Майже на межі минулого і нинішнього років, у переддень свого славного ювілею – 85-річчя від дня народження, коли вже «стежки дитинства пилом припали» («На сонячній межі»), а саме життя, за метафоричною назвою першого розділу книги, зайняло місце «на покуті віку», видавництво «Український письменник» порадувало читачів новою книгою відомого українського письменника, лауреата літературної премії імені Павла Тичини Дмитра Головка «Співучі Піски». У книзі, оздобленій, до речі, не тільки на титулі, а й в текстах ліногравюрами талановитого земляка, шевченківського лауреата Василя Лопати, майстер красного письменства зібрав  поеми, вірші, новели, афори, що народилися з-під його талановитого пера в останні роки.

Ця книга присвячена синам Тарасу, Андрію та дочці Олесі і вона є своєрідною сповіддю перед Материзною -  рідним селом автора - багатостраждальним Піскам, які «завжди уставатимуть… життєдайні до творчості злі…». Піскам, в яких він ще семикласником, «в пілотці батьковій, що переслали із фронту», заявив зоряному світу: « Я готую до тебе приліт». І щоб його здійснити, він вже тоді знав, що «треба крила найперше робить» («Не здійснена мрія»). І він пішов на поклик «до чесного щирого бою/ за правду людську, / що не знає ні лицемірства, ні зла…». І вже тоді прозвучала його клятва «на високі душевні злети» («Шикуйтеся, роки!»). Піскам, де «любистком хата дише», де «ходить ранок наче князь». Піскам,  які є колискою не тільки для нього, а й для його славетного земляка Павла Тичини. На одних сільських вулицях, на одних колодках, хоч у різний часовий період, вони провели тут босоногі дитинства, тут зростали, мужніли, ростили крила для польотів і вилетіли з цього гнізда, аби плідно служити людям своїм талановитим, філігранно витонченим словом.

                            О, прислужитись треба при нагоді

                            Селу своєму, хай зроста воно.

                                               («На сонячній межі»)

Піски для Дмитра Головка, як і для його старшого товариша і побратима по перу  Павла Тичини, - це пуп землі, Всесвіту. Сказане це без жодної нотки іронії. І це звучить фібрами його душі з кожного рядка поем, віршів та доробку прози. Відкрийте і заглибтеся з головою у «Сіверську легенду», «Стукіт у вікно»,» «Де шумлять гаї», «Біля колодязя Якова Рощепія», «Докори», «Із вуст односельців», «Легенда про діда Подільного», «Вдома», «Заболіла селянська душа») і ви це відчуєте з перших же рядків доробку поета.

У зібраних творах книги Дмитро Андрійович насамперед наголошує на духовному, морально-етичному, філософсько-побутовому  аспектах життя-буття. Він постає перед читачем мов на сповіді перед рідним отчим краєм, де закопана його пуповина, сповіді перед  своїми земляками. І звучить ця сповідь праведними  словами молитви, без фальші. Вчитаймося у рядки і замислимося над словами: «Рідне село колись перетинала річечка з милою назвою Щолощина. Стою на її височезному березі й любуюся людськими городами, що прикрашають висохле річище. Межі земних  клопотів нагадують мені меридіани, паралелі на кольоровій карті. А, може, тут  справді центр землі?

-         Душа тут забуває про все лихе…»   

І якщо для поета межі людських клопотів нагадують меридіани та паралелі на кольоровій карті, то я трішки перефразую його думку і скажу, що кожен рядок його віршів легко, я б підкреслив, невимушено лягає на всі паралелі й меридіани людської душі, яка разом з автором «сльозинку стирає з щоки», коли цілує «одвірочок (рідної) хати» («Вдома»). І вже тут маю підкреслити, що Дмитро Головко є улюбленцем Музи, бо багато  його літературних творів вже давно співають як народні пісні. Згадаймо бодай «На зорі мене, мамо, збуди». Її переспівали сотні аматорських і професійних колективів і стільки ж солістів. Те ж саме із піснею «Бобровиця», яка стала своєрідним гімном однойменного районного центру, навколо якого розкинулися й його Піски. До цього переліку додам  «Вечірнє адажіо», «А мати жде», «Новорічна співанка».  До речі, скажу, що торік  видавництво «Волинські обереги» порадувало читачів збірником  пісень Дмитра Головка «Усе освячене тобою». Тут зібрано більше двадцяти поезій, покладених на музику і які є в репертуарах колективів і солістів. Пісня ж «Приїхав хлопець із АТО» нині набуває особливої популярності в зоні бойових дій на Донбасі, де «братки» ворожі – в ролі гадів» «любов «одвічну» висіва» й викотили «на Сході гради» («Поминальний день»).      

 Перед тим, як ступити на літературну ниву, Дмитро Головко здобув спеціальність різьбяра по дереву в Київському  художньо-ремісничому училищі, бо він змалечку мав Божу іскру не тільки до римування слів, а й до малювання. Роботу поєднував з літературною творчістю. Настирливо став загнуздувати Пегаса, коли став студентом журфаку столичного університету. Його здібності, філігранну працю над словом рано помітили класики Володимир Сосюра, Андрій Малишко, Максим Рильський і, звичайно ж, Павло Тичина. Саме він написав «… славному із молодих творців слова. Вірю й бачу у Дмитра Головка широкий творчий шлях відкривається. Щиро радію Вашому зростанню…»

Така оцінка ранньої творчості покладала на нього потрійну, а то й більшу відповідальність за кожне поетичне чи прозове слово. Хоч, «бувало, стискались вуста,/ Каркав ворон «у творчому злеті»,/ І окатий пугисько свистав». Було й таке, що «не раз укусить гад у масці добропорядності та втіхи».  Попри це, він не збіднів у словах, зростав у майстерності володіння ними і «зійшов на висоти, ставши твердо на отчий поріг» («Вдома»). І це дає йому право сміливо говорити, що й понині  «слово…веслує мої думки», він його «постійно любов*ю обласкає…».  З палким, щирим словом він разом з посивілим сусідом, у  якого «ласкаві притомлені очі, а чоло – що халявка, в брижжах»,  бо «був в АТО, на Сході поїздив»  затаївся біля «притихлого аеродрому», де «чатувала притихла смерть», а «навколо вже куль гопак»  від «русаків» («Притча про скромність»).  І поет лише шкодує, що не «не завжди вслухавсь у слово /Її (матері), що звірене в літах… («Жито на посів») та запитує читача: « як же можна жити, коли мову матері забуть?», бо «слово те, неначе з поля бою,/ Долітає – б*є ось по мені»  («Материне слово»)

З такою ж відповідальністю, суворістю, любов*ю до слова, аби не «стемніло золото оправ» («Тужба та безнадія»), поставився він і до творчого доробку останніх років, який увійшов до «Співучих Пісок». Книги, яка ще пахне друкарською фарбою. У ній немало рядків, поєднаних з життям славного земляка, землі, яка поїла їх талант джерелицею не тільки з глибоких пісківських криниць, а й мудрістю земляків – з діда-прадіда січовиків і хліборобів. Вже у вірші «Літо – 43-го», написаного на основі спогадів письменника Володимира Дарди, і який став поетичним заспівом до «Співучих Пісок», автор з синівською вдячністю захоплено вигукує: « Тичинівський це край!»… і в пам*яті зродилось: «На майдані…»

Така  життєва обставина поклала на автора книги велику  відповідальність підняти у книзі рідне село до історичних висот, до всебічного узагальнення, де б у краплині ранкової «росиночки дзвінкої» на пісківських луках відбилася вся велич і трагедія  України, рідного краю. Краю, де «прокотилася людська біда, лишивши по собі хрестові рани…», а на «білі сади впала сонця чорна діжа» і  все застигло «у червоній росі…», а «тиша закривавилась на шибці».  Та, яка б чума не косила, « тут життя оновиться, розквітне» і воно «залишиться навічно на скрижалях…», бо «співом озивалось вдалині» («Материне слово»), на одному кутку «почулась пісня у жіночім тоні». І цю «пісню в сльозі» «враз підхопили  десь іще» і ці спалені дотла фашистами  «співучі Піски кожен в бій поніс як порятунок…». І «ця пісня  нас щоразу виводила на життєвий укіс» ( «Літо 43-го»).

Чи не кожен прозовий та поетичний твір, навіть мініатюрні афори  з їх глибокою філософічністю бурхливого життєвого епізоду,  є яскравими іскринками з малої батьківщини, в яких великим вогнем  спалахувала і відбивалася доля кількох поколінь земляків.

Книга «Співучі Піски» - лиш один вагомий плід із його духовного саду. Урожай же тут за роки творчості досить плідний.  Розпочав він свій  творчий засів збірочкою  ще студентом Шевченківського університету «Плем*я робітниче». Вже  в ній він подав свій сильний голос і вже тоді читачам «стало молодо і любо, мов спека розгулялася дощем…».  За нею пішли «Зоряна вісь», «Снага», «Два корені веселки», «Непочата вода». Саме за дві останні книги він удостоївся  літературно-мистецької премії імені Павла Тичини. Ось так, крок за кроком, тобто, книжка за книжкою  і прокладав він свою творчу просіку до обрію. Саме так «Просіка до обрію» Дмитро Андрійович і назвав одну із своїх поетичних книг, яка теж  стала знаковою у його  творчому надбанні. Згодом на шляху до метафоричної просіки до обрію він добірним словом  «освячував праці стезю» («Народження»), тамував спрагу і черпав натхнення  із Святої Криниці на лісовій галявині неподалік Пісок.   

Натхнення у творчості додає поетові й справжній сад, де «даль малинівка квітчає,/Під лісом – груші білий дим».  Щороку він радує дбайливого господаря яблуками, грушами, персиками, виноградом. А ще цей садочок-райочок є ковтком свіжої водиці для тамування творчої спраги, для плекання врожаю духовного. Він і сьогодні йде «до саду на пораду». А ще він сповідається нам, що «в старім саду  читаю книгу/ Людської долі і ганьби» («В покинутім саду»).  Життя склалося так, що Дмитро Андрійович вже не один десяток років вкоренився, мов той запорізький дуб на Хортиці, « який не підтято на глибинах моєї судьби…» і він пророста «корінцем… у твій корінь…»,   у звичайному сільському будиночку в Мочалищі. Селі, яке на життєвому шляху,  спіткали такі ж нещастя і випробування, «які не вписати у ночі сувій», де також «упали історії весла», і де дбають за міцність «нитки правічної». Тут земляки поета знають мудрість про зважування підлості і зла, вміють  перекинути «меч добра… у правицю», аби яничарству надійшла межа. Як і Піски, розкинулося воно в лісових нетрях, образно кажучи,  через межу з рідним батьківським дворищем. Поселився  поруч з хатиною  ще одного видатного земляка, Шевченківського лауреата, письменника і літературознавця, професора Анатолія Погрібного. На превеликий жаль, покійного. Як і на Хортиці, так і в його Пісках, колись курені Басанської сотні Переяславського полку « тут  - віки, тут – висока столиця, об яку розбивається лжа» (« Хортиця. Запорізький дуб»).

Літературна нива Дмитра Головка творча і правдива, вона засіяна надзвичайно щирою атмосферою. Як і  попередні книги, «Співучі Піски»  з першого розділу  «На порозі віку» спонукають до роздумів, переживань з ліричними героями творів. Цілком виправдано, що чільне місце вже на початку цього розділу автор віддав поемі «На сонячній межі». Приурочена вона Павлові Тичині і розпочинається його листом землякам, датованим грізним і трагічним 1937-м роком. Роком великого терору проти української інтелігенції. У листі він ділиться своїми враженнями від приїзду в рідне село, зустрічами із земляками. Повідомляє, що пересилає їм 39 квитанцій на передплачені за свій кошт газети і журнали для школи  і бібліотеки, учительському колективу.

І тут прошу насамперед звернути увагу на метафоричність назви поеми. Здавалося б, сонячна межа має символізувати сталість життя генія думки і поетичного слова, його велич і могутність у тій системі репресивного трієра, де його життя вбачалося декому заквітчаним «у щирості й любові», у «позолоті доброчинних слів». Та це не так. Послухаємо ліричного героя, який сам собі ставить запитання: «Собі скажи,.. чи розв*язав одвічні ті вузли, які в*язали недруги у тогах?», які «зв*язали міцно й кинули до ніг…» й «привчили плакатися – тихо…», а ще -  «удавку накидали золотаву», а «невідворотний жах дивився в серце цівкою нагана».

У такій жахливій атмосфері ліричний герой Головка, «замордований горобець»,  а це, безперечно, Павло Тичина,  «по смерчу йшов – аж зашпори в ногах». Щоб «відвести сокири смертний змах», він був змушений віддати «тирану лиш душі шкоринку». У цій нестерпній атмосфері  треба було вміти стояти на ногах, бо «якби  упав – накинулася б тля…» І накидалися. Згадаймо хоча б рядки чорної сатири проти Тичини  Олександра Олеся:

                            В кривавім морі по коліна

                            Стоїть без сорому в очах

                            Поет колишній наш, Тичина

                            І вихваляє зойк і жах.

А скільки, чи то вжарт, чи на повнім серйозі лунало слів, що від Тичининого сонячного кларнета лише дудка зосталась. Цей кларнет зринає перед нами і в поемі. Автор справедливо зазначає, що цей кларнет разом з колгоспним трієром «мелодію веселу і добротну» «грав весь день біля комори». Хоч автор і не приховує, що й біля трієра, якого кожен покрутить хотів,  «підневільна це була робота».  Будемо справедливі: такою ж підневільною була робота і в поета із світовим ім*ям. Бо в ту пору навіть до Святої Криниці  неподалік рідного села «лишилась стежка сатани». І «легко думать збоку» в поета ж «пута в*їлись до крові: співай, як всі… А там хіба роздолля?»  І хіба він не бачить, що

                  Сваволі ключники прокляті

                  Від миру Божого тайком

                  Правду, закуту і розп*яту,

                  Замкнули сталінським замком.

Добре він розуміє, що й «гулаг  і сталінська комуна живі серця в труну кладе» і чому «вугіль з кров*ю і руда». І ліричний герой, на путі якого « трутизна, глупота і пілати», волає до всіх нас: « Ну, де узяти, де тих сил узяти?» Він навіть «насмішки вигадав на себе, думав… оберіг». Як і мільйони жертв того геноциду, Тичина «не підпер устої неба, воно упало всім до ніг…» Боляче це сприймає ліричний герой, у нього в серці не стихає «клекіт від втрат минулих», а у його поставі так навічно й залишилась «журби довічна і гірка печать». І все ж  Дмитро Головко через образну характеристику свого ліричного « м*якенького», «надміру скромного», «добренького», «делікатного», такого, що «не віда гніву, не віда вітру» героя переконує нас, що «він був як буря!» і весь час, всупереч оцим негараздам, шукав у житті «крихту щастя, щоб людям віддати». І, щоб хто не  говорив, він зберіг «чистоту душі, щоб відродитись квіткою чи житом і палахтіть на сонячній межі».

Як і в багатьох попередніх названих мною і не названих, бо їх перелік займе чимало місця,  книгах, Дмитро Андрійович знову звертається до історичної теми. Вона йому ятрить серце, йому болять рани на тілі України і рідного краю, через які муки і тортури довелося їм пройти за свою історію. З великою прикрістю поет волає на весь світ, що шлях його країни й нині густо покритий колючками, бо знову у нас «кремлівський кат… вбиває міць життя нового» («Перший сніг»).  Маю зазначити, що для образного змалювання сюжету, правдивого відтворення історичних подій він широко використовує народні перекази, міфи, легенди, спогади учасників, які передаються з покоління в покоління.  Така прив*язаність до фольклорної матриці дозволяє автору глибоко і широко відтворити історичну глибину події твору, яскраво і правдиво змалювати образи героїв і антигероїв.  Радує той підхід, коли автор з подій , які відбувалися кілька сотень чи десятків років, перекидає символічний міст єднання двох берегів - поета з читачем  та з нинішнім життям. Тобто, успішно  виконує свою комунікативну функцію.  

Він  береться за історичну тему не заради того, аби банально нагадати, що сонце заходить за обрій на заході,  не просто описує ті чи інші події, а спонукає нас думати, співпереживати з героями, оцінювати їх вчинки, пити з цих історичних джерел правду, очищати їх від мулу «радянщини», коли справжнім патріотом України – гетьманом Мазепою лякали дітей і втовкмачували нам у голову про його підлість і зрадництво, коли недавню кріпацьку радянську дійсність  переливали в «чуття єдиної родини». На мій погляд, історичну тематику своїх творів автор досить образно сказав такими  рядками: «вже дідуся давно немає, не вирвуся з його обійм». Поет і сам розмірковує, чи не «перелитись в діда думи?» Та не варто  «лишатись з його сумом», а треба «творити радість до пори?» («Стукіт у вікно»)      

 Такий нічний стукіт у зимове засніжене вікно давно померлого діда  є нагадуванням пам*ятати славні діла наших пращурів, не бути правнуками поганими, є закликом до поета не цуратися історичної тематики,  фокусувати увагу нинішнього покоління на історії рідного краю, на щасливій долі і недолі земляків. Саме тому факти з їх життя стають сюжетами поезій і поем, прозових творів. Й після прочитання у читача то вогонь кипить у крові, то печаль терзає душу, то радість вулканічною масою мчить невпинним потоком з гори. У «Співучих Пісках» історична тематика присутня в багатьох творах. У них він прагне йти «через брехні, завали ганьби», аби «пісня летіла до пісні, голос шукав рідний голос», щоб ніхто не міг зупинити лет вічного кореня «серця – до серця». («Подай, подай перевозу»!).

Автор щемливо просить «візьміть собі до серця»  молоду сіверську легенду про Вербу й Дуба, які  схилилися над річкою. Легенда ця про Козака Івана, який «літав орлом в бою, аж ойкали вітриська» та «гострив він шабельку свою об голови чужинські». І ось на «кониченьку бойовім прийшлось додому їхать. Аж за Трубіж…» Та не встигла дружина Оксана простелити біля хати рушник, як  з*явився «гість нежданий» пан Тимко. Козак вважає ганебною  пропозицію стати прикажчиком в  цього «московського підлизи» , бо він лише «матері колись схиляв чоло в покорі» і відмовляється. І тут рудовусий пан Тимко розкриває свою мерзенну душу. Він погрожує Іванові:  «Ти пам*ятай, що навкруги Москви стоять залоги/ Одне слівце про Конотоп  -/ І ти у їхніх лапах…». Не здалися підлизнику козак з козачкою і постали вони «для легенди у віках» Вербою й Дубом над річкою. Та не радісно рудому Тимкові, бо народило «сердець закоханих тепло… світлу віру». І це віра непокори московським  вошам і підлизам. І корінь її починає щовесни рости в землю.

А тепер пропоную відкрити сторінки поеми «Батурин». Не секрет, що колишня гетьманська столиця, її велич і трагедія привертає увагу багатьох поетів і письменників. Ліки на цю кровоточиву рану на тілі нашої держави поклав і Дмитро Головко. Та чи міг він стояти осторонь , коли столика біда з чужини  «прийшла до міста і села». Приємно, що автору вдалося зробити не переспів тих грізних подій і часів, а сказати своє вагоме слово про  трагедію, коли «палав Батурин./ І солдати в огонь  жбурляли немовлят/ Щоб менше наросло «хохлят».

Розповідь про неї він розпочинає прозовим вступним словом. Там вмотивовано і правдиво розповідає, що кілька віків нас нищили відверто і потаємно, вселяючи в наші серця страх та безнадію до боротьби і схиляти чоло в покорі. Нас робили, пише автор, малосвідомою нацією, духовно розпорошеною, боязкою в змаганні проти рабства. Так думають і новітні поводирі старої царократії, що вишкірила зуби на Україну. Та досить з нас переяславських рад, Батуринів, руїн Запорозької Свічі, голодоморів, чорнобилів, «луганів», зрад і облуд.  Це чорне коріння минулого оновлена українська душа рубає мечем правди, вогнем непокори. Але ж треба пам*ятати, що цей жорстокий  світ ніс і несе «руський мір»! А він же, не зайве наголошує Дмитро Головко, починався з Батурина!.

Бо вже тоді «царю плодили яничар свої нікчеми, вірні вельми…»  З того часу,  обурено говорить поет, якому «в груди б*є пекуча тризна»,   «нас безліч літ мордує згуба, брехня і підлість на чолі» і «німує щастя з горем в шлюбі», а в «Сибірі гетьманів полки».  Материзна ж не може «забуть синів своїх» і  голосить за «в бою полеглих воїнів».      

У поетичному екскурсі в історію, зробленому  автором, перед читачем постає картина, коли на адресу наших воїв  за їх звитягу на полях боїв линуло гучне «слава!», «слава!»/ Від Кафки і Синопа», «із-за Перекопу … аж до Конотопу». «Незабутні Берестечко – біль і гордість наші». Повсюдно «характерники не мрущі – лицарі від Бога «рубали ворогів облоги».  А в перервах між боями «жали жито і пшеницю, мали сінокоси», де «спозаранку грали коси». Вояки і хлібороби, які з «діда-прадіда до гробу козацького сина», для яких «шабля й хліб – святиня».

І ось знову «жене посланець  коней в шпори»: «Батурин кличе, провід жде!» Там, у гетьманській столиці, «у колі радників – Мазепа, в якого «від Бога булава». Поруч з ним старшина. На цій раді, на яку «зібрались лицарі зі степу і ті, що близько по Десні» і печуть вони там гіркі дотепи. Гетьман же мовив про Петра – душителя України. Це він «у праві нашім одмовля, садовить в поруби невинних», в «Чухонських топить нас ковбанях…славетне лицарство поганить…» А ще «безбожно мучить в темних склепах,/ Жене, померзлих, за Урал/, І, покалічених, - у чепах,/Веде на смерть лихий капрал».   

І тоді підвівсь Мазепа, «сяйним повіяв духом, тамує спраглих, мов дощем». Мовив він про те, що в України з*явився унікальний шанс вдарити проти московської орди. Тут же й вирішили: « потрощим злого упиря!..» І вже Мазепа з вірними полками іде на злуку зі шведським королем. Не буду  переповідати, образно відтворену поетом, відому драму оборони й краху Батурина. Він змальовує гетьманську столицю в бою вдень і глупої ночі, де «мечем трудили мозолі» на руках, а московитські палаші були «не в змозі витримать у злеті» шаблі козацькі.

Зверну увагу на виписані автором яскраві характеристики учасників тієї епопеї.  Героїв і антигероїв. Сотник Ніс, який провів московитів таємним ходом у Батурин, є христопродавцем. Він смердючий, «віскряк тремкий», «пихатий», «челядник дикого царя».  А ще -  «обрезклий з хмелю, пелехатий». Він також недотепа, пройдисвіт, злодій, лизоблюд. Заслужену негативну характеристику отримав й інший Іуда – Галаган. Він – «підніжок тертий, до зради й підступу мастак», аби зберегти себе, заносить тесак над матір*ю-вітчизною. І Ніс, і Галаган – «гидь», «вельможі блудної Москви», меткі апостоли, які «несли Петрові рабську дяку». Цих христопродавців «чорна тлінь плямує неба голубінь». До цього часу.    

Вірний гетьману Мазепі Орлик – не підкупний у борні, людина, яка відверто заявила: «московські ласки – не мені», йому не зігне ворог спину. Він - відважний, провидець. І саме йому незадовго до смерті Мазепа довіряє взяти «душі моєї смолоскип» і передати усім, що « стане вільним рідний край». Гордієнко «став би каменем наріжним в борінні гетьмана з Петром», він  «бачив різне, змагав і шторми і грозву», але, як зачув тризну по Батурину,  «зронив згорьовану сльозу».  Войнаровський особистим прикладом надихає оборонців Батурина, бо для нього «нема кращого добра,/ Як в людях запалить багаття/ Супроть гнобителя – Петра».

Немало добрих слів знайшов поет і для змалювання образу Мазепи. Я виділю слова, що звучать натужним набатом після смерті гетьмана.

                  Нема Мазепи… Гетьман, де ти?

                  Мовчання сум. Бридкі наклепи.

                  Та плач рахітних немовлят

                  По хуторах козацьких, селах,

                  Колись заклечених, веселих,

                  Лягла наруга і печаль…

І небезпечно стало жити «хохлам», коли козаччину на злам, а в тіло впилася клята воша, «страшний хижак – мутант». Та не треба боятися ворога, а слід розпочинати рихтувати мости і розпочати погоню – до мети! Саме оці метафоричні мости поета ведуть нас у сучасність, де знову повторюється трагедія Батурина, де продовжує глумливо стовбичити під Полтавою «вівтар нашої держави», а насправді ж – меморіал чужої слави, це «наша згуба», «великі брехні для дурних…» Цей міст простягається далі на схід України, бо «сьогодні горе на Донбасі: Імперія розкрила суть». І там, де були шахти вугільні, нині «на вигоду Москві Донбас пручається в крові,/А Крим вхопили по-босяцьки». Хоч «Україну гризе біда – вона по вінця», і сьогодні «досталь – всюди: Смердючих Носів, Соломах». Вони й дотепер, як ті херсонці за часів Єкатерини другої, хочуть  «виказать праведно й віддано»,  «надіти скоріше шлею» на свою шию чи хомут, чи хоча б схопитися за орчик. Ще при цьому «просять-радіють: іще поганяй». Й імператриця схопила віжки і давай « хвицять по тих, що летіли, мов птиці» і «сіяла міддю цариця» («приїзд Єкатерини П на Україну»).

Такі нові блюдолизи  допомагають ворогові шматувати нашу землю, викошувати молодий цвіт нашої нації, бо гинуть там ті, хто не долюбив, не народив, хто замість немовляти спершу взяв до рук снаряд, аби випустити його по ненависному ворогу. І правильно твердить автор: «Україна вже не та – стала до герцю», в борні і меч бере до рук, будує своє майбутнє… І нинішнім героям світить смолоскип великого українця гетьмана Івана Мазепи, в якого була «від Бога булава».  

Безсумнівно, поема «Батурин» займе чільне місце в нашій літературі як драматично- героїчне полотно вітчизняної історії, де в деталях та образах змальована художнім словом наша історія, наша колись навмисне спаплюжена і спотворена радянщиною дійсність. Маю сказати, що Дмитром Головком історична тематика яскраво відображена і в малих поетичних формах. У них він теж майстерно відтворює сторінки далекого і близького минулого нашої Материзни. Крім охарактеризованих вище творів яскравим закликом до історичного мислення і осмислення власної історії  може слугувати цикл поезій «На Мочалищанському кладовищі»  другого розділу книги з яскравим заголовком «Тоді співали солов*ї». Присвячується він юній  партизанці-розвідниці Марії Глибіній, у якої життя було мов спалах, бо фашисти закатували її до смерті. Як зізнається поет, до неї він давно йшов на побачення «крізь хащі слів, думок прибої – як на ясне твоє вікно». Всі стежки він обходив, де вона ступала, і «катував себе нищівно».  

У цьому циклі сюжетами поезій «Розповідь старого партизана», «Не з легенди», «Як це було», «Туди, де торжища вітрів»,  стають  факти життя Пісок та навколишніх сіл. Розпочинається він віршом «Розповідь старого партизана» про те, що «не стало бойового побратима – фашистська куля наповал скосила» і виникла проблема, де ж його хоронити. Адже за ним буде другий, третій…Так і з*явилася ідея близенько до села, на місячній полянці, «обрамленій з обох боків підліском», яка лежала « у розтоці  дороги лісової»  зробити останнє пристанище  вірних побратимів. І до сьогодні є це партизанське лісове кладовище і приходять до цих могил – як на прощу. Правда, волає автор, «хтось познімав усі надгробки - / Стемнілу бронзу давнини./ Тепер могилки  - безіменні:/ Шукай того, хто це зробив». («Туди, де торжища вітрів»). Та й дорога до кладовища нині така, що «сюди прийти без Бога ніхто не в силі – танкодром…», де «по груди колії в воді».

Коли ця поезія була опублікована в одній із газет, вона багатьом не сподобалася за таку відвертість. Але Дмитро Головко  як людина і як поет – правдолюб. І читач перебуває з його героями у різних ситуаціях і у різних часових просторах нашої долі. Це й поля ратної битви під Берестечком або ж під Полтавою, у Батуринській цитаделі, штурмує разом з розвідником, колишнім глибоко законспірованим представником ОУН на Бобровиччині Віталієм Карнауховим, фашистський дзот на березі Дніпра, посмертно  удостоєнимІ за цей подвиг звання Героя Радянського Союзу («У чеканні пароля»),  у партизанському загоні імені Щорса, що діяв у лісах  навколо Пісок, на  пекельному двобої з «руськім міром» в Лугандоні («Приїхав хлопець із АТО»). І всюди автор своїм гострим і праведним словом, мов стрілою, цілить у наші серця. І ніяк не заперечиш його гнів від того, як наші старшини чварилися за гетьманську булаву, шпетить він і нинішню владу, цих доморощених здичавілих яничарів, погоджуєшся з його думкою, що  не за таку Україну пролито океан людської  крові. Не за таку Україну   смертю хоробрих загинув у роки другої світової його батько, а йому, сину, «рана батькова пече» і згадується дитинство, коли він засинав у купі околоту,  де недавно лежав батько і «його тепло обігрівало … холодне тільце, обкутувало тремкі плеченята, на які впала ранкова роса…» («новела «Перед ранком»). У той же час  поетове серце зболено кричить до матері з мрією, «аби натруджені руки твої біля серця свого обігріть» (« На зорі мене, мамо, збуди»).

Багатогранність тем і сюжетів, образність і метафоричність героїв і подій, вміле використання числової символіки та біблійно-філософської категорії триєдності (минуле-сучасне- майбутнє; народження-життя-смерть; ранок-день-ніч; Берегиня-княгиня-господиня; списи-гармати- хоругви; кострища-палі-хрести. Горе ходило …в містечках-селах-хуторах. Це горе – «страшне, пихате, волохате», плодило воно муку-сльози-жах». Ростуть в центрі Пісок «осокори – липи- клени – як знак вічності нашого роду»,  Марія Ісаєнко – добродушно усміхнена, радісна, закохана  в життя» («Чорне крило недолі»), а за липовим сволоком жмутики деревію, материнки, м*яти. В хатині ж – самотність, гризота, смуток (« В яке постукати вікно?»)  тощо),  різноманітних джерел для написання прозових і поетичних творів дають підстави говорити про велику обдарованість автора «Співучих Пісок». Навіть у такому поважному віці він залишається на передовій справжнім бійцем, патріотом, вірним сином своєї України, рідного краю, який «в поле йде із минулим і майбутнім» («Не з легенди…»), який запевняє  «О рідне слово! Ми – в бою!». І ми без тіні сумніву віримо цьому.           

Достеменно знаю, що в шухляді його робочого стола ще немало не надрукованих творів. Переконаний, він, як і до цього, буде «давати ліні відкоша» («До школи»). Та й сам автор «Співучих Пісок» стверджує «як добре чути поклик серця до творчості, задля добра» («Біля колодязя Якова Розщепія»).Та й просить він Всевишнього: «Нехай благословиться нині людське добро…» («Осіння мить»). Дмитро Головко також нас дружньо застерігає, аби земляків не підводила українська ментальність, коли ми замість шаблі в руки беремо  віточку калини і нею прагнемо розбити глуху стіну. І тільки очі собі запорошуємо.  З не меншим занепокоєнням він застерігає нас  випадково не заблудитись в історії, бо тоді доводиться виходити із неї по  кривавих стежках («Між іншим»). Без сумніву,  зима наримує «божій людині», а саме так називав Павло Тичина тих, хто писав вірші, нових поезій, весна на крилах ластівки принесе теми для новел та афор, літо пройде в творчому саду, а осінь забуяє праведним літературним ужинком про велич, болі й тривоги Материзни. І цими знайденими крихтами щастя Дмитро Головко, як і його наставник Павло Тичина,  знову щедро поділиться з читачами. Бо в нього «на думці …не ордени», а «душі душевні злами» («Поїдьмо, друже»), аби його рідний край і надалі дзвенів радісними  піснями.