – про  зв’язок цього поселення і його назви із Батурином ХУП століття.  Цим та й іншими доказами Сергій Павленко, вважаю, остаточно поставив жирну крапку в дискусії про походження назви  колишньої гетьманської столиці і категорично заперечує причетність до цього польського короля Стефана Баторія.

Ось так, крок за кроком, документ за документом ми й потрапляємо в історичний вир  розвитку  поселення, яке стало гетьманською столицею на березі Сейму, до якої їхали посли чи не з усіх країн Європи . Для прикладу наведу ще й такий факт з книги. Стосується він теж тих славних часів Гетьманщини.  Тисячі людей дивилися в Іллінській церкві Чернігова  та історичному музеї імені Василя Тарновського на срібні шати чудотворної ікони Іллінецької Божої Матері,  виготовлені на особисті кошти Івана Мазепи. Багато дослідників звертали на ній увагу на такі промовисті мотиви, як  герб Мазепи та ознаки його сильної влади :  гармати, діжки з порохом, ядра, рушниці, списи,  козацькі клейноди. Ліворуч гербового зображення  розміщено козацький табір, а праворуч – фортеця. 

Окремі дослідники висували гіпотезу про те, що то «мало б символізувати західноєвропейське місто, яке діями козаків було врятоване від зруйнування і пограбування кримськими татарами». У розділі книги «Зображення Батуринської фортеці кінця ХУП століття» Сергій Павленко  зауважує, що така гіпотеза має право на існування. Але поруч з цим він аргументовано переконує нас, що там зображена  Запорозька Січ та Батуринська фортеця  гетьманської столиці.  Це тому, що в часовому відрізку 1687- 1695 років  важко знайти похід козаків  на захист чи визволення саме  «західноєвропейського міста». І Павленко аналізує, співставляє описи  Києва, Полтави, Чернігова часів Івана Мазепи. Додає до цього опис Новобогородицької фортеці, збудованої козаками у 1688 році. Все це міліметр за міліметром порівнює з контурами фортеці на шаті кіота. Доповнює  свої міркування словами  канцеляриста Самійла Величка, висуває інші незаперечні тези, аргументує їх даними археологічних розкопок в Батурині, свідченнями очевидців  і робить висновок, що на шатах поруч з Запорозькою Січчю розташована все-таки Батуринська фортеця тогочасної гетьманської столиці. Ось так розкрилася ще одна таємниця нашої історії.

Досить цікавий з наукової та й пізнавальної точок зору є розділ  «Гарматний арсенал Батурина». Маю сказати, що ця тема більш цікавила раніше письменників і поетів. Один з них, Іван  Шкурай - уродженець Шабалинова  Коропського району, на території якого базувалися артилерійське спорядження та пороховий арсенал Гетьманщини, а сам Короп належав «на артилеррию енеральную»,  у поемі «Батурин» писав: « А в гетьмана й гармат, як гною, І пороху – на три війни…» Цілком можливо, що така оцінка дещо гіперболізована.  І тому читачі нині вдячні досліднику Сергію Павленку, який чи не вперше на науковому рівні оцінив гарматний потенціал Батуринської фортеці. За його ж словами, вона мала суттєвий козир – потужну гетьманську артилерію, бо й Глухівські і Коломацькі статті враховували побажання козаків  «армате войсковой бит в Батурине…» Автор вперше  серед науковців дав нам можливість ознайомитися з великою джерельною доказовою базою не тільки про артилерію, як про окремий вид військ тодішньої України, а й повідав про тих, хто забезпечував  її боєздатність.  До цього часу цей унікальний  фактаж був відомий читачам та й всій науковій спільноті лише фрагментарно.    

Досліднику ж вдалося по гарматі, по лафету від них, по мортирі з різних джерел з скрупульозною педантичністю науковця  показати нам  кількість озброєння тодішньої Гетьманщини та Батуринської цитаделі. З хвилюванням читаєш рядки  про те, що в 1695 році в Кримський похід козаки мали взяти  85 гармат артилерії та 150 мортир.  Викликає повагу посилання автора  на авторитетні джерела, що  під час облоги Батурина  в замку було до 315 гармат. Поруч  ще одне посилання на  джерела. Вони вказують, що у Батурині та Білій Церкві Мазепа мав  419 першокласних гармат. Про 70 «бронзових гармат Батурина» доповідав  датський дипломат своєму керівництву у 1710 році. Наводить дослідник і витяг із «Житія Петра Великого» від 1733 року. Там йдеться про «сто добрых пушек», захоплених у Батурині.   Звісно, через  прожиті століття, брак архівних документів , вважаю, ніхто з дослідників не насмілиться назвати точну кількість  артилерійських стволів у війську Мазепи. І тому автор книги не говорить, багато це чи мало в гетьмана гармат. Він дає можливість читачам самим зробити аналітику і до озвучених тут цифр із документів він  наводить дані про артилерійське озброєння у союзника Мазепи шведського короля та у війську московітів. Так, Карл ХП  на початку кампанії 1708 року мав на озброєнні тільки  40 гармат, а в бою під Полтавою  були задіяні лише чотири стволи.  Цар Петро І на початку вирішального бою 20 червня 1709 року виставив  перед шведами 70 полкових та 32 польові гармати . До цієї аналітики автор додає й таку тезу: у 1703 році за наказом царя  порохові заводи України мали поставити  для його армії дві тисячі пудів пороху. А тепер і міркуйте про доблесть і славу війська Запорізького та його ясновельможного гетьмана Івана Мазепу, який мріяв врешті-решт відірвати рідну Україну з хижих пазурів Московії!

А тепер пропоную перегорнути сторінки розділів, де йде мова про зрадництво  наказного прилуцького полковника Івана Носа в осадженому царськими військами Батурині.  Автор не спростовує і не виправдовує дії цього московського підлизи. Разом з тим робить нові  суттєві доповнення до версії тих драматичних подій зради. Вона відбулася ще й тому, що московські стрільці до цього були ледь не господарями фортифікаційних споруд  гетьманської столиці.  Сама ж московська залога  існувала у фортеці  протягом багатьох десятиліть. Постійну варту російський гарнізон ніс у Батурині аж з 1670 року. Стрільці контролювали всі входи і виходи у вежах, виконували інші роботи у службових приміщеннях, приїжджих дворах.  А ще стрільці не стільки охороняли й берегли фортецю, а й  «берегли» самого гетьмана від його «шатности». Тобто, шпигували за кожним його кроком, були там, за словами Павленка, «оком государевим».  

Цей етап життя гетьманської столиці до цього часу був поза увагою дослідників і лише тепер автор відверто розповів про те, що ховала від нас одна і друга імперія. Ховали ж те, що московські полки регулярно   провокували конфліктні ситуації з місцевим населенням. Гірше того, їх навіть спіймали на крадіжці  військового скарбу мазепинців, через що Мазепа змушений перенести дорогоцінності на Гончарівку.  І хоч стрільці й були випроваджені з Батурина, вони під час облоги сповна використали свої знання  потаємних ходів фортеці і проникли ними до центру гетьманської столиці досить швидко. Ці та інші аспекти аналізу ситуації того часу дозволили автору книги по-новому подивитися і переконливо показати  розуміння  певних мотиваційних дій гетьмана щодо будівництва  заміської резиденції  та його розпоряджень наприкінці жовтня 1708 року. Тобто, в ті дні, коли війська московського царя  Петра І масово готувалися до збройного  вторгнення в Батурин. Героїзму козаків, посполитих, всіх мешканців тогочасної столиці, яку «старший брат» перетворив в одну братську батуринську могилу,  автор присвячує окремий розділ, де знову ж таки не обходиться без нових документів, переконливих  доказів  про мрію гетьмана Івана Мазепи привести Україну в Європу, не перетворити рідну землю хати-України в малоросійську губернію імперії, випрягти її з ганебного ярма й не цілувати в зад Москву.  

Коли перегортаєш останню сторінку «Батуринської фортеці» мимоволі ловиш себе на думці про наше нелегке сьогодення, коли Крим  «старший брат» відхопив у нас по-босяцьки, а Донбас п’ять років заливається від нього ж кров’ю.  Бо там, за порєбриком,  ще й досі новітні поводирі старої царекратії, що вишкірила зуби на Україну, вважають, що вона залишилася для них колонією, яку можна усмиряти «градами» та вогняними гібридами. Зверненням до  нашого героїчного минулого  Сергій Павленко дає нам урок сучасності, в якій  є нерозривний зв’язок віків, спадкоємність людських прагнень, чеснот і вад. Урок пам’яті, що жорстокий світ ніс і несе нам «руській мір» , який розпочався в Батурині. Це ще й урок культивування  національної ідеї протистояння великоімперському інтернаціоналізму московщини, якій присвятив усе своє життя ясновельможний гетьман Іван Мазепа, якому допомагали  рідні стіни його столиці Батурина та бойовий дух  його жителів.