Це вже четверта поетична збірка Олега Короташа. Перша його збірка «Світ блукаючих висновків», чесно кажучи, якось пройшла попри мою увагу – навіть не відаю, якого року вона вийшла. Та то не так і важливо чи цікаво. А от наступні його збірки «Елегії острова Патмос» (2010) і «Поет без імперії» (2012) маю і прочитав, навіть писав про них дещо. Не можу втриматися, щоб не процитувати себе, тобто свій пасаж про збірку Короташа «Поет без імперії»:

Тотальна більшість віршів збірки Олега Короташа «Поет без імперії» входить у перший розділ «Межа Завітів», написані ті вірші впродовж 2008–2011 років. Другий розділ складають одинадцять віршів із попередньої Короташевої збірки «Елегії острова Патмос», написані ті вірші теж не раніше 2008 року. Тож маємо збірку всуціль із нових віршів, вона спокійно могла б називатися так, як перший розділ, проте називається все ж «Поет без імперії». Чому так? Пошукаємо відповідь в однойменному вірші. Виглядає на те, що це квінтесенція поетового світогляду. Якась імперія поетові не потрібна, він сам імперія. Тут переплелося все на світі, є повно ремінісценцій, натяків, алюзій. Це інтертекстуальний твір. В інтертексті відповідний твір може корелювати з різними іншими творами, з постатями, явищами, епохами. Навіть може мати незримий зв’язок із тими творами й діями, яких ще нема, які ще не відбулися, – хоч це й важко поміщається в голові. І це стосується не тільки титульного для збірки вірша, а сливе всіх віршів збірки. Тобто ціла збірка може сприйматися як один суцільний інтертекстуальний твір. Має рацію авторка передмови Ірина Козлова, коли пише: «У віршах збірки часом несподівано й химерно, однак природно й переконливо перетинаються різні історичні площини й філософські школи, переплітаються античні, біблійні, язичницькі змістові пласти. Алюзії й відсилання охоплюють, без перебільшення, усю літературу світу, окресливши, однак, авторські переваги й пріоритети». Я починаю ознайомлюватися з книжками переважно від кінця, тобто висновок про Короташеву інтертекстуальність зробив ще до того, як дійшов до передмови, в якій знайшов підтвердження своїм думкам.

Інтертекстуальність властива і для найновішої Короташевої поетичної збірки «Бордель для військових». Але годі вже з тією інтертекстуальністю. Досить наразі.

Можна було б написати – книжка складається з таких-то розділів, розділи – з таких-то віршів. Сказати дві слові про якийсь вірш чи декілька віршів. І це нормально. Це було б нормально. Але це занадто вже просто, як дурному з горба збігти. Я не збираюся медитувати зараз і розтікатися в інтерпретаціях мислителем по древу. Але принаймні якусь думку чи враження сформулюю.

Жодного вірші зі збірки «Бордель для військових» цитувати не хотів. Натомість таки зацитую одного вірша з цієї збірки, властиво – його неповну версію чи фрагмент. Повністю його я читав у збірці, а фрагмент (чи то пак усічений варіант для публікації на фейсбуку) мені показував Олег Короташ зовсім недавно. Так сталося-склалося, що ми із ним чимало часу провели разом у страсний тиждень. Та й на сам Великдень обідали разом. Так от, він мені на своєму смартфоні показав фрагмент свого вірша «Патриціанські репліки» з цієї збірки:

драма країни ще не означає
необхідність вбивати навколо
тому я смиренно схиляю голову
перед народом якому від грошей
залежить сприяння пророцтв

чи готові ми до цього
що в одному серці любов
рівносильна жорстокості
і коли вони перетинаються
народжується світ який знаємо

ми не ті хто живе у такому світі
але ми ті хто се бачить
і що ми зробимо
коли перетнемося і коли
поміняємося місцями

бо у залежності від писарів
солдатів називають героями
або дітовбивцями
і саме тому з різних причин
у Почаєві падуть дощі

Про війну чи поетів стосунок до війни (адже й сама назва збірки на це наштовхує) я не сказав жодного слова, як і планував. Бо пішов би, як казали у нас у школі, «по лінії найменшого опору». Тобто казав так саме завуч школи Пімен Павлович Щибря (білорус з походження), коли був на щось чи когось лихий. От для прикладу, коли він «відчитував» за якусь провину Олега Самченка (однокласника мого старшого брата Тараса), то казав йому: «Олєжику, так ти ж скотина, ти йдеш по лінії найменшого опору». Та менше з тим. Та й це не моя компетенція. Проте не втримався, щоб хоч щось таке дотичне до військової справи не внести бодай у заголовок. Порівняння віршів у книжці із патронами у патронташі продиктоване лише спонтанною римою, що вигулькнула і зафіксувалася собі в заголовку. Ото і всього. Дехто ображається, коли його прізвище із чимось римують. Хтось хай собі і ображається, а от Олег Короташ є занадто сильною натурою, щоб хоч на щось ображатися.

Враження від збірки Олега Короташа «Бордель для військових» у мене амбівалентне. Це поезія, добра поезія, справжня поезія. Але вона має певні токсичні властивості. Властиво, певні антитоксичні властивості. Тобто «клин вибивається клином». Якщо вірші цієї збірки сприймати занадто близько до серця, то вони можуть ранити. Але, знову ж таки, зранену душу вони можуть і гоїти. Що кому годиться.