Re: цензії

22.09.2017|Тетяна Синьоок
Коли питання – улюблена розвага
21.09.2017|Назарій Андрійчук
Антологія відцвілої епохи
20.09.2017|Марія Вишневецька
«Чорно-білі» проти «сірих»
19.09.2017|Світлана Бреславська, Івано-Франківськ
Мовою допитів і зізнань
Образ досконалої людини
Про «людину-вухо» і про «хроніку глобальної антропологічної катастрофи»
17.09.2017|Ярослав Поліщук
Вірші про гарний час тут
16.09.2017|Сергій Одаренко
Настільна біблія футбольних фанатів
15.09.2017|Наталія Лапушкіна, кандидат філологічних наук, доцент кафедри української мови та літератури ДДПУ (м. Слов’янськ)
Коли янголи посміхаються...
Блукаючи нетрями містичної річки
Погода
Погода у Києві

вологість:

тиск:

вітер:

Re:цензії

07.09.2017|07:46|Олесь Холод, завідувач кафедри журналістики Київського національного університету культури і мистецтв, доктор філологічних наук

Книга для вишів

Ігор Павлюк. Інтимне дихання епохи. Статті, рецензії, інтерв’ю (1994-2010 рр.). – Том 1. – Тернопіль: «Астон», 2016. – 736 с. (Бібліотека журналу "Золота Пектораль").

Книга відомого українського письменника, лауреата Народної Шевченківської премії, премії англійського ПЕН-клубу Ігоря Павлюка містить статті, есеї та рецензії. Вона рекомендована до друку Вченою радою Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка Національної академії наук України.Серед офіційних рецензентів книги – доктор філологічних наук, провідний науковий співробітник відділу української літератури ХХ століття та сучасного літературного процесу Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України, член НСПУ Людмила Тарнашинська, доктор філологічних наук; професор, завідувач кафедри нових медій факультету журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка Борис Потятиник.

Структура книги передбачає хронологічну презентацію творчих доробків автора, починаючи від 1997 року і завершуючи матеріалами, датованими 2009 роком. Цікавим є те, що серед перших матеріалів книги стаття із символічною для прізвища автора назвою – про Павлюків (див.: «ПАВЛЮКИ. ТРЕТІЙ ВІД СОНЦЯ»), яка була надрукована у журналі «Дзвін» («Третій від Сонця: [Стаття про поета 20–30–х років ХХ ст. Антона Павлюка] // Дзвін. – 1997.– Ч. 11/12. – С. 107–109).

На мій погляд, зі всього матеріалу книжки І. Павлюка особливо варто виокремити цікавий матеріал, який автор опублікував під назвою «Болісне шукання правди» (стаття про Валентина Мороза // Волинь. – 1998. – 24, 29 лип.). До речі, коли я спитав у своїх студентів про те, ким був Валентин Мороз, жодний не зміг навіть стислої характеристики-довідки дати про нього. Ігор Павлюк тим самим своєю публікацією робить просвітницьку справу. Якісно робить, оскільки у статті наводяться не тільки біографічні дані, але й ілюструються уривками з творчості Валентина Мороза. Останній, за інформацією І. Павлюка, у в’язницях СРСР вивчив англійську мову, написав нові вірші та читав твори І. Канта. Валентин Мороз – історик за фахом – був підтриманий інтелігенцією США, Канади, Німеччини не лише як історик, але й як поет та есеїст, як незламний борець проти режимів радянських вождів. Саме про таку історію борця розповідає І. Павлюк. Вважаю, що завдяки такій статті, яку написав поет І. Павлюк, прийдешні покоління можуть сміливо вивчати справжню історію України, а не узгоджену з російськими паркетними істориками.

Мені сподобалися риторичні питання І. Павлюка, які він ставить у статті «І НЕ АНГЕЛИ, ТА Й НЕ БІЛІ ВОРОНИ…» (Привітання життя»‘ 98: Зб. Поезій учасн. конкурсу на здобуття літ. премії ім. Б.-І. Антонича за 1998 р. / Упоряд. і передмова І. З. Павлюка; худож. оформл. В. І. Сави. – Львів: Каменяр, 1999. – 145 с.). Автор наводить такі риторичні питання:

 

«Хто така поезія 1998-го? Вона – все? Вона в усьому? Сфера її буття зменшується? Збільшується?

– Вона червона?

– Ні, чорна.

– Чому ж вона біла?

–  Тому що зелена»

 

Так яскраво і точно, на мій погляд, І. Павлюк як поет і натхнена людина характеризує конкурс молодих поетів (із 36 конкурсних робіт 26 робіт належать дівчатам). Мені близькі слова поета: «Отож скільки не журися яко член журі, а доводиться іронічно визнавати, що велике справді видно з відстані часу, який десь у чорних дірах нашої свідомості міняється із простором місцями». Вважаю літературно-мовні «радзинки» гумору та іноді сарказму І. Павлюка настільки вдалими, наскільки знаю його побутове мовлення. Саме у побуті поетичність і гумористичність Ігоря Павлюка фіксується як ознака його творчої натури, креативного фахівця із соціальних комунікацій, доброї людини тощо.

Зазначу, що ставлення Ігоря Павлюка до гумору є досить тендітне. Не до власного природного дару бути легким і глибоким (як личить справжньому поетові), але й до гумору оточуючих його людей. Наприклад, поет так характеризує Уляну Старосольську з Нью-Йорку, яка живе на Манхеттені: їй «притаманний … світлий, рухливий гумор…»

Слід згадати про те, що поет Ігор Павлюк – учений. Він – доктор наук із соціальних комунікацій, старший науковий співробітник. У його творчості відбилися навички до всього ставитися ретельно, точно і фактологічно. Наприклад,  у тексті  «ВОНИ ПРИЙШЛИ, «ЩОБ З’ЄДНАТИ СТОЛІТТЯ» (Огляд молодої української поезії)» поет повідомляє: «Так-от, у 48 706 словах українських сучасних молодих поетів, узятих для вивчення (серед яких 22 представники чоловічої статі і 49 – статі прекрасної) віком від двадцяти до тридцяти років слово з коренем «Бог» вжито 150 разів, «душа» – 110 разів, «дух» – 24, «хрест» – 25 разів, «ангел» – 21, «Христос» – 9, «рай» – 20, «пекло» – 15, «Вітчизна (батьківщина)» – 7 разів, «Україна» – 8, «поет (поезія)» – 28 разів, «дитинство» – 8 разів, «минуле» – 18, «майбутнє» – 8, «святе» – 45 разів, Івана Купала – 47 разів…». Хто знає, можливо, така прискіпливість та ретельність у справі, яку доручили на той час І. Павлюку, не вимагала такої деталізації. Але поет залишається поетом, вчений залишається вченим. Нічого зайвого, Все – точно і так, як потрібно!

Серйозний філософський рівень знаходжу в рядках  І. Павлюка: «Адже направду – колиска від труни відрізняється лише характерним нáстроєм-настрóєм орнаменту, який – якщо не Поезія – то що? То хто?». Яке усвідомлення поетом реальності! Яке ставлення спокійне і виважене! Мудре осягнення безкраю і конечності буття!!! На такі паралелі здатний лише талановитий (стверджую таку характеристику І. Павлюка) поет-науковець!

Мені особисто подобається програмний текст І. Павлюка «Есе про літературу (вступна лекція для студентів або ж бесіда зі своїми дітьми)». По-перше, як викладач із багаторічним досвідом навчальних дисциплін для журналістів можу констатувати, що поет І. Павлюк і у вступній лекції з літератури залишився митцем, опоетизувавши не тільки фахівців з літературознавства чи письменницької справи, а й журналістський фах. По-друге, промова І. Павлюка настільки промениста у використанні перлів життєвої мудрості, що зайвим було б цитувати, не зважаючи на те, що деякі цитати аж просяться на папір (наприклад: «Чоловік писав кандидатську дисертацію з філософії. Його дружина зрозуміла, наскільки серйозно він ставився до своїх досліджень лише тоді, коли запитала його:

– Чому ти мене так сильно кохаєш?

Відповідь була швидкою, наче постріл:

– Коли ти кажеш «так сильно», то це стосується інтенсивності, глибини, частоти, якості чи тривалості?»

Мораль: розтинаючи пелюстки, ніхто й ніколи ще не довів краси троянди».

Достатньо перечитувати один раз на місяць наведену цитату з промови І. Павлюка, аби не втратити первісного і джерельного відчуття тендітного й трепетного ставлення поета до літератури, до її філософії, до фаху літературознавця (і філолога зокрема).

Дивує мене ставлення поета-наставника І. Павлюка до творчої поетичної молоді: акуратне, із прагненням не нашкодити, із сильним бажанням показати найкращі деталі творчості початківців. Без таких наставників, як І. Павлюк, в Україні не відбувався б творчий процес визрівання молодих зернят у міцне колосся майбутнього багатого врожаю. Аби переконатися у наявності таких рис поета-наставника І. Павлюка, достатньо звернутися до тексту передмови «Модерна туга крил за корінням» (Модерна туга крил за корінням: Передмова // Оксана Пухонська. Крізь вени Всесвіту: Поезія. – Тернопіль: Лібра Терра, 2008. – 100 с.): «Оксана Пухонська як поет-людина має всі природні задатки справжнього поета: вона тонко відчуває гармонію, артистична (грає в самодіяльних театрах провідні ролі), неповторно читає свої та не свої вірші». Поет-наставник І. Павлюк характеризує жінку-поета-ученицю: «Як людина-поет вона духовний максималіст, із давніми, шліфованими родово-видовим кровно і духовно братерським безкомпромісним кодексом дружби, кохання, честі-гідності, справедливості». Після ознайомлення з наведеними рядками про поетку Оксану Пухонську, слід констатувати: такими поетами-наставниками, як І. Павлюк Україна повинна пишатися.

Автора передмов та виступів Ігоря Павлюка можна пізнати за його унікальними метафорами та чудовими перлами – оказіоналізмами чи неологізмами. Справжній поет залишається справжнім навіть і тоді, коли він пише прозу, критику, відгуки, рецензії тощо (наприклад, «Коли нудотно жити-бути, дивишся у гуртожицьку стелю і згадуєш раннє. Там – у чорних дірах свідомості – простір міняється місцями з часом. Випадок кохається з Долею – і все взаємно, гармонійно (алгеброю не перевіриш), хоча й фрагментарно, бо екзистенція загалом фрагментарна», «Оце й усе сирітське золото поета – осінь, о! синь, усі, осі...», «Мелодією, музикою прагнуть стати всі мистецтва (навіть архітектура...), бо Музика – це абсолютна емоція плюс абсолютний порядок. Її поєднання (як і ніжності та сили) і породжують оту трав’яно-космічну енергію, яка, мов пуповина, здається, поєднує нас із Творцем, із коренем отим крилатим», «Віддаю перевагу такій медитативно-домашній поезії перед рафіновано філологічною, ситоробленою, обезболеною, пластмасовою, ніякою...», «Констатую: на волі між диким капіталізмом та здеградованим соціалізмом виросло покоління, яке вже не бажає копіювати-мавпувати секондхендівські світові зразки «постмодерну», охудожнювати збанкрутілі класові, расові, статеві теорії, які чомусь вітчизняними теоретиками літературознавцями та літераторами-практиками пов’язуються не з квазіідеологією, а з естетикою, етикою, загалом духовністю, до якої були причетними настільки, як нещасний піддослідний собака Павлова до оперного співу».

Гарним, на мій погляд, літературним прийомом, яким володіє І. Павлюк, є каламбури, або гра слів (наприклад, «Отож скільки не журися яко член журі…» (переднє слово «Від серця – до серця»).

Варто звернути увагу на метафорику, неологізми якими рясно усіяні рядки статтей та есеїв Ігоря Павлюка. Наприклад, «…слізьми, які під ласкою часу і простору, часопростору закодовуються у пам’ять роду, олегенднюються, онароднюються і робляться…» (див. матеріал «Cторожі генетичного коду (про сучасну молоду поезію України). Або в іншому випадку знаходжу такі чудові, на мій погляд, рядки І. Павлюка: «Отож, порозмірковуємо, тобто помедитуємо над творчістю поета навхрест, адже корінно-крилата вертикаль (медіум між предками й нащадками) та крилато-корінна горизонталь (медіум між людьми, народами, тваринами й рослинами) якраз і створюють той хрест, який несе кожен». Вважаю мовлення І. Павлюка барвистим, насиченим розсипом оригінальних і ексклюзивних чудових витворів його талановитості і здатності глибоко осягнути те, що не подано простому грішнику. У цьому  Ігор Павлюк не схожий ні на кого. Він – оригінал! Він – вершник-поет, який майстерно володіє конем-стилем і списом-словом!

Про красиві, як на мій погляд, прозові рядки свідчать зізнання поета І. Павлюка: «Востаннє я зустрів Катерину Єгорушкіну (яке ласкаве прізвище) в натуральній вовчій шубці, яку з неї при мені зняло весняне древньоруське Сонечко, і по-джентльменськи ніс того «нещасного вовчика» через увесь Хрещатик разом із рукописом, на який оце пишу передмову, закоханий у Київ, у «вовчика», ледь-ледь у саму Катю… і в Поезію, яку все те разом творило». Як вдало, по-моєму, обіграний образ шуби з «вовчика», шуби, що належала тій, про кого поет написав; «закоханий… ледь-ледь у саму Катю…».

Випуклість образів, запропонованих І. Павлюком, є характеристикою, символом прозових рядків аналітичного матеріалу про сучасну українську поезію: «Світ дав тріщину, і вона знову пройшла через серця поетів…».

У тексті-післямові «Віктор Вербич: «Як треба жити» (Віктор Вербич: «Як треба жити»: Післямова до книжки // Вербич В. Поклик: Поезії. – Луцьк: ВМА «Терен», 2009. – 88 с.) знаходжу унікальний, нам мій погляд, вербальний «перл» поета І. Павлюка: «Як стаканярою підробленої гориляси, передсмертно отруюється такими рефлексіями, які змістово осучаснюють Автора, а формально ставлять Його поза канонами нібито сучасної поетики глобального заледеніння крові». Вражає парадоксальність поетичності Ігоря Павлюка, як, до речі, і глибина його мислення. Після читання такого речення починаєш розуміти наскільки я –пересічний дослідник текстів – ще далекий від космічної висоти таланту поета, есеїста, вчителя молоді, певною мірою критика Ігоря Павлюка.

Враховуючи все сказане, пропоную кожний примірник книжки «Інтимне дихання епохи» адресно розповсюджувати до вишів, у яких готують майбутніх фахівців-письменників, літературознавців, вчителів української, світової літератури, журналістів, філологів, фахівців із соціальних комунікацій, культурологів, театрознавців, критиків, сценаристів, філософів тощо.



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери