Re:цензії

07.12.2017|07:16|Алла Кох

Дітки з клітки: молоде покоління українців ХХ століття у лабетах тоталітарної Системи

Слоньовська О. Упольоване покоління: роман у 2-х книгах / Ольга Слоньовська. – К. : Вид-во «Український пріоритет», 2017.– 752 с.

Епіграфом до своєї книги О. Слоньовська вибрала промовистий афоризм Ю. Нагибіна: «Те, про що не написано, згодом починає здаватися таким, що його взагалі не було». Справді, тільки художня правда, а не сухі документальні факти, здатна заставляти читачів переміщуватися в інший час й іншу епоху, щоб шляхом своєрідного співавторства з письменником найбільш скрупульозно досліджувати минуле «зсередини». На жаль, у сучасній українській літературі гостро викривальних творів про ХХ століття мало. Причина такого явища не в необізнаності письменників з відповідними координатами (більшість митців старшого і середнього поколінь родом якраз із Совдепії, тож на власній шкірі відчули всі принади підневільного існування в СРСР), а в тому, що сучасний читач не бажає виїмково похмурих картин гніту, визискувань, переслідувань і ламання людських доль, а прагне вагомої панорами багатобарвного, всесторонньо дослідженого і проінтерпретованого величезного за обсягом і змістом просторово-часового історичного відрізку. У наш час уже нікого не треба переконувати, що сучасний український читач уже давно не всеїдний. Більше того, колгоспним скнінням уже нікого не приголомшиш, як і не викличеш інтересу читаючої публіки, змальовуючи поламані долі тих, хто дивом повернувся із заслання і несподівано побачив колишніх друзів або й своїх персональних донощиків благополучними коліщатками/гвинтиками тоталітарної системи. У романі «Упольоване покоління» тоталітарна радянська система постає без гротеску і фальшивої шаржованості. Її живі «коліщатка»-«гвинтики» не позбавлені людських вад або ж переваг, але шансів на втечу з такої пастки в жодного з них нема: ця структура наділена широким спектром підкупу, заохочення, матеріальної зацікавленості. Інша річ, що кожен, випробуваний нею, –  і ті, що вціліли, й ті, що погодилися служити монстру, й покалічені або надламані, – це люди, які постійно шукали порятунку чи бодай виходу з лабіринту. В романі рельєфно подано щонайменше три покоління українців, кожне з яких прикладало власні зусилля до торжества української державності.

Будь-який художній текст, навіть якщо йдеться про твір хитро «розкручений» і розрекламований,  сьогодні не завжди здатний справити фурор. Зараз йдеться про читача як досить вибагливого гурмана, який надзвичайно багато знає і читає, спроможний зіставляти і порівнювати кращі взірці світової літератури з творчими надбаннями українського красного письменства, мати й відстоювати власну думку, бачити огріхи й недопрацювання автора, постійно застосовуючи для власної оцінки художньої правди постулат геніального режисера К. Станіславського «вірю – не вірю».

У романі-дилогії (власне, «Упольоване покоління» й «Закон айсберга») Ольги Слоньовської найбільшою знахідкою є студентське й молодіжне середовище 70–80-х років ХХ століття, безжального часу стагнації і брежнєвського застою, коли найбільш прозірливі люди називали 73 рік 37 навпаки. Арешти студентів, зловісні виклики юнаків і дівчат у КДБ, сексотство в академгрупах, гуртожитку, під час панщини на колгоспних і радгоспних ланах, врешті, невидима гігантська клітка, про яку не знає, але в якій живе молоде українське покоління, що й народилося в радянському зоопарку, щоденно давить і тисне, робить покручами, заставляє без жодного опору улягати тоталітарній Системі. Найбільш свідомі викладачі протистоять – і зазнають гонінь, менш сильні духом, не скочуючись до сексотства й  вірнопідданості, намагаються вберегти надто чесних і прямолінійних студентів від тих небезпек, які чатують на них зусібіч. Такі акценти у творі дуже важливі, й сучасними читачами сприймаються належно, адже типова когорта традиційних літературних персонажів, які апріорі капітулюють перед життєвими труднощами, безсоромно виставляють на всезагальне обговорення власні комплекси невдах або недостатньо сильну волю до перемоги як чергову підказку потенційним читачам поспівчувати українській нації, що нібито вкотре виявилася неспроможною розродитися героями і непересічними особистостями, уже не сприймається навіть читачами літнього віку, дратує і розцінюється як творча невдача письменника.  Тим часом проблема українця, що мислить і веде себе як європеєць навіть у часи тоталітарної радянської системи, найновішими літературними текстами досі не вичерпана, точніше, навіть не освоєна. Але ж якщо всього лише припустити, що, приміром, у 70 – 80-х роках минулого століття українці масово перетворилися на сексотів, кар’єристів і пристосуванців, якими їх подають найбільш критично налаштовані постмодерні автори, то прийдеться визнати й те, що нашої нації узагалі не існує, хоч насправді це не так. Що ж відбулося? Що сталося? Все просто: літературна істина й істина життєва потворно розщепилися, парадоксально набрали вигляду мимобіжних прямих. Тож настає доба досі не інтерпретованих тем, посутньо інших літературних психотипів і парадигми оцінок української людини та її морально-етичного становлення.

У романі, особливо першій його частині, образи студенток-одногрупниць – Ольги Понятовської і Лади Чморик – розгортаються паралельно, й Лада наче відтісняє надто совісну Ольгу на периферію. У цих дівчат різне дитинство, різний сімейний мікроклімат, різні уподобання, рівень обдарованості, але похвальним у їхніх характерах є те, що навіть у досить юному віці вони ставлять мету і до неї неухильно прямують. Правда, шляхи досягнення мети у дівчат різні, й Ладине хижацтво, яке з кожним роком проявляється все агресивніше й виразніше, заставляє читачів переконатися, що добро з кулаками неухильно переростає в зло, причому зло у найпотворнішій формі. Тож Лада Чморик – не тільки породження тоталітарного режиму, психотип невгомонної активістки, а й узагалі символ зловісної «пропащої сили», драма непересічної  людини, яка не знайшла розумного застосування власній надмірній життєвій енергії.

Два великі екскурси в минуле – концтабірне життя гуртожитської прибиральниці Ганни Станіславівни й страшна трагедія Гната Босого, на час дії роману – вже сільського божевільного, а кілька десятиліть тому – повстанця-упівця,  до якого розум повертається лише на руїнах землянки-криївки, зірваної «істребками», – належно й доречно доповнюється екскурсом про трагічні випробуваннями рідних бабусі й батька Ольги Понятовської, знущаннями паталогічного ката, «істребка» Щура, над маленьким хлопчиком-сиротою після арешту й ув’язнення матері. Щур причетний і до катування Гната та мученицької смерті коханої дівчини цього повстанця – Юстини, яку «істребок» спалив живцем. Ці три екскурси творять автономний «роман у романі», як і окремий автономний пласт історії подає доля вивезених із Криму найближчих родичів Героя Радянського Союзу Сабіра Гафарова, який зумів добитися повернення своїх рідних у Крим, хоч за це мало не поплатився головою, до речі, сім’ї свідомих патріотів, яка в радянські часи, коли негласно кримськотатарський народ було визнано таким, що недостойний жити навіть при соціалізмі, а не те що комунізмі, виховує своїх нащадків у патріотичному дусі, адже недаром маленька Зія звіряється улюбленій учительці: «Ми знаємо, хто ми, і пісні пам’ятаємо, й прислів’я, і народних героїв. Кримські татари не виродяться, не пропадуть ніколи, щό б з ними не робили. Де нас троє, там уже незримо увесь кримськотатарський народ» (с. 324).

Творче досягнення Ольги Слоньовської у романі-дилогії «Упольоване покоління» полягає насамперед у створенні образів-характерів і образів-типів українців, які моральну категорію «бути» ставлять значно вище, ніж поняття «мати». Густе письмо роману засвідчує високий рівень таланту авторки, а широка обізнаність – енциклопедичний рівень знань. Мова роману – блискуча, щедро пересипана прислів’ями, уривками пісень, які завжди належно відтінюють або колорит доби, або соціальне середовище (наприклад, сталінських в’язнів, колгоспників, студентів). Роман читається легко, але «не відпускає» читачів від себе ще місяцями. Закономірно, що в наш час українці прагнуть бачити літературного героя в розвитку його характеру, долі й перспективи самореалізації монолітним і цілеспрямованим, але водночас життєво правдивим і гранично близьким собі. Розповідь від першої особи, навіть якщо це всього лише образ-маска, підсвідомо підкуповує реципієнтів насамперед стереотипом сучасника доби, психотипом очевидця подій, про які йдеться. Інша річ, що й сам письменник мусить мати знання про змальовувану ним епоху також епохальні, феноменально володіти інформативним матеріалом, бачити свого героя наскрізь очима сучасників і очима потенційних читачів. Ольга Слоньовська із таким завданням справилася блискуче.

Вважаю, що «Упольоване покоління» – непересічне явище українського красного письменства початку ХХІ ст., більше того, без перебільшень і натяжок – справді високохудожній взірець сучасної європейської прози. Незважаючи на те, що художній текст містить велику кількість героїв, і це дуже похвально, бо засвідчує непересічний талант авторки, сюжетні лінії кожного з них належно викінчені. Практично жодних «зайвих» персонажів у романі нема – всі вони посильно працюють на головну ідею твору: людина творить себе як особистість лише власними зусиллями й моральним вибором. Такі твори здатні руйнувати стереотипну картину продукції українських письменників як літературу митців песимістичного складу мислення.   

Ольга Слоньовська – відомий в Україні науковець, автор багатьох шкільних підручників із української літератури. А ще ця людина – визнаний тонкий лірик, адже практично всі її поетичні книги відразу після появи друком були відзначені високими літературними преміями. Як прозаїк, Ольга Слоньовська проявила себе чудовим романом «Дівчинка на кулі», який здобув Гран-прі Міжнародного літературного конкурсу романів, кіносценаріїв, п’єс, пісенної лірики та творів для дітей «Коронація слова – 2012». Надзвичайно цікавий, актуальний і цілісний оман-дилогія «Упольоване покоління» цілком заслуговує поцінування Національною премію України імені Т. Г. Шевченка.

 



Додаткові матеріали

01.11.2017|08:40|Події
Стали відомими претенденти на Шевченківську премію з літератури
10.10.2017|07:44|Re:цензії
Невизнана праця
Оголосили переможців першого туру на здобуття Шевченківської премії
Слоньовська Ольга
коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери