Цей збірник – антологія поезії на патріотичну тематику. І прикметно, що антологію уже втретє випускають львів’яни за рішенням журі обласної (зі всеукраїнським статусом) літературної премії імені Катерини Мандрик-Куйбіди. Чи не тому такими доречними здаються її слова: «ми збережем любов гарячу / і вірність нашим корогвам!»? Бо здається, що саме вони так багато говорять про книжку. Як, зрештою, і про два попередні видання.

       Саме так. Бо третій друк промовляє про спадкоємність. І дехто, прочитавши це, байдуже махне рукою. Мовляв, немає нічого нового, бо змінилися тільки імена авторів. Але таке «глибокодум’я» заперечує уже сама назва. Якщо в попередніх двох випадках упорядник вибирав наймення за рахунок найвдатніших (на його думку, зрозуміло), поетичних рядків обраних поетів, то цього разу перевагу надано неологізмові.

       Однослівні назви – рідкість у нашій поезії, хоч багатьом, очевидно, запам’яталися «Сологолос» Василя Рябого, «Посвітається» Павла Гірника, «Дижма» Петра Мідянки, «Тернозба» Володимира Дячуна… Передусім, мабуть, варто сказати, що вони запам’яталися орієнтацією авторів на неологічність, рідковживаність, діалектичність. «Калинопис» належить до цього почесного ряду.

       Ще один нюансик, який різнить від попередніх антологій. Незаперечним є те, що в них основне місце займали твори на патріотичну тематику. Але водночас добірки віршів містили взірці філософського, пейзажного та, менше, інтимного видів лірики. А зараз маємо дещо інше. Себто перед собою бачимо приклади громадянської лірики сімох поетів, властиво фіналістів минулорічного конкурсу. Але в патріотичних поезіях є відгомони філософічності, пейзажності та інтимності. І саме ця сув’язь є найбільш привабливою.

       Назву хоча б дещо з того, що підтверджує це міркування. «Вістря Зеленого Клину / у душу застромлене» (Ольга Кіс), «А далі – фронт – вири в пітьму закуті / й життя солдатські… І ніякої стіни!». (Олег Гончаренко). Промовляння минувшини і сьогочасся. Існують й доторки філософічності. «Цього не можна пафосно забути, / Якщо шануєш волю і Христа» (Сергій Сіваченко). «А стержень у віри тонкий і гнучкий, / безодня спокуси всміхається мило» (ВасильКузан). Пейзажність теж шанують автори антології: «бутоняться обличчя, / бутонішають перса» (Михайло Стрельбицький),  «Світанок збирає туману кадило» (Василь Кузан). А хіба не говорить про певну дозу інтимності звертання Ольги Кіс до героїв євромайдану: «сину Васильку, сину Богдане», «що тобі, що тобі, синку Устиме?».

      Якщо вже зайшла мова про відзвуки тем через громадянськість, то, напевно, неможливо хоча б побіжно зачепити питання про культурологічні аспекти. Скажімо, Михайло Стрельбицький  у своїх творах згадує про Михайла Коцюбинського, Федеріка Шопена: «Коцюбинського усміх печальний / розчинився десь тут між доріг». «Звучи, Шопене, рвійний і палкий, / пали льоди відчужень і зневіри»). В полі зору Олега Гончаренка – постать невмирущого Тараса: («вись бринить Кобзаря «Заповітом»). Ольга Кіс зробила епіграфами до своїх віршів рядки з текстів Павла Гірника і Василя Слапчука, а Микола Василенко присвятив катрени Іванові Дзюбі, Миколі Жулинському та Дмитрові Павличку.

       Приваблює і то, що автори вдало обіграють стійкі словосполуки. Лише кілька прикладів. «У головах-макітрах олія не загусла» (Михайло Стрельбицький). «Ніж у спину – чи то дивина / в перемир’я без миру?» (Ольга Кіс). «На сьомому небі чиновник той був» (Микола Василенко). «Адже рабів до раю не пускають» (Сергій Сіваченко). Саме оця любов до чужого крилатослів’я і породжує поетичну афористичність. «Жоден снайпер не може вцілити у дух» (Василь Кузан), «свобода наша – найдорожчий плід» (Сергій Сіваченко), «В окопах атеїстів не буває» (Михайло Стрельбицький), «Хто із рук неволі їв харчі, / той не буде вже ніколи вільним» (Михайло Пасічник), «Вдивляюсь у вись – видивляю мету» (Олег Гончаренко)…

       Вищезгадані цитати  свідчать і про те, що тематична «примагніченість» імпонує через метафоричність і порівняльність мислення, метафоричні зблиски: «зойком розтяло галактику» (Ольга Кіс), «гризе вудила річка» (Микола Василенко), «кінь золотий з невідомості кличе» (Олег Гончаренко), « мати щастя вишиває» (Сергій Сіваченко). По-своєму доповнюють ці вдатності й інші автори: « Маскується високо в кронах ницість» (Михайло Пасічник), «Вибухає біс разом зі мною».(Михайло Стрельбицький), «Виконує вітер священика роль» (Василь Кузан). А ще вражають такі цікавинки, як: «брами зіниць», «куток життя», «очі вічності», «зграя недолугих ідіом», «іроній багно», «верховодні друзі», «палець нового вірша».

        Цю чарівність доповнюють порівняння, котрі варто поділити на три частини. До першої належать тропи з частками «мов», «як», «наче», тощо. Існують й порівняння без цих часток, а ще в одних випадках відсутність і присутність злиті воєдино. Проілюструємо це прикладами: «Надривно квокчуть ринви, мов тетері» (Микола Василенко), «І треба нам, неначе рани, / перев’язати смуги» (Ольга Кіс), «Хочеться мир зібрати, /ніби прозорий мед» (Василь Кузан). Не меншу втіху  дарують і порівняння без часток: «Його стрільба – нова цитата»(Сергій Сіваченко), «Життя – порожня гойдалка, /прив’язана до місяця» (Василь Кузан), «Голос – не голос, а нота стерпла» (Ольга Кіс). Слід, либонь, цей троп доповнити ще одним підвидом. «Уже Дніпро – як дивина» (Ольга Кіс), «А він – застряг, як кістка» (Сергій Сіваченко)…

       На тлі цих чарівностей гарно виглядає  і «населення» віршів, серед якого дерева та рослини, звірі і птахи, небесні світила та зірки… «Ліс обступив нас, / мов січчю живою, березами» (Олег Гончаренко), «Кровавили брук неждано / лютневі крихкі тюльпани» (Ольга Кіс), «Гарчить агресор, наче пес шмаркатий» (Микола Василенко), «Знов перелітне сонце /котить весну у вирій» (Василь Кузан), «Співзвуччя лине до зірок» (Сергій Сіваченко). Перелік вдатностей можна продовжити. Але й згаданого, мабуть, досить, аби засвідчити неперебутність висловлювань. Звичайно, не треба забувати при цьому  і витончений смак вибору упорядника антології…

         І насамкінець. Часто говоримо, що версифікаційні тексти повинні причаровувати незвичайністю слововживання. Є, до речі, ця неординарність і в «Калинописі».  Неологічність, рідковживаність та говірковість характерні для таких слів, як: «зеленокоронно», «шаблеприкладені», «гітарити», «голодотерапія», «ботокут», «передсінок». І, зрозуміло, що це створить питання про те, чи буде продовження цього та інших уже згаданих питань в майбутньому, почекаємо?