Погода
Погода у Києві

вологість:

тиск:

вітер:

Re:цензії

19.09.2017|10:16|Світлана Бреславська, Івано-Франківськ

Мовою допитів і зізнань

Архів Розстріляного Відродження: матеріали архівно-слідчих справ українських письменників 1920-1930-х років. / Упорядкування, передмова, примітки та коментарі Олександра й Леоніда Ушкалових. – Київ: Смолоскип, 2010. – 456 с.

Абсолютно субʼєктивні роздуми, написані на хвилі емоцій, після прочитання архівних матеріалів КДБ в Харківській області:

Вони всі були терористами. Всі, до єдиного! Це ви думали, що вони – цвіт нації: письменники, драматурги, музиканти, актори, режисери, вчителі, науковці! Це ви про них так думали. А насправді вони були терористами і контрреволюціонерами, які планували здійснити терористичні акти щодо керівників уряду і партії: Постишева, Балицького, Затонського, Чубара; планували державний переворот.

 «Гнила інтелігенція», як говорив Ленін! Вождь пролетаріату ніколи не мав довіри до інтелігентів, тим більше до цих – українських буржуазних – явних і таємних борців проти СРСР. Вони, як той вовк із прислів’я: скільки не годуй, а все у свій «ліс» дивляться, у свою націоналістичну волю й незалежність. Діючи в Харкові, задумали замах на самого Вітця Народів – Йосипа Віссаріоновича – назвавши його найбільшим ворогом України! Тільки арештами вдалося їх зупинити.   

Самі свідчили про свою антирадянську діяльність.  Дарма, що потім дослідники називатимуть ці протоколи «памʼятками кривавої «творчості» співробітників Державного політичного управління (ДПУ)». Як то кажуть, написане пером нічим не вирубаєш.

Один з організаторів – Мирослав Ірчан. Його рекомендували в цих буржуазно-націоналістичних колах, «як людину із сильними націоналістичними почуттями, яка цікавиться українським рухом на Закарпатській Україні і взагалі в Чехословаччині» (свідчення І. І. Мондюка, 1933), «його квартира видавалася якимось центром, де люди зустрічалися й розмовляли на різні політичні й літературні теми». Гаско, Гірняк, Кривенко, Слісаренко, Кузьмич, Хвильовий, Рибак, Яловий, Навазівський, Бучма, Курбас, Сопілка, Матулівна, Романов, Репа, Вишня, Бачинський, Куліш, Косинка, Копиленко, Панч, Яновський… Сам Ірчан, маючи зв’язки в Школі червоних старшин, справляв враження добре поінформованої у військових справах людини, через посередників тісно контактував з Канадською компартією, неодноразово їздив до Канади, шукаючи гроші для УВО.

Свідки підкреслюють, що Ірчан – «твердо переконаний український націоналіст, який готовий підкорити власні інтереси інтересам українського націоналізму, вияви якого з боку Ірчана мали гострий характер у формі неприхованих контрреволюційних розмов довкола питань аграрної та національної політики партії та радянської влади. Ішлося про те, що «колективізацію було проведено передчасно й непідготовано», що «розкуркулювання було проведено безглуздо». Наслідки цього й наслідки старої системи хлібозаготівлі спричинили нечуваний голод на радянській Україні». Говорилося, що «цілі села вимерли, що внаслідок голоду на Україні вимерло кілька мільйонів людей», що «були випадки людожерства». Ірчан голосно висловлював думку, що «в разі війни між капіталістичними державами та СРСР Україна, безперечно, може стати незалежною державою».

Стосовно національної політики партії в Україні Мирослав Ірчан відкрито виливав свої негативні судження. Цитую: «Керівниками в Радянській Україні є завжди, від початку існування УСРР, «чужі» за національною приналежністю люди, які сліпо виконують усі директиви «Москви», що справжня українізація в таких умовах не була проведена й не могла бути проведеною» (свідчення І. І. Мондюка, 1933). «Усіх, – казав Ірчан, – хто хотів проводити українізацію по-справжньому, Москва з’їдає».

         Колишні старшини Січових Стрільців, УГА створили широку мережу підпільної Української Військової Організації, і ця мережа розрослася від Львова й Станіславова аж до Харкова. В їх числі був навіть заступник наркома юстиції УСРР, заступник генерального прокурора УСРР – Антон Приходько. Саме він, «будучи радником повпредставництва в Празі, шукав зв’язки з націоналістичною еміграцією та місцевими колами із Закарпатської України й Галичини. Користуючись своїм становищем, Приходько організаційно допомагав пересилкою на Україну активних членів УВО та мав налагодити зв’язки з Парижем» (свідчення М. Д. Ірчана, 1934).

При літературному об’єднанні «Західна Україна» діяв осередок УВО, члени якого постійно наголошували на потребі терору. В спілці письменників організували керівну трійку УВО у складі Ірчана, Ткачука, Гаска. Разом з керівництвом КПЗУ – партії, за словами Лазаря Кагановича, націоналістів і зрадників – на весну 1934 року в Україні планувалося повстання проти радянської влади. «Але спокійно чекати на повстання не можна, – слова Ірчана, – а потрібно зараз, як ніколи, організовано діяти методами терору, оскільки нове керівництво, прислане з Москви Сталіним, судячи з усього, і надалі вестиме таку жорстоку боротьбу, що вирве все з корінням… Залишається – казав він – або чекати доки всіх заарештують, або ж діяти, роблячи ставку на терор. Терор виправдовується ще й тим, що він підніме бойовий дух, мобілізує всі сили, які мають нам допомагати, мають іти й ідуть разом з нами на боротьбу за спільну національну справу» (свідчення І.В.Ткачука, 1933).

Наївні романтики! Вони планували «діяти так, щоб справа не обмежилася лише Україною, щоб увесь Союз, цілий світ почув, що вони борються за свою справу рішуче». Лише самогубці могли вірити, що здатні зламати репресивну тоталітарну машину, яка перемолола в своїх жорнах не одного сміливця. Де Микола Хвильовий?! Де Петро Гірняк?! Вони перші усвідомили жахливий фінал – добровільно звели рахунки з життям. Начебто на знак протесту, чи для того, щоб під допитом нікого не зрадити?! «Арешт Ялового, – написав Хвильовий у своїй передсмертній записці, – це розстріл цілої Генерації…». Остап Вишня – на межі самогубства, проте й він акцентує на «потребі стріляти» у ворогів національної ідеї.

         Терористичний акт проти партійного керівництва мав відбутися під час вистави «Березоля». Лесь Курбас, «який ніколи не приховував своїх антирадянських настроїв та свого націоналізму» (свідчення М. Д. Ірчана, 1934), стверджував, що «почався похід Москви на знищення всього українського», а тому погоджувався із необхідністю радикальних дій.

         Прикриваючись партійними квитками, вони проникали в частини Червоної армії, розповсюджували журнал «Західна Україна», шукали шляхи до командного складу армії. «Робота УВО в Червоній армії вважалася настільки важливою, що кожен член УВО був зобов’язаний, на якій би роботі він не перебував, шукати підхід до частин Червоної армії з метою проведення в ній відповідної роботи» (свідчення М. Д. Ірчана, 1934). «Шляхом використання зв’язків із командним складом армії, (письменники-члени УВО) намагалися отримувати від нього секретні матеріали, приміром: 1) секретні постанови штабу Українського військового округу; 2) мобплани; 3) розташування військових частин: 4) облік запасу; 5) нові досягнення військової техніки». Проводилася активна контрреволюційна робота і в Школі червоних старшин, досить ефективна, яка ускладнювалася тільки новим набором курсантів із робітників Донбасу, русифікованих, до яких не було доступу.

На нарадах осередків УВО Ірчан завжди стверджував, що зв’язки з контрреволюційними організаціями в Україні добре налагоджені. Саме вони мають продовжити справу навіть в тому разі, якщо всіх галичан заарештують…

Так, галичани! Це вони – нестерпні в своїй одержимості люди – завжди й у всьому винні вони! Носяться зі своєю нав’язливою ідеєю незалежної Української Держави, століттями не можуть ніяк заспокоїтись. Скільки вже їх знищено, арештовано, розстріляно, а вони наче гриби після дощу з’являються і далі збурюють притлумлене страхом населення: своєю українською мовою, ідеями української нації і держави, незалежної ні від Росії, ні від Польщі, ні від иншого, як вони кажуть, окупанта.  

Арешти! Тільки арешти! Нелюдські катування! Допити! Щоб під моральними й фізичними тортурами називали не тільки причетних, помічених, а й потенційних – тих, хто чув і мовчки співчував… А кого не вдасться зламати – розстріляти!

Вже потім, ті, хто виживе, будуть відмовлятися від своїх показів, посилатися на моральні та фізичні катування, але все це буде потім, а справа зроблена… Чорна справа.

 

ПІСЛЯ НАПИСАНОГО:

Їх розстріл приурочили до 20-ї річниці «Великої Жовтневої Соціалістичної Революції». Кривава паща червоного демона вимагала жертвопринесення і  не будь-кого, а кращих, найкращих з цієї непокірної бунтівної нації. Московський молох думав, що разом з ними на віки вічні пожирає Україну.

В жовтні-листопаді 1937 року особливою трійкою УНКВД Ленінградської області засуджені до розстрілу в карельському урочищі Сандармох:

Баран Михайло (1884 р.н.)

Вороний Марко (1904 р.н.)

Епік Григорій (1901 р.н.)

Заячківський Мирон (1897 р.н.)

Зеров Микола (1890 р.н.)

Ірчан Мирослав (1897 р.н.)

Качанюк Михайло (1889 р.н.)

Козоріс Михайло (1882 р.н.)

Куліш Микола (1892 р.н.)

Курбас Лесь (1887 р.н.)

Панів Андрій (1899 р.н.)

Підмогильний Валер’ян (1901 р.н.)

Поліщук Валер’ян (1897 р.н.)

Поліщук Клим (1891р.н.)

Слісаренко Олекса (1891 р.н.)

Филипович Павло (1891 р.н.)

Штангей Володимир (1895 р.н.)

Яловий Михайло (1895 р.н.)… та інші…

Десятки освічених, грамотних, талановитих, а головне – фанатично люблячих Україну. Тих, хто прагнув зробити її дійсно українською і, водночас, – європейською.

Серед 30 тисяч репресованих українських інтелігентів доби Розстріляного відродження ОУП «Слово» (діаспора) 1954 року подає перелік 247 знищених сталінським режимом українських письменників. З них: 223 були репресованими (розстріляними чи засланими в табори з можливим подальшим розстрілом чи смертю), 16 – зникли безвісти, 8 – вчинили самогубство…

А ви досі вагаєтесь чи розкривати повністю архіви КДБ?!

Негайно, до останнього архівного протоколу!

Правда – ось що потрібне нашій нації, щоб нарешті опритомніти і до глибини усвідомити важливість української державності, за яку лягли в карельські, мордовські, колимські болота кращі сини України.

Нехай нарешті дізнаються правду і нащадки принесених в жертву московському сатані, і нащадки катів!

І не просто говорити Правду – кричати на цілий Світ, бо трагедія нашого народу затьмарить не один геноцид!



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери