Можна справді повірити, що заєць, знайшовши давним-давно барабан, почав ним лякати вовків та лисиць, а відтоді й стукають вже спадкоємці того давнього вуханя лапками по пеньках. Хоча, можливо, то зовсім не маленький кабанчик шукає друзів, а сам маленький читач, зневірившись в їх пошуку, звернувся якогось самотнього вечора за порадою до книжки. І знайшов її, як і кабанчик – друга качку. Та повірив разом з кабанчиком в існування справжньої дружби, не зважаючи на перші невдачі в її розшуках.

Обдуриш раз, другий, третій. Та ланцюг обману нетривкий, колись він та розірветься й боляче вдарить по тобі самому. Вдарить, й ти перетворишся з дрібного шахрая на підлу й злу людину, яка коїть недобре навколишньому світу й, мабуть, перш за все, собі. Бо людина живе в суспільстві, як та лінива ворона в лісі серед звірів, а, отже, бажаючи лиха іншим, ти заподіюєш його собі. Тому – розплачуючись злом – не можна чекати на добро. Силою хитрості і підступності, здається, можна перемогти кожного. Така самовпевненість ніколи не зраджувала щуку. До тих пір, коли вона не зіткнулась з слабкістю жабки й, водночас, вседолаючою силою материнської любові, й розпачем втрати найдорожчого в житті матері – власних діточок. Цією всеперемагаючою силою й здолала квола жабка в сто крат сильнішу щуку. 

Такі самоцвіти мудрості дарує юним читачам книжка Еліни Заржицької «Заєць та чарівний барабан». Коли вони піднімуть віко обкладинки й заглибляться в читання, їх огорне мереживо витоків рідного краю, яке виховним та пізнавальним орнаментом обробляє саме тло казкового світу, можливо, першого друкованого слова, котре самостійно, без допомоги дорослих, пізнає початкуючий любитель друкованого слова. А, прочитавши казки, замислиться не тільки над своїм життям та вчинками, а й зацікавиться історією рідного краю та його природою. Бо дії всіх казок Еліни Заржицької відбуваються не десь там, в далеких екзотичних (а тому й мало зрозумілих країнах), а поряд. Варто лишень вийти на міську вулицю чи помандрувати до сільського ставка. 

І вічність України, з прадавніх часів до наших, швидкоплинних днів, постає поруч. Й не в якихось вигаданих та заплутаних мудрагелями-педагогами виховних лабіринтах. А в правічній, перевіреній століттями, формі української казки. Котра завдяки Еліні Заржицькій та її послідовникам ще довго житиме, не зважаючи на рішучий наступ віртуальних комп’ютерних образів, часом зовсім не виправданих. Житиме й прищеплюватиме юному поколінню любов до України, друкованого слова та світлі ідеали добра.