Я хотіла цю книжку від моменту, коли почула, що вона от-от має з’явитися в українському перекладі у видавництві «Астролябія» за підтримки програми ЄС «Креативна Європа». Слід зазначити, що завдяки цій програмі, українці отримають змогу прочитати також «Кригу» Яцека Дукая, «Місто Боуган» Кевіна Баррі, «Кентерберійські оповіді» Джеффрі Чосера, «Ностромо: Приморське сказання» Джозефа Конрада, «Мир у війні» Міґеля де Унамуно, «З жінками по-доброму не можна» Ремона Кено та збірку «Перші поетеси: Кодекс давньогрецької жіночої поезії».

«Ереб» був опублікований 2010, а 2011 отримав престижну німецьку Премію для юнацької літератури, ставши бестселером і принісши загальне визнання австрійській письменниці Урсулі Познанскі.

Роман зацікавив мене з двох причин. По-перше, це література для підлітків, що становить собою предмет моїх професійних студій. А, по-друге, центральною темою тут є комп’ютерна ігрова залежність і її наслідки, що корелює з моєю основною темою як письменниці, оскільки я пишу передусім про людські взаємини в добу технологій, зокрема про загрози для підлітків, які чаїть у собі Мережа.

Про сюжет. Дія відбувається в лондонській школі, учні якої поринають у світ таємничої комп’ютерної гри «Ереб». Багато хто з них і раніше грав у комп’ютерні ігри, але ця вабить їх магнетично і невідпорно. Її добровільними «заручниками» стають навіть ті, хто, здавалося б, завжди керується винятково здоровим глуздом. Гравці навіть вважають, що гра «жива», бо знає про них геть усе, навіть найпотаємніші їхні бажання; встановлює жорсткі правила (зіграти можна тільки раз); щедро винагороджує лояльність і безжально позбувається слабаків і зрадників. Тут «Ереб» дещо нагадує мережеву гру «Нерв» із однойменного роману Джинні Раян (українське видання з’явилося 2017 у «КМ-БУКС», пер. з англ. М. Пухлій). «Ереб» говорить: «Заходь або іди геть», – а «Нерв»: «Хочеш вижити у цій грі – обирай “Виклик”». Перший нібито обіцяє свободу вибору, другий – спокушує, але обидва дають зовсім не те, що обіцяли на початку.

Віртуальний світ ніби зливається з реальним, бо для того, аби перейти на новий рівень у світі «Ереба», гравці мусять не лише змагатися у грі, а й виконувати різноманітні завдання (здається, що безглузді, але так тільки здається) в реальності. Гра настільки захоплива, що гравці ладні на що завгодно, аби лишень продовжувати гру. Байдуже, чим задля цього доведеться пожертвувати.

Про героїв. Як на мене, то головний герой тут зовсім не шістнадцятирічний Нік Данмор, якому разом із друзями вдається розгадати врешті-решт загадку «Ереба», а сама гра. Вона реальніша від реальності. Бо реальність героїв – сіро-буденна, в ній багато хімії й математики; виснажливих тренувань; батьки, які не дуже розуміють дітей і вимагають від них по суті лише «зручності». Так, скажімо, вічно зайнята Нікова мама, переповідаючи йому скандал зі знайомим хлопцем, який приніс у школу зброю, дивиться на нього «тим особливим поглядом, який означав: “Ти, мій зайчик, мій маленький хлопчик, ти ж ніколи такого не зробиш, правда?”» (с. 9) – від чого Нікові хочеться втекти жити до старшого брата. Гра ж, натомість, обіцяє надзвичайні пригоди, реалізовує потаємні бажання, щедро винагороджує, аж поки гравець не опиниться цілковито в її владі. І тоді з’ясовується, що гра пробуджує темряву в кожному, навіть у найкращих. Вимагає сліпого підпорядкування. Не гребує жодними засобами. І гравці змушені брехати, вербувати нових гравців, іти супроти власного сумління, зраджувати друзів, красти, шантажувати, обмовляти, шпигувати, навіть – убивати. І то зовсім не у віртуалі, а в реальному Лондоні. «Ереб» усе знає і все контролює. Вимагає від гравців реєстрації під справжніми іменами. Від нього неможливо сховатися. Він дбає про самозбереження і власний захист. І, так, у нього є мета.

Нік Данмор з’ясовує це, заплативши високу ціну. Спочатку він скептик, потім – відданий гравець, готовий на будь-що, і, зрештою, той, хто виступає проти гри, усвідомивши, що вона не просто калічить психіку, а й цілком спроможна позбавити життя. Подолати залежність Нікові допомагають друзі. Вони влаштовують справжнє розслідування, утім, кожна ниточка веде до нових запитань, а не до відповідей. У романі реальність урешті пропонує Нікові, щось непорівнянно краще, ніж будь-який виверт гри – перше кохання:

«– Добраніч, – прошепотіла Емілі і торкнулася губів Ніка неймовірно м’яким, ніжним поцілунком. Її пальці почухали його потилицю. – Добраніч, вороне. Вона поклала голову на його плече і заплющила очі. Нік відчув, як її волосся лоскоче йому шию і чув її дедалі глибше дихання. Він хотів, щоб так було завжди – от як зараз. Він хотів лежати тут вічно. Він хотів зупинити час» (с. 408).

Але так щастить далеко не кожному персонажу. Авторка виводить цілу галерею героїв, яких повністю підкорила гра: хтось опиняється в лікарні, хтось у психушці, а дехто навіть у в’язниці. Між іншим саме Емілі виявляє найбільшу стійкість і розсудливість. Можливо, тому, що дівчині прийшлося пережити трагедію в реальному житті, що змусило її подорослішати надто рано.

Про враження. Я очікувала чогось захопливо-філософічного. Це й отримала. Сплав актуалізованої давньогрецької міфології з усевладдям і всевіданням нових богів техносфери. Авторка вибудовує карколомний сюжет, майстерно закручує інтригу, психологічно достовірно виписує формування залежності від гри, не розкриває карти ледь не до останньої сторінки, демонструє всеохопне поглинання грою реального світу; сповнює текст численними культурними кодами й ремінісценціями, які жодним чином не обтяжують сюжет, але стають його рушіями.

Уміло використовує «гачки». Приміром, роман починається із моторошного зізнання Когось, із якого стає зрозумілим, що цей Хтось є Ляльководом-Руйнівником, залюбленим у темряву, і що саме він смикатиме за ниточки, які призведуть до трагічних подій. Такі зізнання зринатимуть іще кілька разів, аби тримати читача в напрузі.

Десь четверта частина тексту – це, по суті, розгортання докладно виписаного світу «Ереба». У. Познанскі веде читача разом із героєм рівнями гри. Описи настільки майстерні, що ти відчуваєш ефект повного занурення і не можеш покинути читання.

Як філологу мені дуже імпонує мова перекладу (красиві й соковиті слова – моя пристрасть), але мовлення персонажів-підлітків часом викликає дещо неоднозначні враження. Бо поряд із «живим» мовленням (молодіжний сленг і просторіччя) сусідить певна «олітературеність». І якщо в загальній захопливій канві оповіді словосполучення на кшталт «чеберяє щось багатоноге» (с. 109) сприймається цілком добре, то щось я трохи сумніваюся, що в розпалі перепалки один розгніваний підліток говоритиме іншому розгніваному підлітку саме так: «– Ти наговорив оце дурниць, Ніку. Я просто тішуся, що ти більше не вплутаний у це паскудне і небезпечне діло» (с. 323). Але тут немає жодної претензії до перекладача. Він-бо має справу з оригіналом.

Загалом же слід сказати, що «Ереб» – дуже вартісний текст, присвячений актуальній проблематиці, і, як на мене, є обов’язковим для прочитання.