Словотворчі, словопоглинаючі. Це – про нас. Ми – нація одержима словом. Саме так, не з великої букви Словом, а словом писаним, читаним, римованим. Особливо – літературним, поетичним, псевдопоетичним. Кількість тих, хто продукує римоване й неримоване словописання, на квадратний метр українського культурного простору можна визначити євангельською фразою: «Ім’я їм – легіон». В силаботонічному та верлібровому різноголоссі сучукрліту майже неможливо почути щось свіже, неординарне, незаяложене, без типових порівнянь та метафор. Іноді зустрічаються цікаві поетичні знахідки, та загалом, україномовна поезія претендує на традиційність будови й образності, часто відкидаючи як саму традицію, так і поступ до європейських методів віршування.

Серед поетів різних поколінь мало знайдеться тих, хто може чітко визначити напрямок в якому працює. Запитання до якої літературної течії зарахував би своє писання той чи інший «писатель», без сумніву, здатне загнати відповідача в глухий кут. Як правило, віршування відбувається на рівні «натхнення», що межує з дилетантством, як то кажуть спонтанно, або за допомогою словника українських рим, що вже є відвертим маніпуляторством. Мало хто із сучасних літературних аматорів може пояснити різницю між чоловічою (окситонною) і жіночою (парокситонною) римами, чи визначити риму дактилічну або гіпердактилічну, прикінцеву, внутрішню. Сучасна українська поезія пишеться без будь-яких правил і понять, рівняючись стилем побудови рядків то на Жадана, то на Лишегу. Маємо на увазі тих, кого все-таки можна назвати поетами. Графоманська спільнота нічим, крім власної творчості і власної персони не цікавиться, мліючи у власному соку примітивних образів та стандартних пережованих зворотів.

Загалом, українська література балансує між постмодернізмом, неокласицизмом і поетичним експериментом, то віддаляючись, то наближаючись до національної традиції, фольклорних плачів та замовлянь.

Не потрібно бути теоретиком літератури, щоб чітко визначити неокласицизм, як форму й метод якими послуговується в своїй творчості поет, перекладач, корінний львів’янин – Олександр Гордон. В наш час дотримання чітких норм – незвичне, проте, заслуговує на увагу. Не будемо проводити паралелі, але зазначимо, що маємо справу зі свого роду літературним інтелектуалом, що гіпотетично продовжив традицію М.Рильського, М.Зерова, М.Драй-Хмари, П.Филиповича, Юрія Клена, в європейському мистецтві – естетизм символістів Райнера Марії Рільке, Поля Верлена, авангардиста Гійома Аполлінера. Як і неокласики попередніх поколінь, О.Гордон прагне наслідувати мистецтво попередніх епох, в проблематиці віддає перевагу історико-культурним та морально естетичним аспектам.

Не будемо обмежувати свій аналіз поетичного світу Олександра Гордона книжкою поезій «Міста і рими» (Х.:Майдан, 2016), але потрібно зупинитися саме на віршованих рядках з деяких розділів.

Уродженець міста з давньою історією, що мешкав чи мандрував не в одному мегаполісі, поет свідомо обирає урбаністичні мотиви, описуючи та прославляючи як рідний Львів, так і Київ, Харків, Ірпінь, згадуючи Чернівці, Чортків, Виноградів, Ужгород, Рівне, Чернігів. «Таїна шляху» називається розділ так званої «мандрівної» поезії, присвяченої різним містам, подіям, порам року. «Вітер і вірші» – розділ про «чорноморську перлину» – Одесу.  

                              Одесу я не одвіршую… Не випишу…

                              Однині і повік, і присно й вічно…

                              І не згадаю всує. Не вивершу

                              У слові, у піснях, у віршах. [C.122]

Попри все, особливо чітко в книжці «Міста і рими» прочитується ландшафт Львова з його заколисаними трамвайним дзенькотом брукованими вуличками, Стрийським парком, клаптиками сквериків, приспаним давніми гробівцями Личаковом.

                              Львів – тихе місто таємничих знаків,

                              Давно спресованих у моноліт…

                              І промовляє до усіх століть

                              З дрімотних пагорбів старий Личаків [C.62]

Не менш промовисті рядки розкривають щиру синівську любов до рідного куточка на мапі України:

                                      У Львові – тиша кольорова:

                                      Зелена – в парках і дібровах,

                                      Сіренька – в давніх кам´яницях,

                                      А небесам… ще синя сниться. [C.59]

Навіть пори року безумовно пов’язані як з містом, так і з поезією:

                              Осінь – це вже поема про смерть.

                              Львів, кохання і трішки неба… [C.58]

                              Львів – місто-легенда. І ти пам’ятаєш,

                              Як потяг за потягом мчали до Відня. [C.53]

«Львів незникомий» – така назва розділу велемовніша за будь-які силаботонічні конструкції. Тема маленької людини серед вулиць і кам’яниць характерна саме для європейської поетичної традиції, в яку заглиблюється, черпає натхнення автор, завдяки власним перекладам з європейських мов.

                                      Уява штовхає тебе до Європи.

                                      Летиш понад Прагою, Краковом, Римом,

                                      Долаєш інерцію пам’яті… [C.53]

Так говорить автор про вічне прагнення до справжніх духовних цінностей, у пошуках себе, як Поета, як Людини на межі між вічним і тлінним.

                                      Я не відаю, що там – за вічним покровом небес,

                                      І за космосом душ, що прийшли із блакиті.

                                      Я – лиш той, що помер… Я лиш той, що воскрес,

                                      Я лиш той, кого виспівав вітер… [C.7]

А от один з коротких віршів, поза тим, що грішить легким дисонансом неточної рими, вартує бути процитований повністю:

                              У затишку земної пристані

                              Я будував країну вічності…

                              О, як же близько нам до пристрасті!

                              І як далеко ще до вірності!

                              Хоч вірші – молоді, мов небо,

                              Поезія – майстерна містика.

                              Я жив тобою і для тебе,

                              І тільки в цьому справжня істина! [С.64]

Ці романтично-крилаті рядки варті пера Богдана-Ігоря Антонича – «поета весняного похмілля» – львів’янина за духом і світосприйняттям.

Проте, в книжці Олександра Гордона є розділ «Небо українця», який суттєво відрізняється від загально-текстової канви. Виокремлюється поетичною формою, що не має наскрізної симетричної будови, особлива нерівноскладовістю і образною лаконічністю – верлібром. Можливо, саме специфічність «білого вірша» здатна розкрити особливості письменницького таланту по-новому, увиразнити світлотінню традиційної афористичності європейського поетичного слова образну глибину авторського мовлення. У верлібровій формі О.Гордон абсолютно не схожий на неокласика мовними засобами, проте залишається в цьому стилі і напрямку філософським осмисленням Світу, Людини і Міста, в якому народився і в якому хочеш померти:

                     Місто – один великий пам’ятник

                     усім його жителям.

                     Місто – могила нашого дитинства і нашого кохання.

                     Кожний його будинок, кожна його стіна –

                     це Стіна плачу, плачу за втраченим… [C.94]

Якщо в римованому вірші О.Гордон – безумовний традиціоналіст, неокласик, то у верлібрі ми маємо можливість спостерігати ознаки постмодернізму. Вириваючись із тісних рамок силабо-тоніки, авторові вдається сказати значно більше, максимально розгорнути широту думки.

                                      Україна – далека, як горизонт.

                                      І невловна, як небо…

                                      Скільки б не йшов їй назустріч,

                                      скільки б не наближався до неї –

                                      все одно не впізнаєш справжню Україну. [С.80]

Традиційне згадування обширів і регіонів української землі та класиків літератури закінчується абсолютно несподівано, а тому – не ординарно:

                            Нема нічого гіршого за сон українця.

                            Він може проспати і свою Україну.

                            І лише пісень та неба ніхто не вкраде у нього.

                            Бійтеся українського неба!

                            Ще нікому не вдавалося

                            загарбати українського неба… [С. 80-81]

 У верлібрових рядках особливо виразно звучить тема Поета і Поезії, розкривається проблема творця віршів та процесу віршетворення:

                                      Поезія лікує

                                      хворих байдужістю.

                                      Байдужість лікує

                                      хворих поезією.

                                      Поезія – це хвороба

                                      закоханих у життя…[С. 88]

Якщо Поета можна прирівняти до Пророка, то майже на рівні емпіризму написані поетичні рядки:

                              Вірші – це перелітні птахи наших душ

                              із життя у смерть        

                              і – в безсмертя. [С. 83]

Перегукується з процитованим рядком вірш з добірки Олександра Гордона «Мистецтво перекладу почуттів»:

                                      Вірші – це

                                      мистецтво перекладу

                                      почуттів словами,

                                      до золотих вершин якого

                                      мало хто насправді

                                      може сягнути

Повертаючись до роздумів про проблеми сучасної української літератури, викладених у вступній частині нашої статті, не зайве буде процитувати ще один текст зі згаданої добірки:

                              Вчора я був на поетичному вечорі.

                              Поезії не було.

                              Але відбувся вечір

                              відсутності поезії.

                              Не кожен філолог – поет.

                              Не кожен поет – філолог.

                              Зрештою, для натовпу

                              все це однаково байдуже.

                              Нація хвора

                              присутністю натовпу в поезії –

                              під вагою власної

                              самовпевненості… [ЛУ, № 48.– 2017]

Критичне ставлення як до власної творчості, так і до вітчизняної літератури загалом, характерне для літературознавчих статей та інтерв’ю Олександра Гордона, а також – ерудиція і рафінована обізнаність в основах теорії літератури, закономірно знаходить своє відображення в поетичних формах, надаючи думкам та виразам лаконічності. Окремі рядки верлібрів нагадують афоризми, що торкаються осмислення вічних теми, зокрема, теми  первинності Слова.

Ось ми й повернулися до того, з чого розпочинали наш відгук – до нашої загальнонаціональної одержимості Словом. В таких поетів, як О. Гордон, слово писане, римоване, ліричне є не просто професійною потребою, а метою і сенсом життя. Взаємовідчуття Поета і Слова відбувається, в нашому випадку, на глибокому підсвідомому рівні із взаємовіддачею і гармонійним поєднанням Творця і Творіння.

Хочемо завершити рядками не фінального класичного вірша «Весна ірпіниться у серці», в якому окремі дослідники творчості нашого автора в «контамінації лексем» вбачають свіжий експеримент та новаторство, чи натякають на «мовне штукарство», а верлібровим текстом «Троянди лагідного степу», бо саме він, розпочавшись рядком «Коли трава була поезією,/а поезія плодами сонця і серця…», найбільше відповідає нашому баченню призначеного Слову місця.

                     …Слово – компас у космосі буднів.

                     Цілі міста живуть завдяки словам.

                     Слово невід’ємне від діла,

                     воно – плоть його, його нащадок.

                     Хто з нас буде власником Слова,

                    той буде і власником Всесвіту! [C.95]

Саме таким «власником Всесвіту», володарем власноруч створеного поетичного світу і є письменник Олександр Гордон. Назва цього світу – «Міста і рими».