Re:цензії

21.03.2018|07:27|Світлана Бреславська

Сараєво, як спроба пережити

Озрен Кебо. Сараєво для початківців [пер. з боснійської Катерини Калитко]. – Брустурів: Дискурсус, 2017. – 144 с.

Одного дня у нас запитають: як ми пережили війну?

Ми не пережили її. Війну пережити неможливо. 

Від березня 2014 року вона тліє в нашій свідомості, випалює нас дощенту і знову змушує жити, бо потрібно жити. Заради чого?! Заради країни? Заради нації? Чи, може, лише заради того, щоб життя продовжувалося?! Хтось їв її повною ложкою, захлинаючись від болю і страху, вмирав при кожному «абонент не може прийняти ваш дзвінок» в телефонній слухавці… Хтось співпереживав, переглядаючи теленовини, клякав на похоронах загиблих героїв, купував у супермаркетах сякі-такі продукти для добровольців, а потім, увечері, замкнувшись «в своїй комірчині», дякував Господу, що «обминула чаша ця»…

Комусь ця тема взагалі неактуальна, бо вже давно все куплено, домовлено, зарезервовано і заброньовано і, взагалі, будь які зміни в країні – це спосіб збагачення. Вона – ця війна – така далека і така неактуальна, як щоденні звіти «речника АТО». Вимкнеш телевізор і вже нічого немає, все гаразд. Як би там не було, але ми – діти радянської системи і радянської пропаганди – ніколи не думали, що це може торкнутися нас. На початку 1990 років Сараєво – боснійська перлина – теж про це не думало…

«Ми не були  готові до війни» – мабуть так можна задекларувати основну думку автора книжки «Сараєво для початківців» Озрена Кебо (перекладач Катерина Калитко). Сараєво не було готове до вибухів, до крові, до масових вбивств, вчинених «старшими братами» – етнічними сербами. Сараєво почуло перші вибухи і заціпеніло.

Ми маємо агресію ззовні – несподівану, нахабну за своєю природою, цинічну за своєю суттю. Ми маємо ворога зовнішнього, підтримуваного потворами-запроданцями. Сараєво на початку 1990-х років мало ворога внутрішнього, який від перших днів свого життя мешкав поруч і готувався до етнічних чисток, плекаючи в душі ненависть до хорватів, боснійців, македонців, словенів, за прикладом кровних своїх братів-московитів, зневажаючи все, що «не сербське». Вони випалили Вуковар, «на очах цілого світу катували Дубровник», вони не пожаліли Мостар – «місто всеохопної краси». То чому мали пожаліти Сараєво?!

На початку 90-х ми споживали все, що транслювала «зомбоскриня». Ми не заглиблювалися в питання: «Що, чому і кому вигідно?» Все це було так далеко, десь там – на Балканах. І лише зараз, переживши сотні загиблих, Донецьке летовище, вибухи літаків в небі над Луганщиною, спалені БеТееРи, спотворені зайдами-чеченами тіла українських воїнів, переживши кров, біль, страх, ми вчимося чути і розуміти. Ще б навчитися не звикати до смерті.

Тоді для нас не було трагедії Сараєва і не було нічого… Не існувало навіть фільмів русофіла Еміра Кустіріци. До того часу, як з’явилася наша власна – аж до самого серця! – глибока трагедія, все було примарним і незрозумілим. Ми мало чим переймалися, традиційно пам’ятаючи прислів’я про «свою сорочку». Ми були байдужими, а байдужість повертається за принципом бумеранга.

Есеїстичний роман Озрена Кебо «Сараєво для початківців» виринув в українському читацькому просторі якось несподівано та, вочевидь, не випадково. Роман з претензією на інструкцію по виживанню, а насправді – це спогади очевидця, людини, яка перебула жахливі умови облоги і змогла аналітично, навіть з легкою іронією, осмислити пережите. Основні постулати трагічного досвіду герцоговинця, який обрав життя в Сараєво, закарбовуються в пам’яті надовго. А саме…

 Дай нам, Боже, не знати, що таке снайпер, який цілить у тебе тільки тому, що ти належиш до іншої нації чи до іншого віросповідання... Говориш ці слова і  німієш, бо згадуєш снайперів з Інститутської... і того хлопчика Устима, який сподівався, що блакитна каска миротворця захистить від «всевидючого» снайперського ока. Блакитна каска на дорозі і цівкою – кров… Як це пережити?!

Як пережити Сараєво?!

«…Місто просто кишло снайперами. Сербська демократична партія перед війною роздала своїм членам зброю, і тепер вони щедро віддячували за таку довіру. Ніколи неможливо було вгадати, з котрого вікна в кого стрілятимуть…» Якщо ти – не серб, зробися невидимим, або – ще краще – мертвим, бо шанси на виживання у тебе – мізерні! Приховувана впродовж кількох поколінь ненависть до іновірця спонукала вбивати колишнього сусіда по будинку, по вулиці, по кварталу.

Не знаю, як говорити про цю книжку. Вона прийшла до українського читача після майже двох десятків років і стала не абияк на часі. Відверта розповідь пришпилила тебе, як метелика, приголомшила. Короткі – на сторінку-дві – розділи, наче абзаци інструкції, з них методично і послідовно складається мозаїчна картина сараєвської трагедії. Урбаністичний пейзаж чотирирічної облоги і надлюдське прагнення вижити: «Сараєво – справжня діра. Глянеш угору – неба не бачиш. Тільки дроти, мільйони дротів. Усі поперепаювали. Ціле місто тим обплели, а електрики однаково ні в кого немає. Глянеш униз – немає асфальту. Тільки рови для газу. Ціле місто перекопане, а газу ніде немає. Глянеш на вулицю – повно народу, а ніхто не йде з порожніми руками. Усі несуть каністри. Мільйони каністр. Тисячі тачок, а ні в кого вдома більше двадцяти літрів води немає. Тому на Сараєво ліпше дивитися вночі. А не вдень. Тоді нічого не видно»… «Що таке Сараєво? Ніщо, пуста абстракція, темна пляма на біографії нашої планети. Цілий світ живе собі нормально, п’є собі свою каву. А тут час зупинився».

Перед читачем відбувається беземоційна фіксація кадру, чорно-біла, як документалістика. Побут, звички, почуття, кохання, природні інстинкти, змінені до межі потворного, пристосовані до нелюдських умов, все побачено й передано у вигляді своєрідного щоденника чи дружніх порад, бо «виживання – це така сама дисципліна, як і решта, її легко засвоїти, але важко терпіти». Знання, як врятуватися, коли несподівано зовсім поруч вибухають міни, може знадобитися кожному. Сараєву ця наука знадобилася наприкінці ХХ століття, українцям – в першій четверті ХХІ-го.

Автор акцентує увагу на кожній особистій трагедії, як складовій трагедії людської спільноти.

Моторошні замальовки. Ось міст через Міляцку, обстрілюваний снайпером. «Тільки найсміливіші наважувалися його перебігти. Аж до дня, коли посеред мосту з’явилася калюжа крові. Від калюжі тягнувся червоний слід, тридцять метрів завдовжки. На асфальті все написано: спершу снайпер із Храсного пагорба поцілив когось нетерплячого й необачного, а потім хтось хоробрий і сильний, тягнув поціленого…»

Ось подвір’я між будинками, з якого розбігаються по под’їздах діти, чуючи вибухи мін. Жіночий голос кличе дитину. «Вона вже не просто кличе, а лементує. Кличе Дженану, та мала не чує. Дженана лежить у дворі, нерухома, невблаганно глуха до материного голосу. Смерть – це беззвучний стан. Її тіло – уже не тіло, у ньому немає життя. Це тільки ілюзія дитини, яка ще донедавна жила в Сараєві та чиєю єдиною провиною було проживання на віддалі дванадцяти кілометрів від Пале, якщо йдеться про географію, і в часи Радована Караджича, якщо йдеться про історію. Тут на цьому місці, де зіштовхуються історія з географією, дитина й міномет, координати й снаряди, ілюзія й доля… – тут гинуть наші діти».

Ось вулицею, притрушеною першим снігом, іде чоловік з тачкою та дитиною. Жвавий веселий хлопчик нарешті вмовляє батька і залазить в тачку. «Пищить від радості, коли чоловік штовхає його поперед себе». Письменник розповідає спокійно, бо при таких поворотах сюжету тільки врівноважена оповідь здатна передати нелюдський жах ситуації: «Цій сценці до абсолютно сараєвської бракує тільки однієї деталі. По всьому ми пам’ятатимемо тільки такі речі. Їй бракує снайпера: він з’явиться за півтори хвилини, коли батько з сином дійдуть до перехрестя, і без жодної емоції спустить курок.

Постріл скинув хлопчика з тачки і розніс йому голову. Батько заціпенів від шоку… Люди зійшлися до батька. Йому вже ніхто не здатен допомогти».

Сараєвці були приречені…

Кон Колін, журналіст «Сандей Телеграф», на Бі-Бі-Сі в ті дні написав: «Кожен, хто побуває в Сараєво й побачить, як поводяться серби, вимагатиме військового втручання. Такої зухвалості не збагне той, хто її не пережив». Навряд чи можна максимально реалістично описати вибухи на вулицях обложеного міста, звуки сирени, крики страху і болю, і ринок Маркале 5 лютого 1994 року, коли розірвався тільки один снаряд. «Епілог: 66 загиблих і 200 поранених… Снаряд випустили серби з Лукавиці: снігопад припинився незадовго до полудня. День був мученицький. Та війна – найгірший період в історії Сараєва. Той день – найгірший у сараєвській війні. Година після вибуху снаряда – найгірша у тому дні. Чи здатен бодай хтось збагнути, скільки жаху було зосереджено в Сараєві між дванадцятою та першою дня п’ятого лютого 1994? Цього не можна забувати».

І ще одна фраза, яка багато про що нам говорить: «… в ООН не знали, хто стріляв, а тут по вулицях текла кров».

Сторінка за сторінкою ведуть читача до неминучого прозріння: слова Озрена Кебо звучать для нас, на диво, актуально!

«Ми тоді ще нічого не знали  про своє становище. Не знали, що воно безнадійне. Кожне вбивство, кожна нова дитина, думали ми, дедалі глибше ганьбить Європу. Знадобилося багато часу, щоб зрозуміти: це просто ще одна могила в Сараєві. І це те, що варто було б за всяку ціну забути. Але ми не вирішуємо, що забути, а що пам’ятати. Спогади обирають нас, а не ми їх. Так само, як і снайпери».

Як і боснійці на початку 1990-х, надіємося на збірний образ «впливової» Європи, на ОБСЄ, ООН, НАТО, сподіваємося на чиєсь зовнішнє вирішення нашої проблеми, забувши пророче «Європа мовчала» Олександра Олеся.

Можливо, років через десять в українській літературі з’явиться роман про російсько-українську війну на стільки ж аскетично-небагатослівний і на стільки ж трагічно-проникливий. А поки що, варто заглибитись в читання і ретельно засвоювати балканський досвід.



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери