Видавничі новинки

Ярослав Орос. «Витівки Ярга»
Проза | Буквоїд
Астрід Ліндгрен. «Щоденники воєнного часу. 1939-1945»
Наталя Гузєєва. «Любов та 17 страждань Петрика П’яточкина»
Дитяча книга | Буквоїд
Вільям Ширер. «Злет і падіння Третього Райху. Історія нацистської Німеччини. Том 1-2»
Зак Ібрагім і Джефф Джайлз. «Син терориста: історія вибору»
Ульф Старк. «Мій друг Персі, Баффало Білл і я»
Дитяча книга | Буквоїд
Бред Стоун. «Продається все. Джефф Безос та ера Amazon»
Рене Найт. «Дисклеймер: усі збіги випадкові»
Девід Келлі, Том Келлі. «Творча впевненість. Як розкрити свiй потенцiал»
Деніел Сіґел, Тіна Брайсон. «Секрети мозку. 12 стратегій розвитку дитини»

Re:цензії

23.10.2017|07:59|Ігор Ольшевський

«Против рожна перти, против хвиль плисти…»

Панасюк Микола. Я – Іван Франко: Роман. Кн. 2. – Луцьк: ПрАТ “ Волинська обласна друкарня ” , 2017. – 304 с.

Перша книга роману-дилогії Миколи Панасюка “Я – Іван Франко” побачила світ 2016 року й була схвально зустрінута вдумливим читачем. Впадала у вічі незвична побудова сюжету (так би мовити, “два в одному”): посмертні (!) монологи героя твору не просто чергувалися з епізодами, що стосуються наших днів – вони були тісно переплетені, становили одне ціле. А найголовніше – акцентувалося на таких сторонах життя, творчості й самої постаті Івана Яковича, які тривалий час не завжди привертали увагу навіть серйозних дослідників, не кажучи вже про пересічних обивателів… Шанувальники творчості М. Панасюка, які були “посвячені” в деякі “секрети” його мистецької лабораторії знали, що письменник захоплено працює над другою частиною роману і, зрозуміло, з нетерпінням чекали її появи. Нині вже можна сказати, що сподівання як автора, так і читачів нарешті увінчалися успіхом – книга вже є доконаним фактом.

Якщо за вступне слово до першої частини роману було взято статтю Євгена Маланюка – постаті, без сумніву, знакової в українській літературі по обидва боки Атлантики, – то цього разу роль супровідника читача в мандрівці часопростором свого роману взяв на себе конкретно Микола Панасюк і від цього лише виграв (адже ніхто так не знає свого героя, як сам автор). Його передмову, власне, важко назвати просто передмовою – це, по суті, самостійний есей про Людину-Енциклопедію, Характерника, Духовидця, Подвижника, Мойсея Нації. Такі вступні слова – річ дуже делікатна, оскільки є ризик спойлерства (попереднього розкриття сюжету). Письменник обходить цю небезпеку вдало, так би мовити, “впольовуючи двох зайців” – і вводячи читача у світ власних роздумів, і залишаючи його в інтризі: а що ж там далі?

Порівняно з поліфонією першої книги, в другій явно вирізняються два основні “мотиви” (мова саме про “Франкову” частину оповіді). Перший стосується циклу творів про життя в’язнів, т. зв., за словами Михайла Павлика, “тюремну епістолію” – повість “На дні”, оповідання “У тюремному шпиталі”, “Записки мученика”, “Хлопська комісія”, “Мій злочин”, “Не спитавши  броду”, “Панталаха”, “До світла” та ін.. Другий – поеми “Смерть Каїна”. І це не дивно – у “тюремні” оповіді вкладено зміст настільки глибокий, що вникнувши у нього, мусиш вистояти під зливою запитань, які безперервно ставитимеш сам собі. Чи трагедія те, що описано в повісті “На дні”? Безперечно. Але чи тільки це трагедія Андрія Темери, котрий загинув у тюрмі нізащо (зрештою, й “вина” його була лише в тому, що при бідолашному студентові не виявилося документів)? Хіба ж не є так само трагічною постаттю його вбивця Бовдур, тюрма в якого лише довершила деформацію вдачі й світосприйняття, а зневірився він у людях іще в найраніші літа (цитую за Іваном Франком): “Нужда відмалечку, від дитинства… Погорда, штовханці, побої… Насмішки дітей, що сторонили від нього, не приймали до своїх забав… Байстрюк! Знайда! Бовдур!.. Тяжка праця у лихих, чужих людей… Сльота, морози, спрага, втома – все то тільки газді дошкулює, а наймитові ні!.. Наймит залізний, наймит видержить… мусить… за то плату бере!.. Хирляве слабовите, замліле, лихо плачене, лихо зодягане… Без приятеля, без побратима… Ні, був приятель, був побратим – у Бориславі, при корбі найшовся. Щирий приятель, вірний побратим, душа не чоловік. Ха, ха, ха!.. А позавидів, позавидів єдиного щастя, – відбив дівчину, взяв оженився!.. Якби-то бідному не все вітер у очі віяв, може, бідний і бідним не був!”1 

Чи злочинець Бовдур? Так, двох думок бути не може – адже позбавив життя людину, яка не вчинила йому жодного зла (ба навпаки, ділилася хлібом). Але чи єдиним убивцею в цій страшній історії є Бовдур? Згадаймо момент катарсису, його ридання і тяжке каяття над тілом Андрія, й те, як він, долонею ніби переділивши рану своєї жертви, кидає у вічі тим, хто от-от має закувати його в кайдани (знову цитую за Франком): “…адіть2, отсе моя половина, а отсе ваша половина! Се моя, а то ваша! Не бійтеся, тутка я спокутую за обі, але там є ще Бог, справедливий, то він буде вмів розпізнати, котра моя половина, а котра ваша!..”3

От вам і Бовдур – допетрав  с в о ї м  розумом, хто ставить людей перед обставинами, в яких вони перетворюються в нелюдів. Повністю усвідомлюючи власну провину в смертовбивстві й будучи готовим понести за неї найтяжчу кару, він, проте, кидає виклик і бездушності людей, які його оточували впродовж усього життя, й суспільному ладові, державній тиранії.

А Штерн, застрелений шельвахом (тюремним вартовим) за те, що  ч и т а в при вікні? В оригінальному оповіданні його кличуть Йоськом, оскільки люди, з якими зводила хлопчину доля, не змогли, а співкамерники просто не встигли розгледіти в ньому особистість. Іван же Франко у романі М. Панасюка  величає його повним ім’ям і пояснює, чому:

        “Я не можу звати Йосипа Йоськом. Не можу звати його так, як звали у селі, а звали його так, бо не мали за справжню людину, а мали за якесь хоч і велике, але Ніщо.

– Йосько се Ніщо.

Ні, се не так, се Йосип, се Штерн, Людина, що ступила на шлях, де мав постати як Особистість.

Але не судилось”4.

Мені ж здається, що Йосип (справді, хай буде по-Франково-Панасюковому!) виконав-таки свою страдницьку місію. За всього трагізму його загибелі, Штерн помирає не пасивною жертвою тюремної сваволі – своєю смертю Йосип якщо й не наповал убиває, то, принаймні, виносить вирок системі, для якої прагнення до світла, до знань, є не більш, аніж “порушенням режимного порядку”, за яке можна поплатитися життям. До речі, в царській Росії, частиною якої була Наддніпрянська Україна, масове видання “До світла” зазнало цензурної заборони, й лише згодом було дозволено його публікацію в російському перекладі – і то не окремою книжкою, а у збірці “В поті чола”. Львівське видання “На дні” на східних теренах теж було тривалий час проскрибоване і пощирювалося нелегально – питання “чому?”, гадаю, зайве…

Твори “тюремного циклу” змушували читача замислитися не лише над тяжким становищем в’язнів – як заслужено засуджених, так і, по суті, невинних, – вони спонукали до роздумів на предмет того, чи є  в і л ь н о ю людина, котра не сидить, а  с л у ж и т ь  у в’язниці (Штерн, попри смерть, виявився вільнішим за свого вбивцю), і навіть – чи є повністю вільним той, хто в тюрмі ніколи не сидів, а навпаки, має добре оплачувану роботу, посаду, стабільний сімейний статус? Висновки, до яких могли прийти люди, аж ніяк не обіцяли бути втішними (воля в державах із розвиненою репресивною системою завжди відносна, та й рабство у власних комплексів і життєвих стереотипів теж важко назвати повноцінною свободою), і, ясна річ, це лякало й лякає всіх владців, либонь, іще з часів Шекспірових персонажів Гамлета і Розенкранца: “Данія – це ж в’язниця… Тоді в’язницею – ввесь світ”1.

Принципові “свобода або смерть” залишився вірним і Панталаха. Знаменним епізодом роману є уявний (хоч на ментальному рівні, може й реальний) діалог Франка з Панталахою, де Іван Якович висловлює парадоксальну думку (точніше, згоджується зі своїм героєм): Панталаха – це внутрішній світ самого Франка. В іншому місці книги він зізнається, що не хотів ні смерті Андрія Темери (“На дні”), ні божевілля і скону ключника Спориша (“Панталаха”), що все відбулося ніби поза його волею. А за чиєю? Хто підказав Генію саме такий шлях вирішення долі героїв? І чому Франко стверджує, що Панталаха заважав йому? Чи не тому, що весь час нагадував про не до кінця подолані (Споришеві) комплекси, які не давали людям змоги відчути себе повноцінно вільними (адже зовнішня свобода без внутрішньої – фікція)?

Микола Панасюк пише:

“Творець Панталахи та Спориша не людину вбив.

Він убив те, що перешкоджало йому жити чесним, відвертим життям, те чого він найбільше не любив у всіх людях –  двуликість”2.

Що тут додаси? Крапки над “і” розставлено, а відтак шлях знову пролягає до… Каїна. Для Івана Франка цей персонаж був уособленням “мислячого, бажаючого знання і правди духу людського”, як він писав у післямові до перекладеної ним однойменної поеми Джорджа Гордона Байрона. Григорій Сковорода у власній концепції Світобудови відводив Біблії роль “світу символічного”, де кожна історія, вислів чи образ є символом, який потрібно “розжувати”. Тож якщо прийняти тезу про “невбивство” Каїном брата (а вона, була в першій книзі роману ледь не лейтмотивною), узгодити її з біблійною історією про вбивство (згадки про це так чи інакше з’являються і в Байрона, й на початку Франкових поем “Каїн” та “Смерть Каїна”) можна, лише витлумачивши цей трагічний епізод у символічному ключі. “Авелем” у цьому випадку може виявитися не конкретна людина, а… присутній до пори в самому Каїнові страх перед пізнанням, буквалістичний, книжницький, фундамендалістський підхід до Божественної Істини, страх, який він, зрештою, подолав, себто, як і Франко, прирікши на смерть своїх героїв, “убив те, що перешкоджало йому жити чесним, відвертим життям”.

Письменник вводить нас у Франкову творчу лабораторію, роблячи ніби свідками як подій, описаних у творах, так і фактів життя Митця-Подвижника, його мук творчості, але це не екскурсія, коли “працюють” здебільшого очі, а спроба змусити читача відчути бодай дещицю того, що відчував Іван Франко. Тому й відтворює він болісний процес народження творів: це стосується й згаданої “тюремної епістолії”, й інших – включно зі “Смертю Каїна”. Ми бачимо Франка, не взятого окремо від оточення, а в стосунках із Ватрославом Ягічем, якого Іван Якович називав своїм Учителем, хоч той був старшим лише на чотири роки, з Михайлом Павликом, Осипом Маковеєм (котрий закидав Франкові, що той ледь не зробив із Каїна Ісуса Христа), Омеляном Партицьким, цілою галереєю жіночих постатей (то старанно виписаних, то окреслених штрихами-згадками) – Ольгою Рошкевич, Уляною Кравченко,  Климентиною Попович, Юзефою Дзвонковською та ін. По-новому (без акценту на психіатрично-пікантних сторонах) вдається глянути на спадщину уродженця Львова Леопольда фон Захер-Мазоха, про якого Іван Франко говорив неодноразово. Роман Миколи Панасюка – не кватирка в задушній кімнаті, це – розчахнуте навстіж вікно, крізь яке влітає вітер, аби вивіяти з читацьких мізків стереотипні, кон’юнктурні, школярські уявлення про Мойсея Нації.

Вище вже мовилося про “дволінійність” сюжету в першій частині.  Так само будує письменник свою оповідь і в нинішній книзі. Читач ізнову зустрічається із правнучатою небогою Уляни Кравченко – парапсихоневрологом (sic!) Веронікою Кривицькою (хоч подекуди вже й прохоплюється самоусвідомлення її як Вероніки Шнайдер). Героїня, як і перше, в роботі, – і як лікар, і як експерт-співробітник детективного аґентства. Та чим би вона не займалася, завжди дивуєшся її здатності мислити, аналізувати, розмірковувати над долею України, світу, Всесвіту, над величчю українських Геніїв – Івана Франка та Лесі Українки:

Іван Франко, після перших віршів Лариси Косач, інтуїтивно, – знову незбáгнене Шосте чуття людини, знову, за словами самого Івана Франка, згук серця – переконали його, що у сієї хворої дівчини з Колодяжного, не проста Душа, драматичність її вдачі у самій основі.

       – Відкиньте вірші – вони у вас прості й не мають сили. Ваша стезя – драма. Поезія у драмі!

       Разів зо двадцять передавав Франко Лесі Українці

      .– Поезія у драмі! Тільки так!

      Іван Франко наполіг – заставив! – і світ, а надто християнський, стрепенувся, а стрепенушись завмер: “Лісова пісня”, “На полі крові”, “Бояриня”.

      Світ ніяк не міг зібратися з силами, ніяк не хотів вірити, що автор з племені жіночого, себто, немов би то із слабого силою, не зібраного…

      Упереджену критику драм Іван Франко, у листі Доманицькому, урвав короткою, але повною великого змісту реплікою :

      – Il ne s’agit pas de juger  il s’agit de comprendre! – Йде не про те, щоб судити, а про те, щоб осягнути!”1.

Якщо у першій книзі Вероніка, знаючи історію стосунків Івана Яковича з Юлією Шнайдер, підходить до його постаті дещо упереджено і навіть трохи ніби боязко (хоч поняття “страх” і “Вероніка”, по суті, виглядають несумісними – особливо, якщо врахувати, в розслідування яких справ вона втягується). Теперішня Вероніка переступає межу особистого ставлення й намагається глибше осмислити Івана Франка як явище земне і космічне:

“Франко – се загадка.

Навіть не планети Земля, а Всесвіту. І ніхто не відгадає сієї загадки. Франко живий, нікому – нікому! – не був потрібний, він заважав усім, а  найбільше галичанам.

Без Франка самого Франка не розгадати:

– Світів дуже багато. І кожен світ  інший. Кожний важливий. І треба їх пізнавати, бо ті інші світи, інші культури – то дзеркало, в яких ми розглядаємо самих себе.

Який Світ мав на увазі Франко? Наш, що лише бульбашка, а чи й Світи поза нашою Галактикою?

Кожна людина – се окремий  Світ”2.

Фінал Франкової “Смерті Каїна” збігається з фіналом лінії самого Поета. Але чи можна вважати її завершеною? Аж ніяк! Поховане тіло, а душа і тим паче Дух – незнищенні. Про місце їх перебування можемо лише здогадуватися, як і про те,  щ о  саме мав на увазі хоч і ляканий-переляканий системою, але при цьому наділений неабиякою інтуїцією Павло Тичина, коли порівнював Івана Франка з найяскравішою зорею Північної півкулі (“А Франко – неначе Арктур вгорі!”) й навіть уявляв, що Арктур – як і Поет у земному житті – виношує космічну поему про Мойсея  (“щось думає зараз про вселенського всесвітнього зоряного Мойсея”). І якщо припустити, що душі фізично померлих здатні впливати на земні події та уми людей, то фінал Франкової історії можна вважати відкритим – доти, доки постать і спадщина його привертатиме увагу землян. Відкритою залишається і лінія Вероніки – тим паче, що вона зостається жива й здорова, і ще хтозна які грані свого “Я” може виявити, – як і ті, хто оточує її. Адже кожен із них по-своєму несе Франкову печать:

 

Против рóжна перти,

Против хвиль плистú,

Сміло аж до смерти

Хрест важкий нести!1

 

І то нічого, що Вероніка – не християнка. За переказами, Мойсей також молився, розвівши руки у сторони – себто теж утворював собою Хрест.

Можна ще багато чого сказати про другу частину роману “Я – Іван Франко”. А найголовніше – небайдужим треба його прочитати, й не так важливо, чи буде це читатися підряд, а чи спочатку лінію Франка, а потім – Вероніки.

Головне – прочитати  у в а ж н о,  бо твір цей – справді явище в нашій літературі, й, не побоюся сказати, життєвий і творчий подвиг письменника.                                                                               



1 Франко І. Зібрання творів. У 50 т. Т. 15 / Іван Франко; [голов. ред. Є. Кирилюк]. – К. : Наук. думка, 1978. – С. 150.

2 Дивіться, гляньте (діал.).

3 Франко І. Зібрання творів. У 50 т. Т. 15 / Іван Франко; [голов. ред. Є. Кирилюк]. – К. : Наук. думка, 1978. – С. 163.

4  Панасюк Микола. Я – Іван Франко : Роман. Кн. 2  / Микола Панасюк. – Луцьк: ПрАТ “Волинська обласна друкарня”, 2017. – С. 81–­­82.

1 Шекспір В. Гамлет / Перекл. з англ. М. Рудницького / Вільям Шекспір, Михайло Рудницький. – Львів : Видавничий центр ЛНУ ім. Івана Франка, 2008. – С. 64

2 Панасюк Микола. Я ­– Іван Франко : Роман. Кн. 2  / Микола Панасюк. – Луцьк: ПрАТ “Волинська обласна друкарня”, 2017. – С. 90.

 

1 Панасюк Микола. Я – Іван Франко : Роман. Кн. 2  / Микола Панасюк. – Луцьк: ПрАТ “Волинська обласна друкарня”, 2017. – С. 32.

2 Там само. – С. 229–230.

 

1 Франко І. Зібрання творів. У 50 т. Т. 1 / Іван Франко; [голов. ред. Є. Кирилюк]. – К. : Наук. думка, 1978. – С. 54.

 



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери