І не тільки тому, що це – рідкісний спільний проєкт Науково-видавничого центру «Наша культура і наука» та Українського університету у  Вашингтоні. А й передусім через обшир і глибину осмислення фактів, пов’язаних із історичною місією української книги на чужині як чинника національного самопізнання і самоствердження народу.  

Ця книжка Миколи Тимошика є знаковою і проривною. І не лише для тих царин, які стосується українського книгознавства, діаспорознавства, а й для сучасного українознавства в цілому.

Значення «Української книги і світу» виходить далеко за межі упослідженого через хронічну байдужість влади до проблем національного книгознавства, як важливої складової  націє- і державотворення.  Її актуальність  у тому, що автор привертає увагу до тих фактів і факторів історії та сучасних проблем, які через політичні обставини принципово замовчувалися або ж були жертвами упередженого дослідницького підходу. Адже упродовж багатьох літ розглядалися крізь призму «старшого брата», затвердженої в Москві концепції «спільної колиски» для трьох народів. Відтак, другорядності, залежності, загумінковості української культури і науки в цілому і українського друкованого слова зокрема.

* * *

Гортаючи сторінки історії української книги, автор застановлюється на маловідомих явищах, актуалізація яких спонукає до переосмислення багатьох фактів, подій і явищ української гуманітарної аури й відновлення історичної справедливості через повернення Україні культурних цінностей, які належать їй і тільки їй.

Відновлення такої справедливості через уроки історії - ось шлях, яким пішов автор, щоб відстежити витоки національного книгодрукування й розвиток української книжної традиції. На цьому шляху йому доводиться долати відверто вороже наставлення до всього українського, розбиратися в суті нав’язаної воріженьками ж антиукраїнської полеміки, захищати книгознавчу фаховість і наукову порядність. У цьому контексті сенсаційною й повчальною сприймається історія пошуку професором Тимошиком архівних документів та ствердження їх змістових домінанту свідомості не лише дослідників, а й пересічних українців. За цими документами є всі підстави стверджувати: російський друкар Іван Федорович не був першозасновинком  української книги. Маємо власну історичну постать, засновника першої у Львові друкарні ще 1460 року – за 112 років до приходу туди Федоровича. Й ім’я цього українського  першодрукаря – Степан Дропан.

Цікаві спостереження наводить  автор в одному з розділів, присвячених витокам української книги: замістьглибше вивчати ці документи, активізувати пошуки у віднайденні інших «темних плям» національної історії, деякі доморощені дослідники, не пройшовши й метра архівних лабіринтів колишніх спецсховів, фактично з чужого голосу продовжують вторити чужу пісню на кшталт «цього не може бути».

Переосмислення історичних фактів, подій і явищ із погляду сьогодення дає авторові змогу запропонувати новітнє бачення і витоків українського книгодрукування, і долі та розвитку української книги під гнітом московитського панування. Він переконливо доводить, що заборона й нищення українського друкованого слова в Російській імперії були спрямовані на знищення українського етносу й української культури.

Логічно  розпочавши свої сюжети з розділу «Уроки історії», відомий дослідник і публіцист уводить читача у світ тих книг із першого десятка, які він називає «скрижалями національної духовної скрині». Різна доля судилася цим шедеврам. Скажімо, довкола «Велесової книги» та «Реймського Євангелія» й досі точаться заполітизовані наукові дискусії. «Слово про Ігорів похід» все ще продовжують «приватизувати» північні сусіди українців. «Острозьку Біблію», «Повість врем’яних літ» та «Києво-Печерський патерик» неодноразово переписували в Москві та Петербурзі, щоразу русифікуючи тексти, віддаляючи змістові акценти від першого рукописного варіанту. Легендарне ж «Українське питання» повернено самим автором із небуття зовсім недавно - шляхом його перекладу з російської та виданням із ґрунтовною науковою передмовою достатнім накладом у київському видавництві імені Олени Теліги. Маловідомі сюжети про долю цих книг направду захоплюють. І їхня хрестоматійність постає вже в іншому, дещо в несподіваному, ракурсі. Маємо гарну заявку на окремий посібник з національної історії, який можна було б озаглавити «Сто кращих українських книг».  

         Доречним у цім виданні є розділ «Книга і українська держава». Він незначний за обсягом, але досить промовистий. Крізь призму роздумів довкола  двох проблем – сучасного стану архівної справи та пристрастей довкола створення  Українського інституту книги – автор вказує на больові точки гуманітарної політики держави, , яка потребує докорінної реорганізації.   

Прикро констатувати, що й після розвалу Радянського Союзу та проголошення незалежності України в українському книговиданні залишається багато невирішених проблем. Коріння їх тягнеться в авторитарно-тоталітарне минуле і розв’язання яких упирається в живучість совкових традицій та низький рівень національної свідомості й громадянської відповідальності усього українського суспільства, не кажучи вже про окремі державні інституції та окремих представників галузі.

За таких обставин і сама українська книга, і українська видавнича справа нагадує долю попелюшкиі, коли держава в особі органів влади одну з найважливіших галузей національної культури, освіти та просвіти штурхає з одного кутка в інший, віддаючи книгу, видавничу справу й книгознавство на поталу некомпетентних відомств та осіб.

Професор Тимошик як один із провідних учених з редакційно-видавничої справи, висловлює слушні думки й пропозиції щодо того, як можна і варто було б вивести українську книгу, українську видавничу справу й українське книгознавство з глибокої кризи. Добре було б, якби його почули й прислухалися до нього.

* * *   

Два серцевинні розділи книжки присвячені розглядові українського друкованого слова поза межами українських етнічних земель. Йдеться про місця компактного проживання українців у країнах Європи та Америки. Часто-густо там українська книжка почувалася вільніше, ніж на рідних землях. Тамнароджувалися і вільно переміщувалисяміж кордонами й ті книги, яким просто неможливо було появлятися ні за умов Російської імперії, ні за умов СРСР.

Діаспора завжди була й залишається terraincognita для українського суспільства в Україні. Упродовж десятиліть на теренах УРСР радянська пропаганда культивувала образ діаспори як українських буржуазних націоналістів, а отже - найлютіших ворогів українського народу. Більш-менш позитивним було ставлення до так званої «трудової еміграції», в середовищі було багато членів компартій відповідних країн.

Свого часу мені довелося присвятити чимало часу й зусиль студіюванню періодичної преси української еміграції, а на першому конгресі Міжнародної асоціації україністів у Києві виступити з доповіддю про важливість і завдання наукових досліджень української зарубіжної періодики (статтю за матеріалами цієї доповіді було опубліковано в журналі «Журналіст України»). Це була, либонь, перша спроба позитивно й неупереджено заговорити про пресу й книгу діаспори на теренах тоді ще радянської України. 

Незважаючи на те, що після розпаду СРСР увага українських дослідників до різних аспектів життя українців у розсіянні посилилася (відкрилася в Києві бібліотека діаспори, виникли цілі науково-дослідні підрозділи з інтересом до української еміграції та ін.) упередження українського суспільства щодо діаспори мало змінилося на краще за роки незалежності України. Незважаючи на відкритість кордонів і масової міграції заробітчан.

У цьому контексті книжка Миколи Тимошика, зосереджена на студіюванні книжкових видань української діаспори, здійснених найбільшою мірою двома її хвилями після революційною (20-ті - 30-ті роки минулого століття та після Другої Світової війни у 40-ві - 60-ті роки), є проривною, і мені думається, що вона допоможе українському суспільству по-новому поглянути на діаспору як явище й належним чином оцінити значення й роль світового українства у розвиткові книговидавництва, належним чином не поцінованого в самій Україні.

Зверніть увагу на географію побутування української книги на світових обширах. Чехословаччина, Польща, Італія, Німеччина, Франція, Великобританія - в Європі, США й Канада - в Північній Америці… А ще - (поки що) неохоплені поглядом автора Аргентина й Бразилія - в Південній Америці, а також - Австралія… Прага, Варшава, Рим, Мюнхен, Лондон, Нью-Йорк, Стемфорд, Торонто й інші міста ставали центрами українського книговидання й осередками живучості української книжки, якій сутужно жилося або й узагалі не було життя на Батьківщині.

Написана у жанрі переважно дорожніх нарисів, ця книжка захоплює цікавими епізодами з історії українського зарубіжного книговидання, розповідаючи то про осередки книготворення, то про авторів, то про окремі книжкові з’яви, які ставали раритетами невдовзі після їхньої появи на світ. 

         А ще МиколаТимошикзастановлюється на тих історико-культурних осередках у різних країнах світу, які стали місцями збереження не тільки періодики й книжкових видань, але й архівних фондів та унікальних музейних експонатів, що їх авторові пощастило відвідати і яким може позаздрити Україна. Завдяки діаспорі збережено багато чого з того, що в Україні послідовно знищувалося неукраїнськими режимами.

         Визначальною особливістю так званих діаспорних розділів книги є те, що всі сюжети (про українську книгу в Польщі, Німеччині, Франції, Великій Британії, Італії, Канаді, США) написані з перших рук.Це не запозичення фактів із кимось оприлюднених  текстів, не суха статистика з узагальнених довідкових видань. Кожен факт, кожну сторінку автор добував самостійно – в бібліотеках і архівах тих зарубіжних країн, де йому пощастило побувати на наукових стажуваннях.

Низка сюжетів розбавлена спогадами тих, живих ще,  безпосередніх учасників розмаїтого українського книговидавничого руху на чужині,  кого авторові вдалося розшукати та встигнути зафіксувати для історії  такі цінні свідчення. З книги вони вже постають неспростовними документами доби, що відходить.  Знайдені автором, перепущені через його серце, вдягнені в цікаву документальну-публіцистичну  оболонку такі сторінки й розділи  не можуть не захоплювати читача.

Велика цінність цієї книги в тому, що зроблена вона  в критично важливий час. Із роками пошук рідкісних на сьогодні підшивок газет та журналів, книг і брошур, які є незамінним джерелом ще не написаної нами національної історії в цілому і діаспори зокрема, буде помітно утруднюватися.

Причина?

Виготовлені  50-100 літ тому паперові носії інформації у результаті неналежних умов зберігання (а такою є доля переважної більшості архівів української еміграції) сьогодні гинуть на очах: ламаються, кришаться, пліснявіють, фізично відмирають. У всіх державах цивілізованого світу віддавна дбають про надійне збереження рукописних і книжкових шедеврів своєї нації. Там усе це давно вже  оцифроване, а самі оригінали паперових носів інформації надійно законсервовані.  Ми ж про таке лише мріємо.

Прикро констатувати, але Українська держава ніколи не переймалася реальними проблемами української діаспори. І нині мовчазно спостерігає, як гине на очах, скажімо, унікальний архів і бібліотека Наукового товариства імені Шевченка у французькому Сарселі – місці творення жменькою ентузіастів-одержимців  безцінної на всі віки десятитомної  «Енциклопедії українознавства». Сама діаспора через обмежені матеріальні можливості не в силах самотужки зберегти свої неповторні  надбання, не кажучи про те, щоб своїми силами продовжувати українознавчі студії.

За умова, коли нинішня далеко не патріотична і хронічно не професійна державницька еліта в Україні  продовжує не помічати набутків зарубіжного українства на ниві відродження нації, не вивчає багатьох її гірких і повчальних уроків, спроби таких одинаків-учених як професор Микола Тимошик поламати стіну байдужості, ввести до інформаційного обігу крупинками добуті з рідкісних підшивок і документів за кордоном факти, події і явища, пов’язані з буттям української книги і преси на чужині, не можуть не викликати захоплення.      

Ще одна важлива деталь. Професор Тимошик як журналіст-практик із багаторічним стажем,  уміє шукати в пожовтілих підшивках періодичної преси (газети, журнали, інформаційні бюлетені-обіжники) під обкладинками численних книг, в багатющих колекціях архівів українського зарубіжжя цікаві, маловідомі й повчальні сюжети.

Це ж чудова джерельна база для діаспорознавчих студій, яку, на жаль, ми мало використовуємо.

Хоч українська діаспора й створювала наукові й науково-освітні заклади (Українську вільну академію наук і мистецтв, Український вільний університет,  низку інститутів, наукові товариства тощо) за межами України, робота цих закладів, як і випуск періодичних та неперіодичних видань, зводилися до студіювання України й української спадщини. Власне, українці в розсіянні робили те, що мало було б робитися, але неможливо було зробити, в підневільній Україні.

Прикметно, що досі учені, журналісти й письменники були настільки заклопотані справами України, що їм руки не доходили досліджувати й саму діаспору як явище, як феномен.Вони сподобилися на кілька видань інформаційно-довідкового характеру. Це - енциклопедії діаспори, які вийшли друком як солідні видання, хоч і вельми обмеженими накладами. 

Неоціненними є також збірки статей і розвідок про життя українців в окремих землях тих чи інших країн або окремих, переважно релігійних, громад. Зазвичай вони виходили друком із нагоди ювілеїв і надзвичайно малими накладами.

Нам би повчитися у євреїв, які мають кількісно меншу, ніж українці, діаспору і для яких розсіяння було основним способом існування. Завдяки цьому вони активно досліджували себе саме в цій формі буття й відтак створили діаспорознавство як цілу науку, яка охоплює либонь увесь спектр наукових дисциплін. Українці до такої науки ще тільки підступають.

Як я вже зауважив, в Україні почали з‘являтися осередки вивчення діаспори. Діаспора стає частиною українознавчих студій. Але українська діаспора як явище, як феномен ще не зацікавила академічну науку. Маю на увазі передусім такі галузі науки, як історія, етнографія, демографія, мовознавство, літературознавство, культурологія, етнопсихологія та інші. 

Поки що можемо лише мріяти про те, щоб українська діаспора стала об’єктом і предметом спеціальних комплексних і системних досліджень. Але до цього вже йде, і я певен, що ми таки створимо цю науку - українське діаспорознавство.

Книжка професора М. Тимошика є однією з тих тривких цеглин, які надійно лягають у підмурівок цієї науки.