Чому така кількість читачів і глядачів фанатіє від горорів і трилерів? Що лежить в основі цієї пристрасті – виплески адреналіну, інтерес до всього забороненого та ірраціонального, проекції власних фобій чи прагнення позбутися надлишку агресії? Що б там не було, але містика, готика, окультні мотиви – це ті секретні важелі, натискаючи на які можна здобути і втримати увагу публіки. Назвіть книжку або фільм «Демони місяця», «Родина вурдалаків», «Диявольські ляльки» чи «Ніч на цвинтарі» – і певна аудиторія клюне автоматично.

Подібні емоції спробував викликати в читача В’ячеслав Васильченко в новому творі під назвою «Жорстокі ігри Вельзевула», що побачив світ у луцькому видавництві «Твердиня» 2017 року. Потворний монстр на обкладинці, понівечене жіноче тіло, вогняні літери заголовку на темному тлі – усе це викликає зрозумілі асоціації з чорною магією. Це шостий роман із серії про пригоди Богдана Лисиці, професора, кримінального репортера й за сумісництвом шерлока голмса . І хоч автор загалом тяжіє до класичної версії жанру – логічного детективу, він не вперше забарвлює свої тексти містикою. На прю з нечистю його герой виходив у «Дворушниках, або Євангелії від вовкулаки» (2012). Васильченко не сам-один займає цю нішу: з перевертнями, зомбі, привидами та іншими монстрами експериментують також Андрій Кокотюха, Богдан Коломійчук, Сашко Завара та Владислав Івченко. Це дає підстави говорити про існування тренду в українській жанровій літературі, що віддзеркалює і світові тенденції популярної культури (occult detective fiction).

Наш автор починає не з нуару, а з гламуру. Курортне містечко Скадовськ, море – сонце – білий катамаран. Професор Лисиця у відпустці знайомиться з двома юними красунями, Аліною та Русланою, тренерками з фітнесу з Дніпра, підбиває клинці до них, веде до ресторану… А вночі одну з дівчат знаходять розтерзаною в номері готелю. Жахливо і криваво, наче в «Мовчанні ягнят». І все вказує на те, що моторошне ритуальне вбивство скоїв або сам Вельзевул, або невідома людина, одержима сатанинською силою. Як вирахувати демона серед безтурботної юрми відпочивальників? А може, нитки таємничої історії тягнуться в інші міста, заховані в минулому жертви?

Туман щільніший, ніж у Лондоні. Версії розходяться колами в морській воді, кількість підозрюваних множиться з кожною сторінкою. Мафіозний коханець убитої Аліни – раз. Місцевий чорнокнижник – два. Друг юності, бандит Артур Вельзе, – три. І навіть невластивий жанру сантехнік Микола Шаповаленко – чотири. Ще кілька «Вельзевулів» у масках розгулюють уночі вулицями Скадовська й полохають випадкових перехожих. В’ячеслав Васильченко вміє зав’язати сюжетний вузол і створити потрібну містичну атмосферу: тут і загадковий обряд гетанави , і ритуальний ніж вікінгів блудфальк , а також гримуари, кришталева куля, чорна блекота і кігті кажана.

Утім, найцікавіше в цьому тексті не містичне, а саме детективне . Автор не стільки нас лякає, скільки викликає інтерес раціонального плану до трьох ключових питань: хто, як і чому скоїв злочин? Та й професора Лисицю не полишає відчуття, що все побачене – страхітливий театр, реалізація чийогось голлівудського сценарію: «божевільний цирк бабахнутого на всю голову психопата». Тобто слідчий-аматор має справу не зі злом надприроднім, а зі злом рукотворним. Сучасні детективи, і кіношні, і літературні, часто є чим завгодно, але не історіями розслідування: бойовиками, мелодрамами або пригодами. Та роман Васильченка чітко потрапив у свій жанр: у фокусі розповіді, як і належить добрій детективній історії, повсякчас буде робота маленьких сірих клітинок . Не хвилюйтеся: пан Богдан у фіналі зведе кінці з кінцями й дасть усі потрібні пояснення, його логіка ніде не схибить. Розв’язка буде блискавичною і неодмінно вас здивує.

«Жорстокі ігри» викликають у пам’яті детективи Умберто Еко й Дена Брауна: текст щільно насичено культурними кодами. Є інформаційні п’ятихвилинки про символіку масок, трикутників, родимок, Вельзевула. Часом здається, що роман обертається на культурологічний детектив, що розгадка лежатиме в царині демонології або випливе з розглядання старовинного артефакту. Ці моменти доречні, коли описують хід думок Лисиці. Міфологічні алюзії в мовленні професора зрозумілі: автівка здається йому Хароновим човном, полісмен – Зевсом, а розлючена дівчина – Еринією.

Та все ж В’ячеслав Васильченко передає куті меду. Виникає побоювання, що будівля роману завалиться під вагою знань автора: «Якийсь Фенрір відправив із особливою жорстокістю до царства Водана вашу колишню наречену, Аліну Безверху. І хоч я не Відар , усе одно хочу знайти це чудовисько і розібратися з ним» (с.111). Ясно, імена потребують коментарів, і нанизування їх стилістично невиправдане. Неприродно менту згадувати Ювенала, а бандюку – Аристотеля. Признаюся, втомлює професорське бажання героя демонструвати ерудицію де треба й не треба: розповідати поліцейському теорію архетипів під час слідчих дій, переказувати міф про лабіринт Мінотавра – втішаючи подругу Руслану.

Попри дещицю занудства (ми ж пробачимо його філологу Богданові?), він привабливий і колоритний тип слідчого. Є в панові Лисиці виражене лицарське начало, є впертість, сміливість, відчайдушність та внутрішня сила справжнього Героя. Помножте Шерлока Голмса на Джеймса Бонда – вийде інтелектуал, здатний діяти, мов Супермен. Щоправда, він таки вразливий і кілька разів отримає по голові від хуліганів і бандитів. У Лисиці тонка натура, він може милуватися красою зірок і чарівним морським краєвидом. Часом він поринає в болісні рефлексії: «Почала закрадатися тривога. Вірити не хотілося, але в голові постійно тиснуло: щось обов’язково трапилося. Це не випадково. …Думка збивалася на лихе. За ним хтось стежить, і варто було перейти заборонену лінію, наблизитися більше, ніж дозволено, одразу перекрили кисень» (с.227). Однак у критичній ситуації професор миттю збереться докупи: і ворогів покладе штабелями в бійці, і з кайданків звільниться самотужки, і шалені перегони на автівках виграє. Такі універсальні образи детективів-переможців характерні для сучасних авторів: Климентій Кошовий у романах Андрія Кокотюхи, Адам Вістович – у Богдана Коломійчука, Іван Карпович Підіпригора – у Владислава Івченка. Певна річ, це вираження колективної фантазії українців.

Як у всякого супергероя-одиночки, у професора Лисиці складні стосунки з системою. Загалом він не цурається приймати допомогу органів. От і в «Жорстоких іграх» Богданові допомагає не тільки старий друг полковник Кодаковський на прізвисько де Тревіль, але й начальник слідчого відділення в Скадовську Геннадій Вівчарик. Вочевидь, автор визнає існування окремих правоохоронців, тямущих, некорумпованих та відданих справі. Однак раз по раз у романі прориваються нищівні й точні оцінки перефарбованої міліції-поліції: «…Система енкавеесівська працює справно. І ти або «за», або «проти». «За» – і ти надійний її боєць. Навіть бойовик. Коли ж ні… Коли ні – тоді мимо каси. І вона тебе або викине, або розтрощить. Та все одно буде по-її» (с.155). Звісно, цю етично-естетичну проблему: як зображувати сучасних українських слідчих, прокурорів, суддів – має вирішити для себе кожен детективіст. І частіш за все автори лишаються приземленими реалістами. Перевага Васильченка в тому, що йому вдається втримати своє обурення в рамках та уникнути інтонацій політичного памфлету, витриманого в дусі #зради.

В’ячеслава Васильченка часто критикували за мову його детективів, за надлишкову балакучість автора та його героїв. Це та ситуація, коли правнича освіта письменникові допомагає, а фах мовознавця – шкодить: існує спокуса втиснути в роман усе словникове багатство барвінкової та солов’їної . До того ж, текст пістрявіє дотепами й словесними іграми. Як літературознавець я визнаю за автором його повне і невід’ємне право зберігати оригінальну манеру, але як читачка висловлю побажання обмежувати себе в прагненні писати в стилі конферансьє стенд-ап-камеді. Переконана, що дотепи в романі – мов родзинки в булочці: булочка не може складатися із самих родзинок. Утім, погоджуся з Андрієм Кокотюхою, який в огляді роману «Смертельна гра в курортному містечку» (сайт «Буквоїд», 1.12.2017 року) відзначив прогрес автора в цьому питанні: «Балаканини не стало менше, проте дійові особи бодай наділені різними мовними характеристиками. Тому нарешті бандит відрізняється від вченого, а сантехнік – від поліцейського».

Додам, що від твору до твору зростає й сюжетна вправність детективіста: він цілком дає собі раду і у великій формі, і в кримінальній новелі, що засвідчує перемога в літературному конкурсі «Це ж елементарно, сер!» у 2016 році. В’ячеслав Васильченко – істинний детективіст: вміє полонити уяву читача, підкинути йому хибні версії, примусити міркувати разом із героєм над складною проблемою й нарешті привести до очевидної – герою, а не нам! – розгадки. Його персонажі живі і впізнавані, а ситуації – типові і психологічно мотивовані. У «Жорстоких іграх Вельзевула» автор захопить нас карколомною кримінальною інтригою й романтикою, містикою та «екшеном». І примусить чекати нової серії пригод професора-детектива Богдана Лисиці.