У середині 80-х, десь, либонь, за рік до початку горбачовщини, у автора цих рядків визріла ідея дослідити зв’язки Спілки селянських письменників “Плуг” із прогресивними (а про яких ще тоді мо’на було писати?) літераторами Західної України (“вікнівцями” і т. д.). Власне кажучи, мене більше цікавили плужани, аніж “прогресисти”, однак існувало таке ніби неписане правило, згідно з яким дуже бажаною була “краєзнавча” прив’язка. А позаяк колискою моєю була і є Волинь, то зрозуміло, треба було того правила дотримуватися[1]. 

Посписувавши купу зошитів, куди занотовував усе, що вдавалося прочитати й почути про 20-ті роки (поряд із мемуарами Юрія Смолича, Василя Минка, Петра Панча, Бориса Антоненка-Давидовича, Петра Панча, Тереня Масенка, праць Арона Тростянецького, Василя Півторадні, Миколи Родька, Володимира Бойка та ін., траплялося слухати – чого гріха таїти? – й нічні пересилання “Свободи” із постійною рубрикою “Заборонене, цензуроване, замовчуване”), вирішив звернутися за порадою до відомого літературознавця, дослідника творчої спадщини Лесі Українки Олександра Опанасовича Рисака, у якого я свого часу навчався й чиєю думкою завжди дорожив. Учений дуже уважно перечитав мої записи й порадив ознайомитися з першоджерелами в бібліотеці Академії наук у Києві (нині це Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського), а також запитав, що означають позначки НЗ, З, СЗ навпроти тієї чи іншої персоналії. Річ у тім, що саме так я визначав, наскільки ім’я письменника є відомим сьогодні – тож НЗ означало “напівзабутий”, З – “забутий”, СЗ – “старанно забутий”, себто, по суті, заборонений (до “старанно забутих” плужан я зараховував, зокрема, емігрантів Анатоля Гака/Антошу Ко/, Юрія Лавріненка, Докію Гуменну, Василя Чаплю та людей із невідомою на той час долею (знак запитання на місці дати смерті), до яких тогочасне літературознавство теж ставилося  з неабиякою осторогою – Василя Алешка, Галину Орлівну, Миколу Самуся та ін.)2.Одначе була ще одна категорія, яку я, на жаль, тоді не врахував. Її умовно можна було б назвати ЗЗЖ –  “забуті за життя” (або ж “загублені в історії”, як писав Віктор Мельник у передмові до рецензованої книги). Це письменники, які з різних причин облишили літературну творчість, до якої вже не поверталися, або ж не оприлюднювали нових спроб, чи то побоюючись репресій, а чи просто не вважаючи вартими уваги. Так, із другої половини 30-х років не брав участі в літературному житті згаданий уже Василь Алешко (хоч це його не врятувало від загибелі у 1944-му– далося взнаки перебування в окупації), перестали з’являтися в друці поезії відомого свого часу пісняра Івана Шевченка (лише 1957 року завісу забуття щодо автора “Дванадцяти косарів” було порушено, й це зробив, до речі, Павло Тичина своїм віршем “В гостях у пісняра Івана”), надовго замовк Юхим Дубков (у 50-ті–60-ті спробував повернутися в літературу бодай на місцевому рівні). Приклади можна наводити ще і ще. До категорії “забутих за життя” варто віднести й Петра Крижанівського, чия книга художньої прози й  публіцистики “У Чорнокуті” була минулоріч видрукувана Поліграфічно-видавничим домом “Твердиня” в Луцьку (це друге видання – перше побачило світ в 2011-му у Вінниці).Хоч як дивно, але прізвище Петра Крижанівського вперше зринуло для автора цих рядків ще у 1985-му – десь через рік після згаданої розмови з Олександром Рисаком. Саме тоді мені вдалося отримати дозвіл на працю у фонді академічної бібліотеки (при цій нагоді з удячністю згадую відомого /на жаль, давно вже покійного/ літературознавця і критика, заслуженого працівника культури України, професора Дмитра Яковича Шлапака, який цьому сприяв), і, гортаючи підшивку “Плужанина” за 1927 рік, натрапити у 7-му числі журналу на матеріал “Дві рецензії”, підписаний саме Петром Крижанівським. Жанрово його можна було означити як “критику критики” – роздум над двома відгуками на книгу якогось Мацибури “Півеньспів” (вказувалось лише прізвище без ініціалів). Та прізвище “безіменного” Мацибури” (очевидно, початківця) – як і того, з-під чийого пера вийшла “рецензія на рецензії”, – ні про що мені не промовляло. З усіх носіїв прізвища “Крижанівський” я знав хіба що Степана Андрійовича (відомого поета і літературознавця, автора чудової “Берізки”, омузиченої Сергієм Козаком), його сина Андрія Степановича, котрий писав гарні гуморески та ще, либонь, поетесу Тетяну Крижанівську. Порившись у енциклопедіях, спіймав… облизня – жодної згадки (“Енциклопедія українознавства”, – єдине видання, де П. Крижанівського не обійшли увагою, була тоді недоступна яко “ворожа”, “еміґрантська” та “націоналістична”). Подумалось навіть: а що як це не професійний літератор, а звичайний (хоча й “грамотний”) дописувач, і, окрім цього, нічого більш не написав? Із цим і облишив думати про нього – тим паче, що тема “дослідження” була інша.Потрібно було минути більш як тридцяти рокам, і от, одного вечора телефонує директор “Твердині” Микола Мартинюк і каже: “Хочу звернути твою увагу на одного цікавого автора”. Буквально за якихось п’ять-десять хвилин ми зустрілися, і я отримав із його рук ошатний том у твердій обкладинці, на першій сторінці якої чітко значилося: “Петро Крижанівський. У Чорнокуті”, а на останній подавалася біографія автора.

Сама ж книга відкривалася ґрунтовною передмовою упорядника видання Віктора Мельника, а завершуваласядосить докладною бібліографією, і –о, диво! –саме там я вдруге натрапив на назву матеріалу, надрукованого в 7-му числі “Плужанина” за 1927 рік і через незнання постаті й доробку автора проіґнорованого мною в 1985-му. Це, власне, було єдине посилання на орган Спілки селянських письменників “Плуг”, оскільки Петро Крижанівський, хоч і був членом цієї літорганізації, найчастіше друкувався в подільській губернській газеті “Червоне село” (згодом на зміну їй прийшов “Червоний край”), у щомісячному ілюстрованому додатку до “Червоного краю”, вряди-годи потрапляючи зі своїми творами на сторінки кам’янець-подільської газети “Червоний кордон”, часописів “Нова громада” (Київ), “Селянський будинок”, “Селянка України”, “Народний учитель” (усі – Харків) тощо.Укладаючи збірку “У Чорнокуті”, Віктор Мельник пішов шляхом не хронологічного, а тематичного групування вміщених творів.Так, перший розділ книги – “В нас люди є, в нас є працьовники” – містить оповідання, новели, нариси, фейлетони, написані Петром Крижанівським у період учителювання в селі Михайлівці і позаштатного співробітництва з газетою “Червоний край” (Вінниця). Педагогічну й журналістську роботу Петро Степанович поєднував з активною громадською діяльністю – завідував сельбудом, культосвітною комісією, ревізійною комісією сільського споживчого товариства, зрештою, як писав він сам у автобіографії, був “членом майже всіх комісій на селі по переведенню завдань радвлади”. Охоплюючи своєю роботою такий широкий спектр, письменник мав чудову нагоду спілкування з селянами й гострозорим оком сількора фіксував не лише ті моменти, які, згідно з кон’юнктурою, можна було трактувати як позитив (порівняно, скажімо, з дореволюційними часами), а  й явища загрозливого характеру, які стояли на заваді розвитку і села зокрема, й нової України загалом і які, більше того, не подолані й донині – лише набули ще більш химерних  і потворних форм. Не обминає П. Крижанівський ні авторитарного, “вольового” стилю керівництва “на місцях” (“Об’єднане засідання”), ні корупції (“Досвід”, “Сподіваються та дарма”), ні бюрократизму, замішаного на цинічній байдужості до людей (“Пригода з тіткою Василихою”, де ця байдужість доводить літню жінку до смерті), ні хабарництва (“За неправильні «діли»”, “Умова з…” – читач побачить, із ким – зайвий раз того “дядька” не називатиму), ні хисткого, незавидного становища чесних комнезамівців (як-от Юхтим Папшойний – герой нарису “Один із багатьох”, – котрий іншим допомагає, а себе обділяє, чим викликає нерозумінння й спротив з боку власної сім’ї). Дістається й тим, хто ставиться до людей залежно від їхньої посади – перед “вищими” запобігає, а “нижчих” і за людей не вважає (“Зустрілися”), нечистим на руку сільським посадовцям і їхнім співчувальникам (“Засідання”), любителям “половити рибку в каламутній воді”, примазавшись до торгівельної справи (“«Специ» в кооперації”, “Микита Бородавка”). Не залишається поза поглядом уважного журналіста й антисанітарний до нудоти стан окремих (а може, й багатьох – не жив тоді, не знаю) сільських кооперативних крамниць (“Прикажчик”), і “суржик” місцевих мешканців (“В Чорнокуті”), для яких українська мова – “не наша”:“Підійшла до нас тітка з наміром наявним допомогти, та ніяк не могла зрозуміти, що то за звір – голова.–      То – присідатель, – пояснив якийсь дядько.– Так би ви й казали, – розсердилася тітка, – присідателів у нас скілько завгодно, а то – “голова”3… (…)(…) “ – Про що це він? – запитав і я в сусідів. Ті знизували плечима й байдуже відповідали запитанням на запитання:– А я почім знаю? Адже він по-вкраїнському, не по-нашому… Хто розбере?”4Актуальна й донині проблема виборів місцевого керівництва (та й, як-то кажуть, “бери вище”) також озивається у багатьох творах (“Сподівалися та дарма”, “Ще є такі”, “Жінка сельраду5прочистила”, “Синок виказав”, “Кооптрійка” тощо), а у нарисі (чи оповіданні) “В Чорнокуті” їй дає відверту, безкомпромісну оцінку безіменний сільський дядько: “Не буде один, буде інший. Однаково вони всі посіпаки, злодії… Ой, темнота наша…”6. Парафраз відомого крилатого вислову Жозефа де Местра, що кожен народ вартий своїх правителів, бачимо і в “Кооптрійці”:“Люди сусідніх сел питають:–  І хто вам таку злидню до правління настановив?– Та хто? – відповідають чорнокутівці, – самі, своїм обчесьтвом обрали…”7Може виникнути запитання: а чи не згущує фарби письменник, громадячи одну неґацію на іншу? А якщо ні, то, можливо, йому просто не пощастило – адже не на самій лише Михайлівці (саме там учителював Петро Степанович) і Поділлі світ клином зійшовся? Не всюди ж такий безпросвіток? Що ж, наведу два приклади з епістолярної спадщини іншого педагога й літератора (щоправда, не прозаїка, а поета й перекладача) – Аркадія Казки, котрий 10 листопада 1924 року писав до свого друга Павла Тичини: “Я зараз, голубе, як риба на льоду.  Риба – на льоду.  (Беру твою пунктуацію). І не знаю, що з цього вийде. Бач, нам погано почали виплачувать утримання: уже 2 місяці, як я не одержую утримання (дружина теж). Угруз у довги. А до всього оце сповістили про скорочення в Межиг[ірському] т[ехніку]мі українознавства. Це мінус 4 червінці у моєму бюджеті щомісяця. Боргів – на 80 карб[ованців]. Коли б виплатили утримання, то якось би виплатив за 2–3 місяці. А тут мама пише: дай поміч – голодна, невдягнена, напівхвора, немічна. А тут сестра пише: Лена застрелилась у Чернігові. оце так, голубе, погружаюсь…  у небитіє ”8.  А через дев’ять місяців, 10 липня 1925 року – у листі з Нових Петрівців під Києвом, де на той час учителював, до свого учня Василя Мисика: “Ось у нас «революційне» селянство за два роки доброї моєї праці мало не почастувало (оце на Між[народне] свято кооп[ерації] у неділю. Тобто і почастувало – але вони, здається влетіли у придорожні верби і ні мене, ні дружину, ні завшколою, (що йшов з нами із вечірньої вистави) – не зачепили…”9А згадаймо дещо раніше (1921) – Миколи Зерова, – про Баришівку: 

Під кровом сільських муз, в болотяній Лукрозі,
Де розум і чуття — все спить в анабіозі,
Живем ми, кинувши не Київ — Баальбек,
Поодаль від розмов, людей, бібліотек
Ми сіємо пашню на неродюче лоно.
Часами служимо владиці Аполлону,
І тліє ладан наш на вбогім олтарі.
Так в давній Ольвії захожі різьбярі
Серед буденних справ і шкурної громади
В душі плекали сон далекої Еллади
І для окружних орд, для скитів-дикунів
Різьбили з мармуру невиданих богів 10,–

і його ж:

Я знаю край. Скоропостижні арки

І над дорогою жидівський11дім;

Поріддя Ноєве, там Хам і Сім

Знов поєднались без розмов і сварки.

Там грабівник і безсоромний мім

Беруть на жеребок штани й чумарки,

По килимах натоптані цигарки

І понад кріслами смердючий дим.

І над вертепищем – Маркс і Лассаль.

В очах у Маркса полягла печаль,

Шляхетне серце тягота притисла:

–  Лассалю! та невже в одвіті ми

За ці криві й понівечені крісла,

За ці брудні й потерті килими ?12

 Йдеться, отже, не про випадкові епізоди, І, мабуть, назву для місця дії цілої низки творів, –Чорнокут (де-не-де Чорнокути), –Петро Крижанівський вибрав недарма. Поняття “чорний” і “кут” як ніколи відображають темноту сільської маси, якою цинічно користаються хто тільки може, створюючи аж ніяк не оптимістично-утопічну картину “загірніх комун”, а навпаки, безпросвітності та глухокутності існування, на тлі якої діяльність диваків на зразок згаданого вже Юхтима Папшойного виглядає не більш як “голос того, хто волає в пустелі” (справді, лише “один із багатьох”).Приблизно у той же час на іншому боці планети ще молодий Вільям Фолкнер, очевидно, вже задумував цикл романів, дія яких згодом відбуватиметься у вигаданому письменником окрузі Йокнапатофа, і які відображатимуть історію американського Півдня від появи перших “білих” на америндських13землях до середини ХХ ст. (перший роман цього циклу чи саги – “Сарторіс”, – був опублікований якраз в останній рік творчої активності П. Крижанівського). Автор же рецензованої книги, поселяючи своїх героїв теж у вигаданий Чорнокут, апелював не до минулого (хоча й до нього теж – “пережитки”, мовляв), а до сучасності, сконцентрувавши у селі-фантомі явища, типові для тих років і для багатьох сіл України14.Якщо вжити мовознавчу термінологію, то у розділі “В нас люди є, в нас є працьовники” чільним засобом характеристики героя є “акцент на присудку” – на перший план виходять його дії, вчинки. У наступній же частині – “Чудовий малюнок являла собою громада...”, – цей акцент злебільшого (хоч не завжди) переноситься на “підмет” і “означення”: в центрі уваги письменника – особистості і їхні якості, що, зрештою, стають чинниками майбутніх дій. Перед читачем проходить ціла галерея таких образів. Це й закоханий у свою працю молодий сільський учитель Петро Іванович, котрий щиро бажає сіяти зерна “розумного, доброго, вічного” на “невгноєний грунт” ментальності тогочасного селянства (знову згадаймо М. Зерова: “Ми сіємо пашню на  неродюче лоно ”), але через атеїстичну обробку під час навчання чи то в ІНО, чи на педкурсах не може відрізнити попá-визискувача (в цьому разі саме “попá”, а не священика) й затурканість селянок від Свідомої Віри у Вищий Розум і терпить поразку, намагаючись домогтися закриття церкви у селі (“Невгноєний грунт”). Це й гоноровий секретар комнезаму Дем’ян Левченко, який, довідавшись про зраду коханої дівчини Мотрони, по-бухгалтерському вирахував потрачені на неї кошти й вимагає їх повернення (“Дем’ян Левченко”) – тож, ясна річ, постає питання, чи кохав він її насправді... Це й, з дозволу сказати, лікар сільського амбулаторного пункту Мямля (хтозна чи прізвище, чи прізвисько?), котрий не дає хворим жодної кваліфікованої поради, – не кажучи вже про допомогу, – раз у раз посилаючись на відсутність ліків, а коли довідується, що отець Памфіл запрошує його до себе на “препирансік”, припиняє прийом і йде грати в карти, а в перервах у грі “так славно удає хворих, що «партньори» за живота тримаються від реготу” (“Лікар Мямля”)… Так і хочеться начепити на письменника звичну літературознавчу наличку “гуморист” чи, радше, “сатирик” і поставити його в один ряд із такими яскравими представниками цього жанру в українській літературі 20-х років, як Остап Вишня, Василь Чечвянський, Олександр Ковінька, Юхим Ґедзь, Юрій Вухналь, Павло Нечай, Антоша Ко та ін., але не все так просто… Сміх автора далеко не веселий (проситься ще один літштамп: “Сміх крізь сльози”), а сатира часто сягає меж сарказму. Та й про який гумор може йтися, наприклад, коли читаєш ледь не по-стефаниківськи трагічні “Помсту”, “Незабутню могилу”, “Офіру «мирова святого»”, “Петра Івановича”, “Мошула Івоніку”, “Червону дівчину”, “Івасика”, та, зрештою, і згадану вище “Пригоду з тіткою Василихою”?15

Окремо стоять твори, як би колись висловилися, “на антирелігійну тематику” – є вони і в розділі “Чудовий малюнок являла собою громада...” (“Нерозумних треба вчити, а не карати”, “Протирелігійна пропаганда”, “Гине Божа справа”16, “Ні сюди, ні туди”, “Актив”), але найщільніше зосереджені вони  в наступній частині книги – “Ой же, марудний, ой покручений шлях!..” Чесно кажучи, спершу бере сумнів, чи варто було включати ці новели та оповідання, – з огляду на зовсім інше нинішнє ставлення до релігії й духівництва, – до аналізованої книги? Та вчитавшись, розумієш – таки варто. І не лише для того, що “схопити” дух епохи. Основний об’єкт критики в них – попри покликаний часом антиклерикальний зміст, – все ж не так сама віра в Бога, як забобонність, яка неодноразово призводила до халеп (“Горпинина пригода”, “«Ходить»”, “Подружжя Йваненки”), а то й трагедій (“Нечиста сила”, “Офіра «мирова святого»”), яка вряди-годи дає про себе знати й тепер (уже в модерних виявах), і яку засуджує не лише атеїзм, а й релігія (йдеться, звісно, не про ті поверхові, а то й потворні форми релігійних почуттів, що зображені у творах П. Крижанівського, а про Свідому Віру – Знання Світла, – носіями якої були, зокрема такі величні постаті, як Павло Флоренський чи Василь Липківський).Уже мовилося, що Віктор Мельник,упорядковуючикнигу П. Крижанівського “У Чорнокуті”, віддав перевагу тематичному, а не хронологічному розташуванню творів. В іншому разі видання відкривалося б “Петром Івановичем” – дебютним твором, оповіддю про трагічну долю вчителя-українця в умовах боярського панування у Бессарабії. Цикл творів під назвою “Брати пригніченої Бессарабії”, пов’язаний із враженнями від праці автора на цих та прилеглих землях, також повністю спростовує уявлення про  Петра Степановича суто як про “гумориста” чи “сатирика”, засвідчуючи натомість вдалі спроби у жанрі психологічної новели, щоправда, не вільної й від ідеологічного нашарування.І, звичайно, зовсім було б дивно, якби П. Крижанівський. бувши вчителем, не писав би про дітей, про школу, Саме цій тематиці присвячено останній розділ книги “У Чорнокуті” – “Діти ці надзвичайно геніальні”. З творів, уміщених тут із надзвичайно широким зображальним спектром – від іронії (“Психолог”) до трагедії (“Червона дівчина”, “Івасик”) письменник постає як особливо тонкий знавець юної душі, як гуманіст, як захисник справедливості (“Апеляція”, “Навколо казана”). Звичайно, не обходиться й тут без епізодів “у дусі часу“ з “новими колядками” (“Нове пробивається), “муками совісті” за колядування традиційне (“Школярі”), своєрідним “ленінотеїзмом” (“Ленінський Ясько”, та ж “Апеляція”), але що поробиш – так тоді мислили...Є у мене, щоправда, не те, щоб закид, але побажання: при перевиданні книги (якщо, звісно, воно відбудеться) некепсько було б подати у виносках або примітках тлумачення абревіатур, значення яких нині знають не всі, як-от КНС (комітет незаможних селян), КВД (комітет взаємодопомоги), СТВД (сільське товариство взаємодопомоги), СЄСТ-во (сільське єдине споживче товариство), МОДР (Міжнародна організація допомоги борцям революції) тощо. А як ще вдалося б знайти фахівця з румунської мови для перекладу окремих фраз у творах “бессарабського” циклу… За життя Петра Крижанівського окремими виданнями побачили світ лише дві книжки – “У Вовколігві” й “Нота” (обидві були опубліковані Державним видавництвом України у Харкові 1929 року), і їм же судилося стати останніми в тогочасному доробку письменника. П. Крижанівського не закрутило в пекельному вихорі процесу СВУ (як Аркадія Казку), не було засуджено й розстріляно, як багатьох його колег-плужан у подальші роки. Два арешти – 1926 і 1929 року, – скінчилися, по суті, нічим. Відомо, що у 30-х роках Петро Крижанівський був директором шкіл у м. Могилеві-Подільському на Вінничині та смт. Згурівці (нині  Київської області), що доволі дивно – адже право очолювати школу в ті вельми непрості часи могли надати лише людині, до якої у влади не було ідеологічних претензій. Та від того часу письменник до літератури більш не повертався, що зробило його, як уже мовилося, “забутим за життя”, й завісу невідомості вдалося підняти лише у ХХІ столітті завдяки ентузіазмові й невтомній пошуковій роботі Віктора Мельника. Віриться, що це не останнє видання такого плану, бо забувати тих, хто у 20-ті–30-ті роки творив нову українську літературу, ми просто не маємо права.

[1]Дотримуюсь і зараз: стаття про Галину Орлівну має назву “Останній притулок знайшла на Волині…”, про Василя Алешка – “З Лесиного джерела”.

2Із цієї доволі наївної класифікації певною мірою “випадає” В. Алешко, чиї твори все ж іноді друкувалися у антологіях повоєнної пори (“Із поезії 20-х років” /1959/, “Революційна поезія Жовтня” /1960/, “Багряний заспів” /1969/, але ці вкрай нечасті й скупі публікації, – як і стаття М. Родька про поета у “Вітчизні” (1969. – ч. 3) й поява персоналій В. Алешка та Г. Орлівни у довіднику “Письменники Радянської України” (К. : Рад. письменник, 1970), – сприймалися тоді ледь не як чийсь недогляд, який ось-ось буде “виправлено”. Зразків прози Галини Орлівни читач дочекався лише у 1990 році (Україна. – 1990. – ч. 29). Микола ж Самусь скінчив-таки свої дні на еміграції (точна дата скону, однак, досі невідома).

3Крижанівський Петро. У Чорнокуті : вибрані новели та нариси / П. С. Крижанівський ; авт. передм. і упор. В. І. Мельник. – Вид. 2, доп. – Луцьк : ПВД “Твердиня”, 2017 .  – С. 135.

4Там само. – С. 137.

5Так у автора.

6Крижанівський Петро. У Чорнокуті : вибрані новели та нариси / П. С. Крижанівський ; авт. передм. і упор. В. І. Мельник. – Вид. 2, доп. – Луцьк : ПВД “Твердиня”, 2017 .  – С. 137.

7Там само. – С. 146.

8 Казка А. В. Васильки : Поезії / Аркадій Казка; упоряд., передм. і прим С. В. Тельнюка. – К. : Рад. письменник, 1989. – С. 224–225.

9 Цитується за передмовою Станіслава Тельнюка до збірки Аркадія Казки “Васильки” (Казка А. В. Васильки : Поезії / Аркадій Казка; упоряд., передм. і прим С. В. Тельнюка. – К. : Рад. письменник, 1989. – С. 15.).

10 Зеров М. К. Камена / Микола Зеров. – К. : Час, 1990. – С. 25.

11 Так у автора.

12 Зеров М. К. Сонети і елегії. – К. : Час, 1990. – С. 10.

13 Америнди – корінні американці, політкоректна назва індіанців.

14 “Наддістрянською Йокнапатофою” називає Чорнокут і Віктор Мельник.

15 Питання протворче навчання східноукраїнських письменників 20-х–30-х років у Василя Стефаника варте особливої розмови. З доробком великого українського новеліста Петро Крижанівський міг ознайомитися, ще перебуваючи в австрійському полоні у роки Першої світової війни. Та й після революції твори В. Стефаника доволі широко друкувалися в періодиці Наддніпрянської України, виходили окремими виданнями і, зрозуміло, були в полі зору тогочасних літераторів (принаймні його вплив на творчість декого з плужан – узяти хоча б “Світилку” Миколи Дукина, – більш аніж очевидний).

16 У автора – з малої літери (“божа”).