Заспівом до статті, яку ось нині замислив я написати, гадаю, правильно і виправдано, мабуть,  було б узяти  іменний стосовно цієї книгивірш, бо звучить він великою мірою ще й пророчо:

 

Земля, як бабця, зморшкувата й мовчазна,

калюжами-очима в небо дивиться –

немов питає: «Де ви, діти, ділися?

Чому без вас мій день сумний мина?»

Не прагну і уникнути догани.

Хіба ж не винні ми, земляче мій, скажи ти?

Що з того, що так сумно було жити

тут, під зими залізними дахами?

О, та зима втикала мерзлий щуп

у серце так – аж серце льодом шерхло!

Вогонь ховався у громадді цегли…

Жінки ховалися у тихий шелест шуб…

Питав себе: «Ну, що улітку ти встиг?»

А вітер – не підняти голови!

І більш за все хотілося трави –

зеленого моріжку, як в дитинстві.

Була б трава – пробачив би і хмари.

А так – пішов (немов не находивсь?)

за спрагою й чеканням тим кудись.

Страхи пішли за мною, мов примари!

Їх проганяв: «Нехай я… А куди ви всі?»

Лишився. Сам. І ось прийшла весна.

Й земля, як бабця, зморшкувата й мовчазна,

калюжами-очима в небо дивиться…

 

Так, здебільшого, легко нам нічого не дається.

Тож доля й цього доробку одночасно і вельми щаслива,  і досі нещаслива, на мій погляд, теж вельми.

Ну, почнімо з того, що від початку, аби явитися до світу у вигляді книги, йому, доробкові цьому далося пройти через вельми жорсткий і суворий  дворівневий конкурс: комісію з книговидання Київської міської організації НСПУ і таку ж комісію у КМДА. Це при тому, що і рукопис, і автор були зовсім не київські… А якщо додати, що автор іще й формував конкурсний рукопис щойно повернувшись з лікарні після удару інсульту, то, самі розумієте, що без Бога і без Божого дива тут явно не обійшлося.

Тому, хоча начебто й не годилося би починати свою статтю з подяк, але тут це, вважаю буде не просто до місця, але й – до суті. Велика шана киянам, що не піддалися спокусі, виштовхати зі свого «корабля удачі»  чужака,  а допомогли, підтримали і дали можливість проявитися оцій пронизливій, як скрик чи швайка, Книзі.

Але далі, після конкурсу, майже увесь тираж Київською міською  державною Адміністрацією було передано бібліотекам, і тієї невеликої дещиці книжок, що дісталася авторові (авторам, бо ж було переможців більше десяти), звичайно, не вистачило для достойної презентації  в огромі українських шанувальників Поезії. І читач, і критик просто не міг тому й відреагувати, озватись – означити своє ставлення достойно…

Отже, вельмишановне панство, маємо явний парадокс – книгу наявну практично у всіх бібліотеках стольної Київщини, а щодо неї – жодного слова, яке би хоч якось її популяризувало – таке собі зяюче гуманітарне Ніщо.

Що ж: «Сприймемо і Ніщо, котре, можливо, чекає на нас, як несправедливість, будемо боротися з долею, навіть без надії на перемогу, – будемо боротися з нею по-донкіхотському», – пригадується казав саме на такий випадок  Мігель де Унамуно.

Сам же автор про долю таких, як сам, пише:

 

… Ти сам, поете, вибрав цю судьбу –

з останніх сил Преславний Стан тримати,

не лити сліз, коли вмирає й мати,

сточившись на мольбу та молотьбу.

Тобі й татьба натомлених – табу!

Зате баганок Богових багато,

коли всім іншим досі досить десяти…

 

Отож, нещодавно, складаючи для «Української літературної газети» список десяти найкращих на мою думку книг 2017 року, і вже внісши у нього за сьомим номером книгу українського поета з міста Мелітополь Запорізької області Олега Гончаренка «В чеканні нової трави», я раптом мимоволі відчув якийсь душевний неспокій. Щось ніби почало гнітити мене, якась думка вельми важлива зринула наче з вирію Всесвіту, і зникла раптово, залишивши лише срібний інверсійний слід межи таких же слідів, таких же метких думок. Якесь відчуття… несправедливості… чи недоробленості справи якоїсь важливої… так аж занило десь у серці…

І лише за день потому згадав я нарешті, що майже рік тому ще збирався обов’язково відгукнутися на цю (дивну?), (дивовижну?) книжку, бо мені один примірник її все-таки дістався, а найголовніше – робота ця визначально варта того.

Починаючи осмислювати прочитане, завжди повертаюся я до анотації, бо то – своєрідна авторська передмова, згусток артеріальної мови, насиченої поривом, енергетикою, натхненням…

 

 Книга поезій «В чеканні нової трави» – це ще одна своєрідна теодицея – трактат на виправдання українського світу, українського світобачення, українського пориву в майбутнє. Передчуття Майдану… Майдан… Постмайданівське сьогодення… АТО… Все це, будучи пропущене через зранену, знесилену, але все одно ліричну, пісенну, чесну душу поета повертається до нас, до Людства новими філософемами жаданої української Суті.

Правда вигранюється тут у смарагди з сірого каменю буття, часто политого кров’ю, потом і сльозами вічного Роду Хлібодарів, вічного Племені Козаків-Характерників, Народу Кобзарів.

Автор свідомо підводить читача до думки, до Христової тези про те, що нічого з того, що насправді дається Богом, і не має діставатися легко… А значить, все відбувається нині по Богу і отже, цінуватиметься новими поколіннями належно, аж до збройного чиншу.

Як і в кожній своїй попередній книзі, поет означує українців – Обраним Народом. Тож закликає не втрачати ні Божого дару, ні Божої довіри, не забуваючи для того засівати нове Поле Надії – поле Золотого Хліба Свободи. 

 

Що ж, принаймні «програму мінімум» твору тут виписано осмислено, ємно і по-справжньому талановито. Погоджуся з усім, окрім тавра «теодицея»: ніякого «трактату на виправдання…» під палітуркою «В чеканні нової трави» ви не знайдете! Знайдете – жагучий заклик до борні, до хресного походу за саме існування добра, правди, мрії, любові, а найголовніше – свободи. Перший же вірш «До всіх українців», як вітер, ляже вам під крила:

 

Ох, часе, даруєш так мало див ти нам…

А бути щасливими щоб,

іще станцювати козачу «Братину» –

то, може, й достатньо було б?

На чорних снігах! На землі очужілій!

На цих от чумних і ганебних «пирах»!

Щоб кров закипала і пінилась в жилах!

Щоб випалить піснею страх!..

 

То чи виправдовується хтось тут за себе чи свій народ? Гадаю, може, десь, хтось, тільки не цей поет, який колись і у вірші «Молитва», звертаючись до Господа, був написав: «…І не побач гордині там, де – гордість…»

Цей поет – боєць з Роду (нащадок упертих запорожців, що пішли колись за Дунай) і з Віку (бо за жодних сучасних перепетій в Україні не відступав у тінь, не ховався, а стояв і стоїть за наше залізно). Зрештою, те бачимо і з прикладів його явного буття – насамперед у волонтерстві, в поїздках у АТО навіть наперекір такій серйозній хворобі. До речі, Гончаренка нещодавно нагороджено медалями «За сприяння ВСУ» Міністерством оборони України, «Волонтер. За покликом серця» міськвиконкомом міста Мелітополя. Ще раніше Міжнародна літературно-мистецька Академія України нагородила його за патріотизм медаллю Івана Мазепи. Став поет 2017 року і лауреатом премії Міністерства оборони України імені Богдана Хмельницького.

 Та й, справді ж, треба бути таки геройським хлопцем і неляканим єретиком від поезії, аби отак  запросто доробок власних віршів означити «апокрифами  сучасності».  Пригадую, спершу те просто вразило мене, бо ж Олега давно знаю, як вдумливу і розважливу людину… Розуміння прийшло потім, навіть не під час («А ти знаєш, що «підчас» – це гидка бурякова юшка?» – спитав мене якось Олег), не під час читання, а в «останню тяжкую минуту» наступної затим ночі, у сумнозвісний Час Бика, «коли  сняться найбільші жахіття, якщо вам пощастило заснути».

 

Не думав я, що ти мене згадаєш,

«проіснувавши мирно» сотні літ, –

що суть мою розтопиш, наче лід,

на вирви капищ, кладовищ, ристалищ.

Родимцю мій! Фантомний ближній мій!

Сучаснику, розбуджений криваво!..

 

Так, саме ці рядки з вірша «Українцеві», різонули серце, пам’ятаю, тоді найперше, примушуючи осягати цю наболену книгу і далі – читати й робити висновки.

 А висновки з прочитаного були, дійсно, не канонічними – не уставними, не усталеними, страдницькими, нестерпними, як гидка ота бурякова юшка, – як наше «стабільне вчора», а можливо (аж страшно казати!), і наше непрогнозоване сьогодення. Дійсно, якими ж по-мазохістському нестерпними символами мітимо інколи ми свою пам´ять! Втім…

«У всякому разі у мистецтві є те, що не лежить на поверхні, і не є символом. Той, хто намагається проникнути глибше поверхні, ризикує. І той, хто розшифровує символ, ризикує», – пригадалося мені далі з Оскара Уайльда, а потім, як відповідь, одразу і додалося із нього ж: «Не достатньо бачити цінники на речі, треба знати їхню справжню вартість».

А книга і надалі звучала, як сполох чи як серце:

 

Нам не буде вже вітру: він нас не добудиться?

Ми, заснулі на постілі зжовклих газет,

(на яких з усіх літер муляє « Z »),

навіть в снах намагаємось вимити вулиці

од іржавої крові і сажі із шин,

од блювотини лжі і засохлого крику…

 

Я встав тоді, повернувся за свій робочий стіл і зробив немало «карбів» для майбутньої статті у своєму нотатнику.

Проте зараз, зазирнувши у нього, зрозумів, що чуття і ставлення до тоді прочитаного змінилося дуже і дуже: википів, вивітрився первинний надрив співчуття, натомість зоставивши по собі основоположний, як для рецензента, порив до співвідчуття. Та й, справді, варто, гадаю, прислухатися до Оноре де Бальзака, який казав: «Справжня користь сучасної критики полягає у тому, щоб указувати принципи нового мистецтва».

Принципи…

Може, оце – один з них, пропонованих Олегом Гончаренком (?):

 

…Зміліли закони, змаліли покони,

змідніли діла і слова, –

змарноване золото змеркло од болю.

А все ж таки прагнеш мети!

Така в тебе доля, така Божа воля –

й не хочеш, а мусиш іти…

 

Чи, може, оце (?):

 

А я ось серце із грудей дістану

і піснею в ’ явлю у щебет зграй:

пташину правду доведу останню –

філософему про любов та рідний край!

Цю пісню наболів ще в лютім лютім…

І жінці, і весні усе прощу.

І розтривожу, може, трішки й люд в тій,

набридлій смертно мені ємності дощу!..

 

Чи ще це (?):

 

…Пограли й досить: йдімо далі звідси

тепер туди, де не гуде зима!

«Любити чи ненавидіти світ цей?»

Питання є, а вибору нема.

 

Або оце (?):

 

…Тут від порожнин не підвести очей

вже ні гончарю, ні жерцю, ні поету.

Ніхто «пірамідам» вершин не всіче, 

бо годні сьогодні поплентались в Лету –

в багні лопотять – «бездоганно летять»:

«І вільні все рівно за гори нижче!»

Подвинусь – подвигнусь відбити хоч п’ядь

Вкраїни, що навіть за Небо вище.

 

Здається, поет визнає єдиний принцип – буття заради і на славу України. Читаєш Гончаренка, а чується тобі з Олекси Влизька: «Вогню! Вогню! Надлюдської любові!» Надлюдською любов’ю до України, до всього українського пояснюється у цій книзі кожний вірш, кожне слово, кожна літера, кожна кома навіть…

Нещодавно у Євгена Барана прочитав присвячене Володимирові Затуливітру: «Христос хрестився. Він єдиний ПОЕТ, який знав, вірив, сумнівався і живий. Бо ВІН знав те, до чого поети йдуть – шерега за шерегою, – не знаючи куди і навіщо...»

Що ж, можливо й так. Але радує те, що справжньо українські поети, принаймні залишаються послідовниками і учнями Христа, ведучи свій народ у майбутнє.Тут не втримаюся від того, аби навести за приклад повнокровно вірш-молитву Олега:

 

Пройшовши шлях од розпачу до мсти,

стаю послушником під рідний стяг Покрови,

у очі Вічності дивлюсь й кажу: «Прости,

що з нелюбові катував себе до крові.

і не жалів ні жару, ні смоли!

Та як міг жити у бутті-в ’ язниці?!»

На жаль, не тим я накривав столи…

На жаль, не раз в обіцянки в’яз ниці,

зневаживши реальність злих загроз…

Пригрів на грудях не одну гадюку…

Прийшла пора воспрянути навпрост:

я – гайдамак, я – сам собі гайдук-кум!

Не здам того кумівства й королю!

Шпурляю смолоскип на дрова в стосі –

язичника-себе тут хороню,

сердечником аби ступати в осінь.

І досить вже розчарувань і скрух –

мене до Віщих, доле, долучи!

Майнувши Духом-Голубом із круч,

я Сином проявлюся на Січі!

 

Знову проявляється тут «блаженний» український вимір волі – Січ. Скажу вам, Січчю, козаччиною  благословлена уся ця книга. І аби зрозуміти те, бачу, мабуть, варто було мені починати не «анотації», з назви ще – «В чеканні нової трави»,  а отже, в чеканні весни, в чеканні нової «чорної тропи» – нової дороги на Січ, паломництва честі і слави. А ще весна – час ліричних подвигів, сподівань, мрій. Весна – тотем Жінки. Отож, коли говоримо тут про феномен надлюдської любові до всього українського, щодо Олега Гончаренка маємо, можливо, й найперше зазначати саме оцю її іпостась – жагучу любов до Українки. І недарма ж автор завершенням-наголосом свого оголошення сприйняття світу обрав і зробив розділ любовної лірики.

Тому ще один подарунок вам, дорогі читачі, – Олегів вірш «Даная» подам я повністю, аби зрозуміли ви, що то є за чудотворна сила – козацьке чуття закоханості:

 

Ох, Жінко, моя великодня омано!

Од тебе не варто чекати дарів?

Я – той, хто чекав, хто красиво старів,

не вийшовши із несвідомості стану.

Хоч те і на краще – отак, диваком,

прекрасного тіла вивчати ландшафти –

блукати-блудити, відкинувши шати,

що вмить осипаються срібним піском

у маревних овидах ночі і дня.

В тобі і гублю свою сутність щоразу я!

І вже визнаю за канон «автоназію» –

дорогу в нікуди, любов навмання.

Ніколи тебе до кінця не збагну.

Даная… Це я похмеляюся піснею –

надсадно молюсь на красу твою писану

й пропасну, таїнну твою глибину!

Настане зима. І видінь цих не стане.

Та, поки іще не гублюся між бур,

радію тому, що я єсм – трубадур,

у мрію закоханий аж до нестями.

Даная… Ти – все, бо земля і вода ти!

Ти – Всесвіт і Вічність! Ти – крапка і кома!

Ти – правда! Ти – та чудотворна ікона,

до котрої завжди готов припадати…

  

Тому, повертаючись до символу Божого Дива, яке допомогло зреалізуватися цій роботі писанковій, згадуваного вже мною на початку статі, маємо визнати, що саме закоханий талант і є його героєм та вершителем.

Побажаймо ж йому нових звитяг та перемог!