Це жахливо, коли ти не маєш на меті нікого смішити, а з тебе все одно сміються

(Л.М. Гант)

Пригадайте своїх шкільних учителів і перерахуйте подумки тих, для кого вчителювання було більше, ніж роботою, хто намагався бачити в кожній дитині особистість, неповторну й по-своєму талановиту. Якщо пригадаєте хоча б одного, вважайте, що вам пощастило.

Роман Лінди Муллалі Гант «Риба на дереві» – про дівчинку Еллі Нікерсон, хвору на дислексію. Дисле́ксія — нездатність оволодіти навичками читання текстів. Еллі навчається у шостому класі звичайної школи, але на відміну від своїх однокласників, не вміє читати й писати. Дівчинка щосили намагається приховати від усіх свою недугу, бо, власне, й не знає, що це недуга, а просто вважає себе дурною. Учителі ж не особливо намагаються з’ясувати причини дивної поведінки Еллі, шпетять її і таким чином роблять тільки гірше.

«Директорка зітхає, коли я виходжу. Розумію, вона від мене втомилася. Я й сама від себе втомилася».

Дівчинка дедалі більше комплексує через свою інакшість. Відвідування школи для неї – це щоденні тортури, бо:

* там вона не має друзів і почувається самотньою.

«Бути на самоті» - це просто такий спосіб існування. Коли ти живеш один і нікого немає поруч. Ти можеш почуватися через це зле, а можеш почуватися добре. Це вибір… А «бути самотнім» - це коли йдеться не про вибір… Ти можеш почуватися самотнім, коли ти на самоті, але найгірша самотність – це коли ти в кімнаті, де повно люду, але все одно самотній».

Дружити – це природня потреба людини, така, як їсти чи спати.

«У Шей, Джессіки й інших дівчат є оці плетені з ниток штуки – браслети дружби. А в мене ніколи не було друзів, із якими ми носили б однакові браслети, але мені страшенно кортіло їх мати. Браслет наче розповідає цілому світу, що до людини, яка його носить, комусь не байдуже. І йдеться не про члена родини, якому мусить бути не байдуже, а про когось, кому ти просто подобаєшся».

*бо її жорстоко травлять однокласники.

Проблему булінгу письменниця розкриває максимально повно. Еллі називають лузером і тупачкою, переслідують її, навмисне створюють ситуації, де б дівчинка губилася, навіть намагаються довести її до сліз. Одного разу однокласниці пробують дошкулити Еллі просто на очах її мами, яка, однак, не розуміє, що відбувається.

«Шкода, що мама не тямить, у якому світі я живу. Але це десь те саме, що пробувати пояснити киту, як воно ведеться в лісі».

І хтозна, чи змогла би Еллі завершити шостий клас у цій школі (а школи вона, до слова, змінювала вже багато разів), якби не з’явився містер Деніелс – молодий учитель-ентузіаст, справжній енерджайзер, життєлюб і дітолюб. Він одразу помітив, що Еллі – незвичайна дівчинка, яка нестандартно мислить і дуже гарно малює, однак має певні проблеми в навчанні. По суті, містер Деніелс – перша людина, яка в неї повірила і взялася допомогти. Це ж так важливо, коли хтось вірить у твій талант і твоє особливе призначення, хіба ні?

Містер Деніелс застосував індивідуальний підхід до Еллі: він дозволив їй не робити тих домашніх завдань, які мали виконувати всі учні, а натомість розробив спеціальну методику навчання, яка вже згодом почала давати результати. Містер Деніелс – наочний приклад для всіх сучасних учителів: на дитині ніколи не можна ставити хрест. Якщо учень чогось не може, до нього просто треба підійти з іншого боку. Дуже важливо стати дитині другом. Тоді їй захочеться зробити більше, щоби вас здивувати.

Образи Еллі й містера Деніелса, особливої учениці й небайдужого вчителя, настільки світлі й життєствердні, що вселяють надію в кожного, хто бодай раз у житті в собі сумнівався і думав, що не зможе. «Неможливе можливо» – це лейтмотив усього роману.

Книжка читається дуже легко й швидко, бо в ній описано звичайні життєві ситуації, близькі кожній людині. Усі ці діти, діалоги між ними та педагогами… Читаєш – і ніби на мить сідаєш за парту в одному з ними класі, і ти вже навіть не спостерігач, а безпосередній учасник. Лінда М. Гант – майстер створення візуальних текстів. Усе те, що бачить Еллі Нікерсон, бачимо й ми. А в дівчинки, треба сказати, надзвичайна уява. Наприклад, про що ви думаєте, коли бачите звичайний жолудь?

«Я також підбираю жолудь. Він мені нагадує крихітного француза з гострим підборіддям. Голова ідеальної форми й маленький берет. Я називаю його П’єром і кладу до кишені. Вирішую, що згодом зроблю його портрет. Можливо, намалюю, як він танцює з якоюсь пані біля Ейфелевої вежі», - розповідає нам Еллі.

І ось, ви вже теж бачите П’єра, хіба ні?

До того ж, книгу вирізняє тонкий гумор, як-от:

«- Себто тобі не подобається писати?

Міркую над тим, що, може, варто сказати «так», от хіба що потім будуть нові проблеми… Але я розумію, що містер Деніелс, мабуть, уже в курсі, тому киваю.

- Що ж тоді тобі подобається?

- Крильця бафало, - відповідаю я.

Він тихенько сміється.

- А у школі що тобі подобається?

- Виходити звідси».

Або:

«Підводжуся й, насилу зосередившись, іду до дверей.

- Ти куди? – питає вчителька.

- Кудись.

- Повертайся й малюй. Зараз же. Я серйозно.

- Я вже намалювала.

- Що ти маєш на увазі? Аркуш чистий!

- Ніякий він не чистий. Це привид, який гуляє у завірюху».

Підсумовуючи все вищесказане, наведу слова містера Деніелса, які він промовляє вже майже наприкінці роману: «Ми всі різні… Ми маємо навчитися приймати одне одного. Навіть попри те, що наші погляди можуть не збігатися». Це і є те, заради чого варто читати «Рибу на дереві», – щоб учитися сприймати людей такими, як вони є, з їхніми вадами й хибами, поважати їхню думку. 

Ця книга – не тільки для дітей, для батьків, для учителів. Вона – для всіх. Це – історія успіху маленької дівчинки, яка надихає і запевняє, що в цьому житті можливо все, навіть риба на дереві. Роман учить нас доброті, акцентує увагу на тому, як важливо вчасно помітити, що інша людина потребує допомоги, й простягнути їй руку. Кожен із нас може зробити цей світ кращим. Варто лише захотіти.