Re:цензії

13.01.2018|17:09|Ярослав Поліщук

Троща доль

Василь Шкляр. Троща : роман. – Харків: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2017. – 417 с.

Сплеск патріотизму в сучасній українській літературі ніби й само собою зрозумілий у нинішніх обставинах, а все ж по-своєму феноменальний. Адже почався він ще задовго до Революції гідності й війни на Донбасі, означившись десь наприкінці нульових років з появою книжок Марії Матіос, Оксани Забужко, Василя Шкляра, Володимира Лиса. Шклярів «Чорний Ворон», що став одним із знакових творів нашого часу, прикметний не тільки тим, що мав рекордні тиражі й здобув масову популярність. У романі було чітко окреслено основну вісь ментального й політичного протистояння нашого двадцятого століття – конфлікт з російською (та її модифікацією - радянською) цивілізацією, що загрожувала не тільки розвитку, а й самому існуванню українського світу. Сьогодні Василь Шкляр – один із найбільш впливових письменників – звісно, в доброму розумінні цього слова, бо говорити про «впливових» та «успішних» людей культури в нинішній ситуації України, на жаль, не доводиться: державні еліти та мас-медіа стійко ігнорують цей клас. Так чи інак, для українського читача Шкляр – постать відома й упізнавана, адже це ім’я асоціюють з патріотичною літературою, що є найбільш почитною на масовому книжковому ринку.

Отож, письменникові в цьому випадку не треба шукати контакту з читачем. Він цілком виразно уявляє собі цього читача та його культурний запит. З іншого боку, й читач витворив собі певну постать автора й сподівається від нього підтвердження та зміцнення того збірного образу, який постав на підставі попередніх книжок прозаїка. Новий роман Василя Шкляра це цілком підтверджує. Він зміцнює реноме письменника, заанґажованого в патріотичній проблематиці. Не випадково й перші презентації твору стали маніфестацією національного патріотизму. А це вказує, що в «Трощі» вбачатимуть не стільки культурне явище, скільки політичне: такі вже специфічні умови нашої доби. Читаючи роман без урахування цього тренду, не уникнемо певних застережень. Адже і тема боротьби УПА не нова, і про долю останніх героїв-упівців уже йшлося, та й проблема зради (а вона тут виділена особливим маркером і проходить крізь весь твір) осмислювалась у нашій сучасній літературі. Однак патріотичний запит усе-таки переважить ці окремі недохопи, тому-то твір однозначно приречений на успіх, принаймні у тієї частини публіки, яка вже знає Василя Шкляра та довіряє його письму.

Не випадає заперечувати ретельної підготовки автора до втілення задуму: він добре вивчив мемуарно-архівні матеріали про повоєнну боротьбу УПА, ідентифікував місцевість (це нинішнє Тернопілля – Козівський та Бережанський райони, що були тереном завзятого протистояння в цей період), пізнав місцевий діалект. Усе це було до речі й безумовно придалося – твір загалом не грішить супроти історичних реалій, містить окремі влучні спостереження, які не можна було б вигадати, а слід було взяти з живого досвіду тих, хто пережив той час і ті обставини. Проблема зради, яку автор заявив як визначальну, також має цілком реалістичне підґрунтя. Адже практично кожен, хто зазнав у повоєнні часи репресій, роками й десятиліттями мучив сумління думкою про ймовірного зрадника, через якого потрапив у саме пекло сталінської системи, а нерідко це німе запитання так і лишилося нерозкритою інтригою – навіть по смерті, тепер уже для нащадків. Більше того, в актуальних умовах ця проблема знаходить цілком виразний відгук у сучасників, позаяк події останніх років, зокрема війна на Сході України, в суспільній свідомості все виразніше означують потребу розрахунку з кривдами і гріхами власть імущих, через яких сталася катастрофа державного масштабу. Поки що такий розрахунок – з огляду на незацікавленість політичних еліт та олігархічний уклад влади – не є можливим, однак говорити про нього треба.

Події, зображені в «Трощі», припадають на 1949 рік, себто той період, коли УПА перетворюється з масової бойової організації в мережу засекречених агентів, щораз слабшу, бо комуністична влада вже достатньо утвердилася в Західній Україні, та й навчилася боротися з націоналістичним підпіллям. Серед методів тієї боротьби переважає найбрудніший – перевербування активних учасників українського руху. Саме цей момент історії обирає Василь Шкляр: авторові, як видно, імпонує характерний для нього драматичний злам, незвичайна напруженість, відчайдушність останнього пориву. З одного боку, в цій драмі діють зухвалі й одважні патріоти, останні з могікан, що зуміли зберегти свою віру й відданість ідеї. З іншого боку, проявляються звичайні людські слабкості – і вчорашні незламні борці стають зрадниками системи та подвійними агентами. А лінія фронту не просто втрачається, вона відтак пролягає через внутрішні роздуми та емоційні переживання самих героїв, що змушені вибирати поміж фізичною загибеллю та життям у ганьбі. І в цій непростій ситуації вибору вони нерідко спокушаються на ілюзію, яку підсовують радянські пропагандисти: зберігаючи життя, власне і своїх товаришів, спробувати власкавити владу. Ілюзія ця засліплює сумління, як показує приклад Стодолі та Михасі, дарма що небавом виявляється цілком марною.

Автор, однак, лишається на боці тих поодиноких незламних героїв, які не піддаються ілюзіям та до кінця борються з ворогом, свідомі свого трагічного рішенця. Саме таким є головний герой роману «Троща» Місяць, життєвий шлях якого покладений в основу твору. Він бере участь в останніх операціях УПА, спритно виходить із засідок, готується до неминучої смерті, проте за збігом обставин потрапляє в полон і сповна зазнає кари від радянської репресивної системи. Лише після двадцяти п’яти років таборів Місяць повертається на рідну землю, але разом з ним повертається і втрачена пам’ять про останні часи УПА, про долі героїв і зрадників. Постать головного героя вдало поєднує дві сюжетні лінії роману, забезпечуючи їм смислову та композиційну цілісність. Якщо в першій ідеться про трудний 1949 рік у Галичині, то в другій дія розгортається вже в застійні сімдесяті роки, а її місцем стає велике індустріальне місто Східної України (за описами вгадується Запоріжжя), куди після ув’язнення потрапляє герой роману. Треба віддати належне майстерності автора, який досить-таки вправно зав’язує сюжетні вузли твору. Уже в першому розділі означено інтригу, коли Місяць несподівано знаходить могилу свого колишнього побратима Михайла Тимчака (Броза) й задається метою розгадування таємниці цього поховання. Адже, як виявилося, Броз не загинув під час облави в 1949 році, а прожив довге життя в іншому місті. Наприкінці роману інтригу буде розкрито, але весь простір твору, власне кажучи, густо заповнений оповіддю про обставини останнього спротиву упівців – ті обставини по-своєму мотивують вибір персонажів. Таким чином, протагоніст твору переконується в незавершеності історії протистояння з настанням миру. Адже «не всі мертві поховані, не всі живі сі вернули домів», а загадка їхнього неповернення нуртує свідомість тих поодиноких героїв, які сповна випили чашу страждань і прагнуть вищої справедливості.

Разом із головним героєм твору переживаємо хвилі найбільшого зворушення, а через його роздуми автор різнобічно характеризує ситуацію, що склалася в націоналістичному русі по війні, зокрема відчуття тупика, ізоляції й трагічної приреченості, яке все більше охоплює останніх оборонців української волі. Місяць зображений правдивим лицарем без догани, хоч і не позбавленим людських слабкостей. Він цілком органічно вписується в ряд Шклярових героїв, стає гідним спадкоємцем холодноярського отамана Чорного Ворона. Автор не шкодує патетики в описі граничних моментів його життя, як-от хвиля останнього бою, коли герой опиняється віч-на-віч із загибеллю: «І хоч я готовий був до смерті давно, мене охопило гостре відчуття зустрічі з нею, відчуття переходу в інший світ, і, присягаюся всім найдорожчим, це була мить неосяжної розумом урочистості, яка задушила в мені страх, задушила жаль, вийняла з моїх грудей камінне серце, убгавши замість нього сніп дивовижного щемкого світла, проміння якого єднало мене з небом, єднало з безмежністю».

Із двох указаних вище більш рельєфно й колоритно виписана в романі перша сюжетна лінія. Може, тому, що ґрунтується на живих свідченнях та спогадах, перетворюється в низку взаємопов’язаних подій, що становлять прикметну частину відчайдушної боротьби підпільників у повоєнних умовах. Уже згадано вище, що в темі УПА автор не перший, та й не робить якихось відкриттів, лишаючись у межах традиційної для цієї теми риторики боротьби, правди, героїзму, чину. Проте він досить вправно поводиться з матеріалом – окреслює найбільш характерні типи тогочасного підпілля (Місяць – Стодоля – Михася – Влодко), наводить деталі побуту героїв тощо. Однак його реалізм надто конкретний, приземлений. Коли потрібно апелювати до читача, впровадити його у вольтову дугу пристрастей, Василь Шкляр не знаходить потрібних сил і обмежується загальниками. Як-от, нарікання на грішну природу людини, в дусі релігійного моралізаторства й церковних проповідей: для нетипових, складних постатей цього явно замало. А провідні герої роману зображені такими неординарними особами, що мислять і діють не за шаблоном, - зрештою, саме тому вони стають учасниками останнього акту історичної драми українського спротиву. Автор же задовольняється в цьому випадку пласкими розмірковуваннями на кшталт: «… В кожній людині, десь там, на споді, сидить чорт самовиправдання. Цей гаспид готовий наснувати тисячі простих і зрозумілих причин, аби чоловік міг пояснити свій найтяжчий гріх. Якщо не виправдати, то бодай пояснити». Або ж: «Гаспид, який сидить у кожній людині, не любить, щоб усе було напрямки – часом він плете свою павутину стежок і доріг, на які спокушає тебе безнастанно, аби ти прийшов до цілі з фатальним запізненням». У цьому сенсі реалізм Василя Шкляра виявляється недоживленим і поверховим.

Бракує в «Трощі» мотивації дій персонажів, ще більше бракує рефлексії щодо зрадництва, яке винесене в квінтесенцію всього задуму. Адже зрада – феномен позаісторичний, універсальний, і осмислювати його належить у такому масштабі. Знаємо, що вибір персонажів у повоєнній дійсності був дуже непростим і міг мотивуватись багатьма причинами. Василь Шкляр назагал зводить їх до двох – ідеалістична візія порятунку та візія кохання. Перша відбита в історії зради Василя-Стодолі, який прагне врятувати товаришів, домагаючись запевнення комуністів та замирення конфлікту в цілому. Друга складніша, адже любовний мотив, відображений у долі Михасі, Стодолі та, зрештою, Броза, скидається на історію з продовженням, і саме він схилив колишніх упівців до виживання в умовах комуністичної влади пізніше.

Слабше прописана в романі друга сюжетна лінія, хоча в загальних рисах вона також не суперечить реалістичному плану оповіді. Опинившись в індустріальному місті, головний герой змушений починати життя заново: шукати працю й житло, заводити нові знайомства. Автор не оминає мотиву його переслідування спецслужбами, проте спрощує цей мотив, як видно з успішної виробничої кар’єри героя. Мелодраматичною та спрощеною виглядає історія любовного зв’язку зі Стефою: несподівано зустрінута землячка-галичанка виявляється тією єдиною, якій Місяць віддає своє серце, дарма що жінка також завербована службою держбезпеки й вимушена доносити на Місяця. Зрозуміло, що ця сюжетна лінія веде до щасливої роз’язки, коли герой закладає сім’ю й таким чином продовжує перервану традицію волелюбного українства. Давня симпатія з партизанських часів Михася несподівано з’являється в фіналі роману. Однак про її повоєнну долю читач майже нічого не довідується, а жаль, бо ця історія могла би суттєво збагатити мотив радянської колаборації.

«Троща» - добрий роман, написаний у традиційному ключі. Автор не грішить супроти правди фактів, відтворюючи західноукраїнські реалії 40-х років ХХ століття. Та література – це не тільки опертя на факти (хоча й вони важливі, поза сумнівом). Вагоміше значення роману полягає в символічному вираженні ідей, що мають загальний характер і перегукуються з актуальними запитами нашого часу. Книжка утверджує авторитет Василя Шкляра як літописця українського спротиву, а її пафос буде близьким для патріотично налаштованих співвітчизників. Хоча автор не претендує тут на новизну теми чи провідних колізій, то зате зображує їх ретельно, вивірено, зі знанням справи. Натомість відчуття недоситу породжує ідеологічна конструкція твору, адже проблема зради розкривається тут загалом у межах уже відпрацьованих версій, які були раніше апробовані в українському (тим більше – зарубіжному) письменстві.       



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери