Re:цензії

08.02.2019|10:16|Ганна Клименко-Синьоок

Коли бій програно, або Навіть у замкнутому просторі можна знайти щілину

ТаланС. Помилка: роман. – Харків: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2014. 336с.

Коли вже досить далеко пройдеш по життєвому шляху,

то помічаєш, що потрапив

не на ту дорогу

П’єр Буаст

 

Роман Світлани Талан «Помилка» можемо позиціонувати як белетристичне чтиво. Гостросюжетність тут поєднана зі соціально-психологічними, філософськими, морально-етичними акцентами. З одного боку, це проза суто «жіноча», з іншого, аналізований текст може слугувати добрим дидактично-ілюстративним матеріалом для молоді, адже значну увагу тут приділено проблемі наркотичної залежності і звільнення від неї.

Авторка не приховує, що основою для її роману стали реальні події, учасниками яких були реальні люди. А отже, маємо матеріал для аналізу чужого життя і стимул до творення-конструювання власного, аби уникнути тих самих помилок.

Перед текстом роману презентовані окремі «прописні істини» і напроти кожної з них подане авторське спростування чи коригування: досвід письменниці дає право їй визнавати/оскаржувати ту чи ту аксіому. Приміром, постулат «Минуле залишається позаду» мисткиня не просто трансформує, а відверто його опротестовує: «Ні, за ним тягнеться шлейф у сьогодення й майбутнє». Саме на прикладі долі головної героїні роману «Помилка» Світлана Талан потверджує свою позицію.

Вероніка, з якою знайомимося у «Пролозі», є зрілою жінкою, матір’ю, котра дослівно (що направду шокує!) зреклася свого сина Микити. Але це зречення є радше вербальним, симптоматичним, викликаним емоційним сплеском, бо ж душа й досі (хай завуальовано, потайки) переживає за кровинку… Припускаємо, що мало статися щось направду жахливе, що могло викликати таку гостру материну реакцію.

І тут раптово – занепокоєний голос хлопця у слухавці. У серці Вероніки вкрай зболені й загострені всі материнські рецептори… Вона не може перебувати осторонь від синової біди, хоч давні образи досі краять нутро. «У глибині душі вона чекала від нього дзвінка, не бажаючи зізнатися в цьому самій собі. Чекала навіть тоді, коли в той фатальний день сказала, що він для неї помер» (с. 11). Що сталося, ми не відаємо: авторка спершу приховує причини і того, що спонукало Вероніку до цього граничного кроку, і того, що згодом змусить Микиту знову шукати прихистку в матері – бодай душевного, бо ж чи може хтось бути ближчим за матір?.. Але вже далі в цьому ж таки пролозі дізнаємося, що Микита – наркоман, а отже, «мрець», як його з болем у голосі характеризує мати.

Зречення сина продукує порожнечу. Є теперішнє – яскраве, різнобарвне, повномасштабне, вільне, але чого воно варте без минулого й майбутнього? Коли поруйнована темпоральна тріада, Всесвіт губить свою гармонію, Людина втрачає себе… «Часом її охоплював відчай, і тоді Вероніці здавалося, що вона змогла відірвати від себе минуле разом із частиною душі й тіла, залишивши в серці незагойну рану, до якої нікому прикласти живильний бальзам. У такі хвилини вона вважала, що майбутнього в неї вже немає. Вероніка зуміла піти від минулого, жила теперішнім, до болю в очах намагаючись побачити в пітьмі сірих буднів бодай тьмяний маячок майбутнього,  – але нічого не виходило» (с. 12).

Доля кожної людини єднає три часові виміри. Звісно, теперішнє згодом стає минулим, майбутнє – теперішнім і далі минулим, але спогади – живі переживання – плани та мрії сукупно складають життєпис. Отже, здійснивши помилки в минулому, не можна здобути щасливе теперішнє й омріяне майбутнє. Авторка констатує, що іноді варто зробити помилку, аби побачити істину – оте Світло, що скеровує буття у правильне русло. «[…] помиляючись, люди набираються досвіду. А як же життя? Воно занадто коротке, щоб робити купу помилок, а потім їх виправляти, і все для того, щоб знову схибити. Щоб зрозуміти помилку, треба повернутися до її витоків, знайти істину, тому що наступна може стати фатальною. Не всі знаходять у собі мужність звинуватити себе в скоєному, щоб мати силу волі виправити помилку. Але й видатний полководець бачить свою провину тільки після того, як бій уже програно» (с. 13).

Отже, Вероніка з вершини свого віку й досвіду готова повернутися в минуле – до зародків дорослого й самостійного життя, коли довелося приймати ті чи ті рішення, здійснювати той чи той вибір. Аби у висліді осягнути, що було істинним, а що помильним…

1990-й – час перебудови незадовго до омріяної державної незалежності. Вероніка – випускниця сільської школи, котра має на меті стати лікарем. Мати, Ксенія Петрівна, рано овдовіла, тим-то довелося їй, колгоспниці, власноруч піднімати доньку, обдаровувати її нерозтраченим почуттям любові: на момент загибелі батька Вероніці було три роки. Кажуть, що схожість із батьком є запорукою щастя доньки… «Така сама (Вероніка – Г. К.-С.) висока, струнка, худенька, волосся світле, очі такі ж сині, саме сині, а не блакитні, навіть на підборідді маленька ямочка, як у Лева. І характером донька пішла в батька. Здавалося б, уперта, наполеглива, бідова, за словом у кишеню не полізе, а насправді дуже вразлива, ніжна й ласкава» (с. 17).

Волошкові очі юнки Вероніки вполонюють бізнесмена Захара, котрий перебирається до села задля організації кооперативу з пошиття джинсів. Опис молодика є типовим для новоспечених «крутих» дженджиків 90-х: малиновий піджак, золотий ланцюг, білий «мерседес»… Попри свій гонор, Вероніка відразу втрапляє під вплив молодого, проте на 10 років старшого Захара, більше того, дозволяє останньому називати її «Ніка», хоча цього лаконічного варіанту свого імені категорично не приймає. Перше почуття вносить дисонанс у звичне життя дівчини, всі думки – лише про коханого… Та чи виявиться він вартим високої Любові? Чи тільки синьооку Вероніку вшановуватиме романтичними (зірки на березі річки) й приземленими (джинси) дарунками? Зрештою, той час лишиться світлом у пам’яті головної героїні, а попереду – вступні випробування, новий етап поодаль від мами, друзів, села, корови-годувальниці Зірки…

І в цьому новому житті з’явиться Назар – так само старший на 10 років інженер-будівельник, впевнений, надійний, доволі забезпечений, з квартирою та автівкою… І дивною звичкою, до якої привчає Вероніку, – записувати в окремо відведений зошит вислови відомих людей і вчити їх напам’ять. Тим самим нівелюючи власне «Я»… Останнє, либонь, стосується Вероніки, бо своє «Я» Назар жодним чином не притлумлює – радше навпаки. Чи є між молодими взаємне почуття? Чи щось таки вигоріло у Вероніки, коли вона розчарувалася в Захарові? «Я знаю напевне, що мені з ним комфортно і спокійно. Я не хочу шаленого кохання, від якого паморочиться голова і втрачається розум. Мені хочеться спокійного сімейного життя. Ось і все» (с. 42), – запевняє найкращу подругу Кіру Вероніка. Добачаємо якесь несамовите бажання скореності й констатацію жіночої приреченості: «Усі ми, жінки, рано чи пізно стаємо рабами домашнього побуту. Принаймні в мене буде влаштований побут. До того ж поряд із Назаром я почуваюся захищеною». Старший вік, життєвий досвід і «сформований характер» – ось головні критерії, якими керується Вероніка щодо чоловіків. Не помічаючи, як за Назаровими широкими плечима поступово губить себе. Тимчасом Кіра інтуїтивно, але точно розпізнає нутро чоловіка своєї подруги: «От серцем чую, що в його душі живе черв’як. Знаєш, як ото яблуко може бути оманливе. Зовні воно й гарне, і стигле, а відкусиш, а всередині червиве» (с. 63).

Тяжким ударом для Вероніки стануть мамина хвороба (інсульт), а згодом – смерть найріднішої людини. У цих межових ситуаціях увиразнюється Назарова вдача: пропозиція влаштувати Ксенію Петрівну до Будинку інвалідів, протест проти рішення Вероніки взяти академвідпустку в інституті у зв’язку з доглядом за матір’ю. Навіть вагітність дружини для нього «позапланова».

Ксенія Петрівна відмовляється покидати село, тож Вероніка змушена шукати доглядальницю. Обов’язки останньої виконуватиме племінниця сусідки – Уля з виразними зеленими очима. Коли ж Назар укотре спробує відмежувати себе від тещі, Вероніка зважиться на категоричний протест.

Смерть мами (цьому передуватиме страшний, проте віщий сон) стане для Вероніки невиправною втратою, незгойною душевною раною. Навіть народження сина затьмариться болем і порожнечею екзистенційного кшталту. «З раптовою смертю матері щось обірвалося всередині, немов зламався стрижень, який тримав її досі. Саме життя потьмяніло, світ втратив яскраві фарби, залишивши тільки сірість і непереборну душевну тугу…» (с. 66).

Лише внутрішнє осяяння чи то прозріння генерує материнський інстинкт: «Раптово Вероніка зрозуміла, чим заповнить порожнечу своєї посудини-душі. Вона наповнить її материнською любов’ю, наповнить настільки, наскільки не сповнювала жодна мати. Вона буде шалено любити свою дитину. Вона робитиме для сина все можливе й неможливе завжди, все життя, до останнього подиху, так, як робила її мама» (с. 69) – прозираємо циклічну модель Любові від матері до доньки і далі від доньки як матері до своєї дитини.

Але чи все залежить від сили материнської любові? Якщо так, то чому тоді Микита, зразковий син, перспективний студент медичного інституту, на якого батьки покладають великі надії, заради майбутнього котрого гарують (заробляють гроші на синову клініку), стане на хибний шлях? Чи буде це карою за невиконану обітницю, дану Веронікою Улі, щодо дітей останньої? (Маючи хворобу серця, Уля таки зважиться народжувати, але цей героїчний вчинок стане для неї фатальним, зрештою, як і певним чином для її двійнят, хлопчика й дівчинки, приречених на сирітство). Вероніка спочатку навідуватиме малят, але життєві обставини складуться так, що вона втратить зв’язок із дітьми, а отже, каратиметься через порушення обітниці. Причому ця покута може бути подвійною: свого часу Уля стала для Ксенії Петрівни другою донькою, а для Вероніки відповідно – сестрою (згодом головна героїня довідається про ще одну спільність із Улею – об’єкт першого кохання).

Життя – лабіринт… І ніколи не знаєш, якими тунелями доведеться блукати і як довго шукати виходу, з ким і як часто тебе зводитиме доля, кого впізнаєш, а кого оминеш, не звернувши уваги… Молодик Захар стане поважним чоловіком і множитиме статки не завдяки «джинсовому бізнесу», а шляхом продажу наркотиків у нічному клубі з вимовною назвою «Венера». Цей заклад є глибокою вирвою, що затягує молодь, котра прагне розваг і легких насолод, не усвідомлюючи наслідків. Сюди потрапляє і Микита. Лікарка за фахом, заклопотана Вероніка довго не помічатиме синової наркозалежності, а він уміло це приховуватиме. Однак усе таємне рано чи пізно стає явним.

Шляхи перетинаються…

Тож чи випадково сп’янілий Захар Єфремович збиває автівкою хлопця й дівчину, Тимура й Діану, котрі виявляються дітьми Улі і… Захара… Ось тільки дізнається «тато» про це запізно, коли донька відійде в далекі засвіти (щоправда, причиною стануть не завдані фізичні травми, а наслідки «темних закутків» модельного бізнесу)… А він із жахом утямить, що свого рідного сина шантажем завербував у наркодилери…

Чи випадково Микита познайомиться із зеленоокою моделлю Діаною, котра стане світлом у його житті і стимулом до зцілення? На жаль, ця любовна історія набуде трагічного пафосу. Зникнення Діани стане сильним ударом для Микити і зведе нанівець усі його поривання повернутися до нормального життя. Проте взаємні щиросердні сповіді напередодні Діаниної смерті стануть потужним імпульсом до Микитиного зцілення.

Чи випадковою виявиться зустріч Вероніки із Захаром на місці давніх побачень?.. Здається, це ніби новий оберт у їхній спільній історії: «Її змерзлі пальці потрапили в його теплі руки, як у рукавички, і на мить затрималися» (с. 93). Або одна несподівана й шалена мить, коли «можна бути легковажною, нерозумною і навіть розпусною» (с. 105). У кожному разі, саме завдяки Захарові розкриється притлумлена жіночність головної героїні, що виведе її за межі побутовізму й буденності. Натомість Захар Єфремович осягне свою нескасовну одинокість: «Він ненавидів слово «самотність», але воно було з ним постійно. Він чув його холодний подих […]. За невимогливими, необтяженими відносинами, серед ілюзії благополучних стосунків була його самотність» (с. 119). Трансформації очевидні: «зустріч із нею (Веронікою – Г. К.-С.) перевернула все в його житті. Було відчуття, що він досі ходив в одязі навиворіт, усі бачили це й мовчали, а тепер вдягнувся правильно» (с. 120). Однак темний бік Захарової вдачі таки переважить, набуде крайньої гостроти – і Вероніка вдруге розчарується в цій лукавій і підлій людині. «У кожної помилки є своя міра, своя ціна. Яка ж ціна її помилки?» (с. 218) – питатиме себе. І тут особливо вимовним стає епіграф до роману: «Якщо людина робить одну помилку двічі, вона повинна підняти руки вгору й зізнатися або в легковажності, або в упертості» (Джорж Лорімер).

Знаковою постаттю в долі Вероніки є Неллі Сергіївна, літня пані, онкохвора, котра 18 років тому втратила доньку. Обидві нещасні жінки підтримують, звіряються і зцілюють одна одну – бодай душевно й духовно. «Тільки зараз я зрозуміла, що життя пройшло повз, і в цьому винна я сама. […] коли падає дощ, то одні люди просто мокнуть під ним, а інші гуляють і танцюють. […] після смерті Ларисочки я не жила, а просто мокла, прокисала під дощем, не замислюючись, що життя триває, що воно одне й таке коротке… Я ж не помітила, як минули вісімнадцять років. Ви можете собі уявити: вісімнадцять років як один день!» (с. 220) – Неллі Сергіївна до Вероніки.

Смерть старшої подруги (не просто пацієнтки!) є для головної героїні другою великою втратою. Звідси – відчуття порожнечі, яке згодом підсилюється зрадою чоловіка. Остаточний розрив неминучий. Проте вивільнення простору навпаки генерує внутрішнє полегшення, омріяне відчуття свободи, що водночас лякає своєю новизною та абсолютністю: «Дивно, але в неї не було почуття спустошення, яке зазвичай настає після розлуки з близькою людиною. Якщо зникає з життя хтось цінний, значущий, то виникає відчуття нестачі й порожнечі. Зараз усе було навпаки. Вона немов жила всі ці роки в клітці, і це ув’язнення було добровільним. Ця клітка, іменована родиною, в одну мить розвалилася, і Вероніка опинилася на волі. Перед очима не було ґрат, до яких вона так звикла, змирилася з ними і спокійно жила день за днем, вважаючи своє життя благополучним. Втрата ґрат відкрила їй шлях до свободи, яка з незвички лякала. Хотілося знову сховатися за ґрати клітки-родини й далі жити спокійним, розміреним життям. І водночас чувся свіжий подих свободи, яка вабила до себе. Потрібний був час, щоб звикнути дивитися на світ по-новому, не крізь ґрати. Напевно, так дивиться на небо ув’язнений, який щойно звільнився. Багато років він споглядав заґратоване небо, мріючи побачити його чистим. Вийшов на волю, небо все його, треба б радіти, а в душі – холодок страху. Як жити далі без звичної клітки?» (с. 259). Усі ілюзії, страждання, утиски, втрати – як на долоні: «Вона покірливо ходила місяцями з незагоєною раною в душі. Нікому було прикласти бальзам, і тільки час поступово затягував рани, залишаючи навічно шрами в її витонченій душі…» (с. 260).

Здавалося б, є ще один (справжній!) сенс буття – син Микита. Але тут розкривається правда про наркотики, зараження гепатитом. Отже, як бути далі?

В один із найдраматичніших моментів доля не залишає Вероніку наодинці, даруючи зустріч із другом дитинства Деном.

Не гублячи віри у зцілення сина, головна героїня неймовірно вражена й розчулена літературним творінням Микити, де він позиціонує себе осокором: «Вітер вив, шарпав мої гілки, але в нього не вистачило сил – занадто міцно я вріс у життя. Я вмираю. Повільно. Щодня потроху. Мені вже не страшно померти, але я люблю життя!» (с. 282) – попри драматичний пафос прозираємо мотив вітаїзму.

Процес звільнення від наркотичної залежності – направду важкий і випробувальний як для хворого, так і для його рідні. Тож коли Микита у стані афекту кинеться на матір із ножем, та вирішить поставити крапку.

Зречення сина й фантомна правда про його «смерть» виснажують душу й тіло до невпізнавання: «На неї (ВеронікуГ. К.-С.) дивилася незнайома жінка зі змарнілим, постарілим, блідим обличчям і… зовсім сива!» (с. 303). Відчуття самотності стає всепоглинальним.

Утім, Світлана Талан переконує: тільки в абсолютній темряві можна зрозуміти, що таке світло Тож Вероніка нарешті «впізнáє» в Денові свою половинку, прийме його справжнє й невичерпне почуття до неї; налагодить стосунки з Кірою, яку безпідставно підозрювала у стосунках зі своїм чоловіком. Обітниця коханій стане найсильнішим стимулом для Микити, котрий увірує в Бога і зцілиться від наркозалежності. І навіть Захар добачить у своїй хатній робітниці Аліні споріднену душу, давно в нього закохану, навіть виявить щире бажання піклуватися про її хворого сина.

Насамкінець зауважимо, що розв’язка роману «Помилка» дає змогу прилучити його до мелодраматичного жанру: герої (Вероніка, Микита, Захар Єфремович, Аліна, Тимур, Ден, Кіра з чоловіком) зустрічаються в останньому розділі, ощасливлені й оновлені. «Метаморфози» персонажів увиразнює весна як символ відродження й надії; до того ж, вона слугує натяком на щастя кожного/кожної з них, продукує віру, що темряву подолано – а отже, попереду Світло… Як переконував і заповідав український Сократ, Григорій Сковорода: «Шукаємо щастя по країнах, століттях, а воно скрізь і завжди з нами; як риба в воді, так і ми у ньому, і воно біля нас шукає нас самих. Нема його ніде від того, що воно скрізь. Воно схоже до сонячного сяйва – відхили лише вхід у душу свою».



Додаткові матеріали

08.01.2019|12:22|Події
Трагікомедія від продюсерів Педро та Агустіна Альмодоварів виходить у прокат
06.10.2018|09:10|Події
У Вінниці відбудеться всеукраїнський фестиваль талантів людей з інвалідністю
19.01.2019|19:47|Події
Нищук анонсував найбільші культурні події 2019-го року
14.01.2019|18:58|Події
«Книжка року’2018». Короткі списки. Номінація «Дитяче свято»
коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери