Погода
Погода у Києві

вологість:

тиск:

вітер:

Re:цензії

04.08.2017|07:16|Ганна Клименко-Синьоок

Злови свій океан, або Кожен сам собі Одіссей

Єрмоленко В. Ловець океану: Історія Одіссея: роман / Володимир Єрмоленко. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2017. – 216 с.

Роман Володимира Єрмоленка “Ловець океану: Історія Одіссея” не належить до гостросюжетного й легкого чтива. Сторінками цього твору не пробігтися за одну ніч або навіть добу, адже реципієнт час від часу вчуватиме певну напругу, емоційне та свідомісне перевантаження, коли душа потребуватиме релаксації, а свідомість – оновлення й перезавантаження.

Текст і справді насичений не лише в інформативному сенсі, а й дослівно чи не кожне речення вимагає перепрочитання й осмислення, залишаючи по собі “післясмак”… Отже, цей роман – вочевидь не для широкого загалу, а орієнтований на цільову авдиторію – вдумливого читача, котрий обирає не масову, а елітну (інтелектуальну) літературу, вже має свій чималий досвід, тяжіє до філософських розмислів, позаяк твір направду пройнятий екзистенційними візіями.

Думається, підзаголовок декого може відлякати, збентежити, насторожити: мовляв, знову про щось віддалене, чуже, міфологічне, гомерівське… Особливо це стосується тих, хто, м’яко кажучи, не сприймає античності. Дійсно, основою для сюжету книги В. Єрмоленка стала Гомерова епопея “Одіссея”, втім оригінальна історія є лише тлом, на якому головний герой (Одіссей), як і кожен із нас рано чи пізно, перебуває в пошуках істини, прагне дійти справжнього буття, віднайти відповіді на сутнісні питання, переосмислити життєвий шлях.

У кожному разі, реципієнт має бути ознайомлений із претекстом, аби зіставити первинно-оригінальне (Гомерове) й похідне (авторське Єрмоленка), пряме й зворотне (Одіссей проживає долю від Трої до Ітаки навпаки, аби знайти родину, дружину Пенелопу й сина Телемаха, а передовсім себе втраченого).

Прикметною рисою роману є сплав минулого й сучасного, історії та сьогодення, міфологічного й реального, філософського та еротичного… Твір має ознаки роману-міфу, роману-притчі, філософського та пригодницького романів.

Сюжетна канва присутня, однак її наявність губиться за численними душевними колізіями головного героя та дотичних до нього персонажів, філософськими розмислами наратора, монологами, що суттєво вповільнюють хід подій, відволікають від визначеного маршруту Одіссея, разом із тим, додають особливого, неповторного шарму, виповнюють розкішшю Думки і Слова. Відтак, постійно є спокуса цитувати прочитане, бо воліється поділитися набутим з іншими.

“Море не має меж, історії не мають завершення.

Вони проростають із темних глибин, із кожним днем і кожним місяцем, вони живуть на вістрях мечів, на гладкості шкіри, у крові війни і тиші любові.

Люди беруть ці історії на руки, як новонароджених, їх передають у спадок, як золоте намисто, їх підкидають угору, вони чіпляються крильми за хмари і чекають на тих, хто прийде після їхньої смерті. Їх розповідають і переповідають, і кожне нове слово – це нова земля і острів, насичений сонцем.

Ці історії глибокі, як море, і безмежні, як океан. Ти пливеш ними, як пливли твої батьки і батьки твоїх батьків, і ти радий впізнавати береги і гори, де плакали ті, хто тебе породив” (с. 5) – так розпочинається роман. Автор ніби закликає читача до мандрів у минуле (своє і пращурів, батьківщини), міфологію, яка є основою філософії та підґрунтям світоглядних систем… А зрештою, кожен сам собі Одіссей… Кожен має свою історію…

“Я розповім вам історію Одіссея, шукача й мандрівника, стрільця та хитрого лиса. Мою історію. Ви чули її сотні разів, я знаю. Але ні, ви не чули її ніколи. Такої ви не чули її ніколи”, – запевняє наратор. А далі містично додає, напружуючи інтригу: “Пам´ять тримає мене в своєму полоні, рветься назовні, хапає слова, як риба хапає повітря. Я так довго мовчав, я так довго тримав її глибоко під землею, що втратив здатність говорити.

Але час настав. Час усе розповісти. Слів моїх тепер ніхто не зупинить.

Заплющуйте очі. Слухайте” (с. 5) – перший розділ “Океан”.

Далі композиція роману розгалужується на 14 частин: “Повернення”, “Сирени”, “Навсикая”, “Навсикая 2”, “Каліпсо”, “Каліпсо 2” ,“Харибда”, “Сцилла”, “Цирцея”, “Цирцея 2”, “Аїд”, “Аріадна”, “Пенелопа”, “Троя”.

Якщо у 1-му розділі присутнє “Я” автора, то далі роль наратора виконує сам Одіссей (від першої особи), час від часу функцію розповідача реалізують інші персонажі, доля яких на певних відтинках тісно пов’язана з Одіссеєм (Навсикая, Каліпсо, Цирцея, Аріадна).

Який Одіссей в інтерпретації В. Єрмоленка? Який він у власній рецепції, адже має нагоду переосмислити свій шлях? Щось на кшталт Віталія Примакова, котрий з дозволу Ігоря Муратова виконує подібну “місію” (“Сповідь на вершині”).

Світ Одіссея амбівалентний: любов/ненависть, воїн/вбивця…

Коли головний герой повертається на острів Ітаку після двадцятирічної відсутності (10 років греко-троянської війни і 10 років блукань), він не знаходить дружини й сина, не впізнаваний та не почутий батьком Лаертом (той переконаний у смерті Одіссея), замість дому бачить пустку – як символ зруйнованого буття (власного й родинного). Від їхнього з Пенелопою дерева лишається чорний стовбур як знак спаленої Любові…

“Я був на землі, що мене породила, що дала мені тепло і повітря, що дала мені м’якість запахів та твердість ґрунту, що дала мені дім і кохання – і яка тепер стала чужою, яка стала тепер порожньою” (с. 9).

Страх і відчай, самотність і порожнеча сповнюють душу Одіссея. Надходить розуміння вини й кари, гріха й покути. “[…] я зрадив свій світ. Бо покинув його без особливих причин, проміняв його на примару, на чужу війну проти далекої Трої, на чужу славу. Я не мав його покидати, я мав прив’язати себе до цього дерева, до цього будинку, до цієї жінки, до цього неба, – бо я не мав рушати зі свого місця, бо я не мав зраджувати свого серця. Ті, хто шукає слави, втрачають душу” (с. 10) .

Потреба прощення повертає Одіссея до моря: він готовий прожити 20 років навспак, аби переосмислити колишні вчинки, помилкові рішення, хтиві бажання, слабкість перед спокусами, вибачитися за нанесені образи, перестраждати завданий іншим біль, перепросити за втрати. “Світ має повернути собі рівновагу” (с. 17) , – констатує Одіссей. І далі висновує: “Я повернуся туди, де я мав бути. Я повернуся до моря, з яким я зрісся, яке вже не могло жити без мене. Я повернуся до Океану, який огортає твердь земну, мов своє дитя. Який був її початком і її межею. Я відчую край землі і край свого життя теж. Я поєднаю в собі скінченність і нескінченність. Я буду ловцем моря. Ловцем Океану” (с. 18) (“Повернення”).

Вихідним пунктом Одіссеєвої подорожі стає острів Сирен. Попри фатальну загрозу головний герой воліє почути спів цих міфологічних істот, разом із тим, уберігши “себе, свою душу і своє тіло”. Одіссей рішуче налаштований на цю зустріч: “[…] я піду до них (Сирен – Г. К.-С.). Цього разу я стану їхнім в’язнем. Я занурюся в те біле молочне гніздо, я дослухаю все до кінця, я піду за тією музикою, що проникатиме в мене, мов розпечена ріка, що питиме мою кров, що змушуватиме мене тремтіти” (с. 21) – “Сирени”.Що доводиться відчути, пережити Одіссеєві під час співу Сирен? Катарсис, коли сльози котяться з очей? Чи навпаки порожнечу? Здобуває себе Одіссей чи навпаки втрачає свою присутність? Приносить себе в жертву чи насупроти шукає спасіння? І що у висліді – сліпота чи прозріння? Чому, зрештою, Сирени відмовляються від Одіссея, що добачають і що подивляють? Ніжність чи смуток? Яку істину відкриває головний герой, заради якої готовий на подальші блукання?

На зміну морському спокою приходить буря як символ “межових ситуацій”: відчуття крайньої тривожності буття скеровує до істини. Занурення у морську безодню уособлює “екзистенційну порожнечу”. “Часом буває так, що ти на межі життя і смерті, але життя постає перед тобою в усій своїй чистоті, в усій своїй небесній ясності” (с. 28).

Містика й чари нівелюються… Посейдонова лиха гра також є вторинною. Важить передовсім вибір головного героя – до і після. У сучасній інтерпретації В. Єрмоленка Одіссей позиціонується справжнім спокусником, донжуаном, звабником – хай не брутальним, але вдатним зводити жінок з розуму – не лише цнотливих юначок (Навсикая), а й досвідчених і владних, наділених особливою силою (Каліпсо, Цирцея). Цікавий та оригінальний авторський прийом (оцінка подій не лише самим Одіссеєм, а і його коханками) уможливлює наближення до істини.

Навсикая, донька Алкіноя, царя феаків, згадує першу зустріч із Одіссеєм на морському узбережжі; два непоєднувані почуття (страх і кохання) згодом сплітаються в її душі, продукуючи оксиморон: “страх стиснув моє серце, але ніжність перетворилася на туман, обвила мій страх, обійняла його та притиснула до себе. Вони перетікали одне в одне, і мій страх танув в обіймах ніжності. […] Цей страх був солодкий, як медяні ласощі” (с. 36) – “Навсикая” . Чи було почуття взаємним? Якщо так, то як вдавалося Одіссеєві забувати одну жінку та зближуватися з іншою? А можливо, то було лише кохання, а не Любов? Кохання як потяг, пристрасть, хіть, бажання?.. Кохання, яке зневолює, ув’язнює, а не дарує свободу, як Любов у її вищому сенсі… І як тоді Пенелопа, котра упродовж 20-ти років вірно чекала на свого чоловіка?..

У кожному разі, Одіссей отримує другий (спасенний) шанс. Тим-то коли знову зустрічається з Навсикаєю, жодні спокуси не діють. “Я зв’язав себе, Навсикає, казав він. Я прив’язав себе до свого корабля. Весь світ для мене – це острів Сирен, і я мушу стояти не рухаючись. Зваби торкаються моєї шкіри, ковзають по ній, вгризаються в неї, але не входять у серце. Я долаю шлях спокути. Я долаю шлях відречення” (с. 44)“Навсикая 2”. І – прощення… Чи отримає його від юної царівни, котра через нерозділене почуття готова на самогубство?

Зрештою, Одіссей усвідомлює, що забруднив совість і завинив перед багатьма – Пенелопою, Навсикаєю… Каліпсо, яку кохав так, як “ Геліос кохає море, коли ввечері занурюється в нього. Цілком, без останку” (с. 55). Чи справді причарувала німфа Одіссея, чи то був його свідомий вибір? “Я знала його як чоловіка. Я знала його як вітер. Я знала його як водоспад” (с. 56), – зізнається Каліпсо. Де й поділася її сила перед гостем, втім згодом обом судилося пережити обопільний біль, почергово відчуття влади й покори, суму, недуги і зцілення… “Сум – це в’язка землі. Коли ти нарешті звільняєшся від нього, він чіпляється до інших. Прилипає до п’яток, обіймає підошви. Сум перепливав із серця Одіссея у серце Каліпсо, як сонце, що перепливає вночі з заходу на схід, під землею. Вона колись була його полонянкою. Потім вона стала його володаркою. Але настає мить, коли володарі стають безпомічними” (с. 75) “Каліпсо” . Вдруге (рік-два по тому) їхня зустріч відбувається дистанційно, втім, навіть на відстані Одіссей і Каліпсо відчувають присутність одне одного, що є доказом виняткової близькості і змагальної енергії без бажання тріумфу. На зміну шаленому почуттю приходять ніжність і вдячність, увиразнені мовчанням. “Інколи буває так, що найкращий спосіб бути вдячним – це розчинитися в темряві” (с. 84)“Каліпсо 2”.

Якщо від Харибди Одіссея рятує Афіна, то хто ж вирятує від почуття провини за загибель побратимів? (“Харибда”). Яку загрозу несе Сцилла? Що можна побачити в її майже прозорих, глибоких очах, аби потім втратити бажання до життя? Які слова нашіптує вона, щоб зневолити людину? А може, навпаки дарує мить щастя? (“Сцилла”). Тут є одна закономірність : “Вона ковтає тільки безсилих. Вичавлених, безвільних, спорожнілих. Оболонки людей” (с. 97) . Тим-то Одіссей лишається живим. Аби зосібна розгадати феномен Цирцеї, збагнути свій тодішній вибір, що призвів до самовтрати й самозабуття. Чи міг Одіссей пізнати щастя з жінкою, котра втішала вночі, а вранці не могла згадати навіть ім’я коханця? Адже щастя – “це пам’ять про те, що з’єднує тебе з іншим” (с. 115)“Цирцея”. Символічними є метаморфози людей у тварин з волі чаклунки; Одіссей не здатен впізнати своїх товаришів, які будь-що намагаються попередити про небезпеку. “Цирцея – це рана забування. Біль забування про тебе. Цирцея – це жах, що тебе не впізнають. Що тебе більше не згадають. Що твою історію стерто, як сліди на піску, які стирає море, безкрає жорстоке море” (с. 117) . Однак для декого самозабуття й невпізнавання можуть бути спасінням, а не карою, скажімо, для тих, котрі розповідають свої історії Одіссеєві: “У пам’яті цих людей було щось таке, що робило їхні життя нестерпними. Це був жах, що розривав їхні душі […] Бути звірами їм легше, ніж бути людьми” (с. 125). Під час другої зустрічі з Цирцеєю (9 років по тому) Одіссей подивляє кардинальні зміни: “Це не був погляд чаклунки, яка спостерігає за дією свого зілля, – це був погляд суму, це був погляд нестачі, це був погляд пам’яті…” (с. 131)“Цирцея 2”.

У романі зіставлено/протиставлено дві жінки – Аріадна і Пенелопа. Їх зріднює драматизм. “Одразу відчула я (Аріадна – Г. К.-С.) спорідненість наших душ, ми наче були двома краями одного острова, кроною та корінням одного дерева, стеблиною та квіткою однієї рослини” (с. 181) –“Пенелопа”. Обох зцілює Діоніс, втім способи зцілення достоту різні – ба навіть полярні: Аріадну спокусою та пристрастю, Пенелопу – випробуванням тіла, що вивершується відродженням і потужністю душі. А ще “Пенелопі потрібен був голос. Голос, який проникає вглиб, слова, що розтоплюють кригу” (с. 183).

Чи зустрінуться, врешті-решт, Одіссей і Пенелопа, чи знайдуть одне одного, чи відшукають прощення? Чи, може, між ними знову вирине розлучниця? Жінка, яка підкорила, зневолила, видушила пам’ять?.. І Пенелопа знає цю дику суперницю. “Її очі ніколи не пестять, вони пожирають. Її волосся не схоже на ріки і водоспади, воно схоже на стріли, що падають з небес. Її дотики не залишають ніжних стогонів, вони залишають шрами. Цю жінку звати війна. Цю жінку звати Троя” (с. 197) з монологу Пенелопи.

Саме Троя стає кінцевою точкою Одіссеєвого маршруту. Лише піднявшись на вершину дерева (прочитується аналогія зі Світовим деревом), головний герой бачить Трою. Подібно до Каїна, що, піднявшись на гору в пустелі, зріє рай (“Смерть Каїна” Івана Франка). Дві рецепції Трої співзвучні позитивній/негативній конотаціям Дерева Життя і Дерева Пізнання. “Троя-земля була доброю і доступною. І тому Троя-місто була неприступною та відчайдушною. […] Троя-земля була тихим райським садом. Троя-місто була жорсткою фортецею, що нікого до себе не підпускала” (с. 201) “Троя”. Якщо Каїн переживає переродження душі від людиноненависництва до людинолюбства, Одіссей має спокутувати провину перед троянцями за руйнування їхньої батьківщини, їхнього дому-буття. Вихід один – стати царем Трої. “Рука, що карає, є рукою милосердною” (с. 205) . Одіссей бере на себе функцію не лише правителя, а й провидці на кшталт Кассандри. Та чи віритимуть його чорним пророцтвам? “Трою було зруйновано у війні за жінку, але зараз прийдуть інші війни, чорніші, нещадніші, безглуздіші. Про мою війну з вами напишуть красиві слова, але про наступні війни слів не напишуть, бо вони не зможуть передати всього того мороку” (с. 207) , – заявляє Одіссей.

Пенелопа завітає до чоловіка – уві сні… Будуть слова пробачення, прощення, покути… Разом із бажанням бути разом і усвідомленням цієї неможливості… Чи можна наблизити далеке, побачити відсутнє, пережити нездійсненне?

“Мій шлях від Ітаки назад до Трої – це шлях додому. Що далі я був від Пенелопи, то ближчою вона ставала до мене. Ми кохаємо крізь відстань, ми любимо крізь океан. Ми штовхаємо свій корабель крізь прірву і по той бік прірви зустрічаємо тільки нас самих.

Шлях до себе самого лежить через безодню. Ти мусиш пливти, ти мусиш стрибнути, ти мусиш летіти, щоб знайти самого себе.

Щоб зберегти кохання, то всього лише маєш впіймати вічність. Зловити свій океан. Посадити неможливість у клітку. Якщо не можеш бути з коханою в тілі, будь із нею в серці” (с. 212).

Отже, роман Володимира Єрмоленка “Ловець океану…” – вишукане чтиво з винятковим смаком, оригінальним ароматом у поетичній філіжанці, що потребує повільної дегустації. Лише в такому разі відкриваються істинна насолода й багатство післясмаку.

Чи готові ви до тривалої та нелегкої мандрівки, аби зловити свій Океан?..



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери