У новому романі Володимира Лиса багато того, що легко впізнаване у творчості цього майстра. Разом з тим є й дещо нове. Мотив старечого кохання, який проведено в цьому творі, сам автор сприймає з іронічною усмішкою. В епіграфі до книжки він наводить рядки сучасної пісні:

В нас тепер Європа –

баба любить хлопа,

а стара холера

хоче кавалера.

Проте не все так однозначно, як на початку здається. Гумористично-іронічні характеристики, які викликає невибагливий сюжет з одруженням двох самотніх стариків, згодом наштовхується на серйозні перешкоди й збагачується в такі непрості роздуми, які відкривають читачеві всю суперечливість любовних стосунків. Виявляється, в кожного з героїв свої кістяки в шафі, тільки вони нікого не допускають до своїх таємниць.

Читач «Старої холери» не буде розчарований. Він знайде гідне продовження галереї сільських типів, а також складних життєвих історій, на які загалом багаті романи Володимира Лиса. Письменник, як і раніше, демонструє вміння тримати інтригу. Прості й банальні, на переший погляд, сюжети під його пером розгортаються в суперечливі психологічні драми. Історія старших Єви та Адама, а також дівчини Лізи – добрі приклади такої гри, де назовні все виглядає ясно й передбачувано, а насправді – обіцяє карколомні повороти й несподівані розв’язки. За лініями доль прозирає вічний поклик любові – саме він робить життя таємничим і непередбачуваним. Володимир Лис пропонує цікавий парафраз біблійної легенди. Якщо там Адам і Єва стрічаються в розпалі молодості й жаги, то Лисові персонажі зближуються вже в старості, наприкінці свого шляху, коли від гарячих почуттів лишилися тільки спогади. Вони давно вигнані з «раю», яким насправді є для обох минуле, тобто згадки молодих років і гарячих пристрастей. Але їхні запізнілі симпатії – це водночас надія на те, що любов незнищенна, вона завжди знаходить шлях до людських сердець.             

Роман «Стара холера», незважаючи на традиційний для автора стиль оповіді й не менш традиційну тему сільського життя та побуту, закроєний у дуалістичній композиції. Автор пропонує паралельне розгортання двох сюжетних ліній, які наприкінці твору (у символічному фінальному епізоді, про який скажемо трохи нижче) будуть поєднані та зведені до спільного знаменника, як і належить. Перша реалізується дією в селі Тупталах, що губиться у волинсько-поліській провінції. Друга ж переносить нас у столичний Київ. Перша представляє добре знану для Володимира Лиса стихію – волинське село і його старших мешканців, що раз у раз удаються до непростих споминів про минулі часи. Автор розгортає анекдотичний епізод з одруженням самотніх діда й баби, однак крізь його поверховий комізм зазирає углиб і видобуває приховані внутрішні драми героїв. Коли троє непосидючих дідів-сусідів за чаркою жартома укладають план одруження їхнього товариша Адама та самотньої Єви, що в минулому була найгарнішою дівчиною на селі, ніщо не вказує, що на шляху до здійснення цього задуму виявляться такі великі підводні камені. Адже життя кожного – і Адама, і Єви – сповнене непростого досвіду й нереалізованості, що на старість стала постійним гірким відчуттям. Автор крок за кроком розмотує клубок цих суперечностей і з’ясовує, що їхнім джерелом стала нерозділена любов і страждання, які вона спровокувала. Єва любила чоловіка, котрий вибрав її сестру, та в запалі ображеної гідності вирішила мстити за це, хоча зрештою сама стала жертвою власних інтриг. Адам же не одважився одружитися, бо любив платонічно й мрійливо, не приймаючи реалій життя. Якщо в першому випадку любовні переживання перетворилися в повільно діючу отруту, що зіпсувала життя всім трьом – і самій Єві, і її сестрі Павлині, і її чоловікові, то в другому – вони обернулися глибокою внутрішньою раною, що не загоїлася в Адамові до старості. Так чи інакше, зближення Адама і Єви, яке на початку виглядає тільки дотепним жартом, стає взаємним притяганням двох самотностей, які шукають певного опертя у світі перед загрозою неминучого старіння. І за лаштунками анекдоту – про сватання старим парубком Адамом пристаркуватої Єви, яку колись називали Красною Ружею, - читачеві відкривається правдива драма.

У другій сюжетній лінії дію перенесено в сучасний Київ. Саме там живе Ліза, проста дівчина, що шукає кохання і своєї долі. Проте ця доля підносить їй сюрпризи. Спочатку – романтичну зустріч з учителем Степаном, з яким зав’язуються любовні стосунки. Згодом – зі скоробагатьком Максом (Максимом Качулою), який уміло спокушає дівчину, обіцяючи шлюб і суперзаможне життя. Та стосунки з Максимом небавом оприявнюють подвійне дно, яке настрашить Лізу й поверне від легковірних ілюзій до жорсткої реальності. Завершується цей зв´язок втечею Лізи разом з її нареченим Степаном із Києва – власне від переслідування всемогутнього Макса, який ставить дівчині ультиматум. Автор чимало місця присвячує описові переживань дівчини, причому робить це загалом фахово, зображуючи вагання й тривоги, а також поступово заповнюючи мимовільними підказками з життя її роздуми, що провадять – від тимчасового одурманення до повернення у себе, у власну роль, у світ, в якому Лізу виховували з дитинства. Саме тут і зринає мотив, який єднає дві сюжетні лінії роману «Стара холера». Це мотив Павлини, сестри Єви й бабусі (а фактично й мами) Лізи. Дівчина звіряє свої роздуми її світлій пам’яті, а зрештою – вирішує тікати від небезпеки до волинського села, де мешкає бабуся Єва. Саме там, у далекому полісько-волинському загумінку, в селі з вимовною назвою Туптали, розігрується останній акт романної драми. Адже переслідування Лізи досягне й цього далекого села, а вже «дідусі-розбійники» придумають добрий план захисту від київських непроханих гостей. Символічне повернення до рідного порога – той акт, який втілює моральне очищення Лізи, занапащеної впливами токсичної цивілізації, у вирі якої втрачаються справжні, традиційні цінності. Саме таким поверненням завершується роман «Стара холера» - прийом мелодраматичний, фінал дещо спрощений, проте загалом симпатичний і не розчарує читача. 

Роздумуючи про підтексти оповіджених Володимиром Лисом людських історій, неодмінно звертаємося до ідеї любові, яка не тільки становить основу роману «Стара холера», а й назагал є провідною у творчості цього майстра. Письменник незмінно захищає право любові: саме вона є рушійною силою в долях героїв роману. Автор культивує романтичне поняття любові – пристрасті, яка підносить людину, окрилює її й дає силу для долання життєвих незгод. Через те йому близька платонічна закоханість Адама, який обожнює свою дівчину й відкидає думку про одруження, щоб бути вічним супутником у її житті. Так само В. Лис ідеалізує стосунки Лізи й Степана. У цьому благородному, гуманістичному трактуванні кохання, а також різних психологічних переживань, що ним викликані, - від палкої жертовності до лютої заздрості та чорних ревнощів – письменник не стільки відображає дійсність, скільки уявляє її, моделює, витворює, щоб поділитися з читачем.

Попри те, романістові не завжди вдається бути переконливим у своїй візії життя й любові. Коли він описує внутрішні переживання Адама, то бачимо цілий яскравий і тонкий світ, гідний органічної, аж ніяк не ущербної людини. Та коли передає власну мову героя в діалогах, виявляється, що Адам доволі примітивний і банальний (чи тільки в мові? може, й через свій одноманітний побут, оскільки всеньке життя працював пастухом у колгоспі й нікуди не виїздив, не бачив світу поза своїм селом). Не менший дисонанс викликає зображення Макса й життя олігархів: автор відбувається загальниками, уникаючи деталей побуту або ж спрощено їх подаючи. Немає переконливої мотивації захоплення Макса Лізою: так чи так, воно не могло б обмежитись до легкої закоханості в цьому випадку. Макс походить із родовитої родини, здобув освіту в Оксфорді, як нас запевняють, а тим часом його захоплюють розмови з простою дівчиною-квітникаркою, що має за плечима освіту ПТУ й не вирізняється інтелектуальними схильностями. Легше повірити в Лізині ілюзії: дівчина була сиротою, живе бідно, тому її могли приголомшити багатства раптово пізнаного казкового принца. Пристрасть же Макса виглядає неприродно, вона фальшива, награна – це видно й по тому, що після втечі Лізи цей персонаж різко змінює свої ніжні почуття на цілком протилежні, брутальні оцінки обраниці.

У романі «Стара холера» В. Лис спробував створити «гібрид» двох тематично-сюжетних пластів. Незважаючи на певні варіації в пошуку жанрової форми роману, письменник проявляє стійкість щодо світоглядно-естетичних орієнтирів, які були заявлені раніше. В основі його творчості – українське село, його цивілізаційна органічність та сформована віками культурна ідентичність. Дарма що драматичні процеси й події сучасної епохи значною мірою руйнують цю ідентичність, то й так вона у творах автора «Століття Якова» виявляється стійкою до змін і чи не останньою цитаделлю традиційних моральних чеснот, які визнає автор і які послідовно культивує у постатях своїх героїв. Село – той екватор, довкола якого постійно балансує В. Лис. Як видно, культ села цілком органічний для цього письменника, адже й сам він виріс у селі, й глибоко пізнав це середовище у своїй журналістській роботі, і вірить у його справжність та щирість, попри всі бурхливі процеси нашого часу. Та цей культ не перетворюється в фетиш. Герої Лисових романів мігрують і виїздять до міста, проте характерно, що вони таки повертаються чи принаймні мріють про повернення. 

Варто, одначе, завважити, що Лисове нанизування сільських історій трохи втомлює й знуджує. Із кожним наступним твором воно залишає письменникові все менше маневру для оригінальності. Традиційні дядьки й тітки сприймають світ так само традиційно, як не крути, а вже висловлюються про це (у власній мові, коли доходить до діалогів і монологів) і взагалі досить-таки убого. Виникає небезпека самоповторів, а герої що далі, то більше стають схожими одне на одного, ніби близнюки. Тема волинського села значною мірою вичерпана, потрібно шукати шляхи виходу на ширші орбіти. Звісно, письменник свідомий цієї загрози й такі шляхи шукає. Чи завжди вдало – питання. 

Один зі слабо залучених резервів творчої оригінальності – мовлення персонажів. Володимир Лис майстерно передає говірку своїх сільських героїв, включно з характерними діалектними слівцями. Це його безумовний здобуток, що позначається не тільки власне в діалогах, а й у передаваних через мову автора внутрішніх монологах та роздумах. З меншим успіхом звучить мова героїв з міста: вона або надто вже правильна, що зраджує закулісного автора, який озвучує ляльку-персонажа, або ж поцяткована вульгаризмами й банальностями типу «Ліза-підлиза», «чао-какао», «синьйори-помідори» та под. Тим часом розрізнення мовних партій героїв мало би стати одним із пріоритетів автора, тоді його твір був би не лише виразнішим, а й яскравішим, колоритнішим та переконливішим. Звісно, досягти цього непросто, але нема ради – варто глибше пізнавати життя, принаймні в межах тих сфер, які підлягають зображенню в романі. 

«Стара холера» добре вписується в низку романів Володимира Лиса останніх років. Спокійна, розмірена оповідь, впевненість у розгортанні сюжетних історій героїв, лукавий жест автора, який розкриває парадоксальність людських доль – усе це риси, які Володимир Лис уже засвідчував раніше. Вони притаманні й новому творові. Переосмислюючи біблійну легенду про перших людей, письменник запропонував її оригінальну метонімію. Його Адам і Єва поєднуються не задля пізнання раю, а радше заради його відтворення – у спогадах (кожен зосібна) та у спільних діях, що дають прилисток уже молодому поколінню закоханих, яке репрезентують внучка Єви Ліза та її обранець Степан. Любовна інтрига триває, хай навіть у старості, на пізній межі земного буття. Відлуння далекого – за роками й за стертими з пам’яті деталями – раю все-таки повертається.