Погода
Погода у Києві

вологість:

тиск:

вітер:

Re:цензії

10.08.2017|07:46|Анна Пєшкова

«У Бога за дверима лежала сокира»

Олена Стяжкіна. Мовою Бога. – К.: Дух і Літера. – 2016. – 128 с.

«Ти бачиш розхрестя дороги? Молися...»

В. Стус

 

У Бога за дверима все ще лежить сокира. Однак, не всі за дверима бачать Бога.

Хрести за спинами мають вагу пропорціональну нашому єству. Ісусів хрест найважчий, але зовсім не для нього самого, а для тих, хто проводжав його на Голгофу. З тих пір усе й почалось.

Після «апокаліптичного видовища» на Горі кожен з нас так насправді й не дійшов до власного дому: не було кому проводжати. Усі ми заблукали, опинились на роздоріжжі. Усі ми віднині й повсякчас потребуємо порозуміння незалежно від тиші чи вибуху на землі й на небі. Усі ми випробовуємо свого брата й самі випробувані ним:

«Щоб випробувати, який ти є, Бог може прийти до тебе мерзотою» (с. 49).

Про байдужість і порозуміння, про відверті стосунки людини з людиною, з Богом, з дияволом, про роздвоєність на роздоріжжі, про сльози гріха і сміх спокути – нова книга письменниці Олени Стяжкіної.

Повість «Мовою Бога», що побачила світ завдяки видавництву «Дух і Літера» у 2016 році, розповідає про розхитаність і млявість людської подоби. Людяність така короткочасна. Особливо відчуваєш це, коли в «місті мільйона троянд» (таку назву Донецьк отримав через найбільший в Україні розарій у парку імені Щербакова – А. П.) ще тихими вчора вуличками щасливого дитинства крокує нещадна війна. А як же не відчувати її (людяності) короткочасність, коли зброю націлив на тебе той, з ким учора ти вітався за руку. Просто вітався і все, адже тут уже й необов’язково бути братом чи другом, але й не конче ставати звіром...

«...Ніде не буває добре, тому що звір прокидається в людині швидше, ніж Бог...» (с. 29).

Яка ж помилкова, ба навіть гріховна мисль про те, що війна ділить людей на героїв, ворогів і жертв. Насправді війна ділить людей тільки на мертвих, живих і ненароджених...

У якій системі координат і по який бік барикад перебувають персонажі повісті Ревазов і Діма? Де вони? Серед мертвих? Серед живих? Принаймні точно не серед третіх. Хто для них «свої»? І хто вони собі? Чому один від початку й до фіналу повісті зветься за прізвищем, а інший – тільки за іменем? А вся таємниця в тому, що інший насправді не інший, а другий. Такий самий. Може, навіть гірший. Може, де в чому кращий, але не інший. Траекторія їхнього спілкування між собою віддзеркалює власну нікчемність перед своїм життям і своєю смертю:

«І час був, коли своїх ще було шкода. Минув» (с. 38).

Війна завжди повертає тіла, але ніколи – душі. Психологія змальованих у повісті персонажів зруйнована дощенту. Однак, надто просто було б подумати, що виною в усьому є заряджена й готова до бою зброя. Швидше навпаки: наші душі з дитинства готуються стати підніжжям котрійсь із епох, тож згодом одні з них обирають любов, інші – зброю. Тоді й починається кінець: любов під час війни й війна під час любові. Важкість перетікання й важливість дитячої психології для існування цього світу й описує Олена Стяжкіна:

«Святковий Діма запам’ятався зворушливим і безпосереднім. Але й небезпечним і чомусь – жорстоким. Він був наче дитина, яка не знає меж, а тому випробовує чужий і свій біль наче забавку, гадаючи, що це їй зійде з рук...» (с. 6).

Ось вона – споконвічна інфантильність людини як відмова від уміння відповідати за свої вчинки й слова. Війна цю рису лише посилює: мовляв, усе спишеться на зброю.

Ось тут у розмову і включається Бог. Його мовою неможливо спілкуватися, нею можна розуміти й порозумітись. Він говорить до нас почуттями, речами й подіями. Дімин «салат із рибних консервів», «підозріло чорні очі» Ревазова, «відро з технічною водою», «три постріли»... – усе це відповідь Всевишнього на Ревазове питання «За що?». За те, що стерлися межі дозволеності й переплуталась людська гідність з виживанням і божевіллям на кшталт «путінвведи». За те, що розділив людей на «своїх» і «чужих», убиваючи при цьому всіх:

«Ігор вистрілив у стіну. Діма – в Ігоря. А Ревазов у Діму. В спину, якщо точно...» (с. 125).

Разом зі змістовою довершеністю повісті, Олена Стяжкіна демонструє читачам також яскравий приклад майстерної побудови речень у тексті так, аби кожне з них залишило відбитки у пам’яті. Можна побудувати речення, нічого ним не висловивши, а можна й інакше, сказавши ним усе. Авторка знає й витончено відтворює «больові точки» людини під час війни на Сході України. Речення тексту короткі, інколи незавершені, що посилює експресію висловленого й дозволяє цим самим акцентувати на головному й підкреслити його:

«...Болить і трохи тягне донизу плече. Око примружене. Не по-ленінському, а по-снайперському. І не розплющиться воно вже ніколи. І руки... Вони уже для приниження...» (с. 101).

Книга «Мовою Бога», як уже було сказано, про сльози гріха і сміх спокути. Сміх – то є радість. Радість від неминучості спокути. А, отже, нам усім пощастило, адже маємо змогу читати книгу Олени Стяжкіної про Божу сокиру – неминучість спокути – як безкомпромісний доказ безмежної любові й невичерпного милосердя Господнього.

«Молись – не молись, Бог виявиться реальністю...» (с. 54).



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери