Після кількох інформаційних публікацій в дусі українофобського фільму «Волинь», художній твір польського автора на історичну тематику викликає певну настороженість. Та потрібно подивитися правді у вічі – українсько-польські стосунки ніколи не були елегійними, бо міжнаціональні стосунки й не можуть бути інакшими, якщо одна з націй займає панівну позицію. Особливо це відчувається в кризові часи.

Треба віддати належне Богдану Леблю: як свідок життя Бойківщини на початку Другої світової війни, він – правдивий. Жодних ідеалізацій,чи згущування фарб. Побут і міжособистісні стосунки мешканців невеличкого Ясеня, що біля Перегінська (на відстані залізничного потяга до Калуша і Станіславова), тай дух 1939-1941 років, зокрема, передані саме такими, якими їх змальовував мій найголовніший свідок тих часів – дідусь, – а, отже, такими, якими вони були насправді.

Головний герой повістей «Золота сурма» і «Пекло ввійшло до раю» – восьмилітній Юзьо – син поляка (пана лісничого, колишнього легіонера коменданта Пілсудського) і української вчительки зі священичої родини. Як всі діти, він застуджується, хворіє, потім, одужавши, бігає на беріг Лімниці разом з хлопцями шмагати прутиками ропух і «замикати» річку від потопельника. Проте, він кардинально відрізняється від своїх ровесників-українців надзвичайно хворобливою, почасти, патологічною уявою. Як дитина, що постійно перебуває під впливом інтелігентної мами і батька з претензіями  на містечкове шляхетство, він має безліч цікавих книжок, знає хто такі повелитель морів Джон Сільвер, Біле Ікло і Робінзон Крузо, але улюблені його герої – запорізькі козаки, гетьмани. Навіть дике порося хоче назвати  «Хмельницький», що, звісно, можна зрозуміти дуже двозначно. Проте, будемо вважати, що це – з фанатичної любові екзальтованого хлоп’яти, без жодних натяків на особливості вошивої тваринки, а ні на те, що порося, після неправильного з ним поводження, гине.

Юзьо мріє мати козацький одяг, зброю, навіть готовий цупити у батьків цигарки, щоб виміняти у хитрого ровесника Василя Смика на недолуго зроблені дерев’яні шаблі та кріси. Навіть хлоп’ячі крики в спину «бий ляха!», ані зойк лісника Богдана: «Проклятий лях!», хоч і несуть в собі щось попереджувально-загрозливе, не здатні притлумити в Юзеві захоплення козаками. Попри те, були речі, котрих Юзьо боявся ще дужче, ніж штурханів – глузування: «Найдужче Юзеві боліло, коли його прозивали ляхом. Він був єдиним малим поляком поміж усіх цих хлопців, білою вороною в зграї чорних» [с. 50]. А ще синові пана лісничого вчувається десь далеко в лісі звук сурми і він щиро переконаний, що це харцери кличуть його до своїх лав.

Юзьо росте, пізнає світ, який оточує наївну дитину. Він якось підсвідомо відчуває Василеве хитрування, прагне бігати так швидко, як Василь, і так само прудко залазити через паркан в сад надлісничого. В критичній ситуації хлопчик вміє постояти за себе, зацідивши старшому і вищому за себе Льолеку в носа. Йому цікаво все, що говорять однолітки і дорослі про потопельників, про жінок, і будова дівочого тіла без одягу цікавить особливо. Одного дня він зрозумів міжстатеву різницю в тваринному світі, а тому почав по-інакшому дивитися ще й на жінок і дівчат.

Плекаючи ніжні почуття до білявої небоги пана надлісничого – Крисі, романтичний фантазер вигадує власний похід на війну, благає подарувати йому хусточку. Що ж чує у відповідь? «Ми з Йоасею пообіцяли стрийні, що більше ніколи в житті не заговоримо з тобою й навіть на тебе не глянемо, бо ти погано вихований і не зовсім поляк» – жорстока відповідь маленької гості зі Станіславова. Отже, і в цьому колі Юзьо не зовсім свій.

Проявами певної документальності є для нас, вживані в повісті, як чисто українські приказки нашого, а можливо, ще дідового, дитинства («Хто дає тай відбирає, той у пеклі погибає!»), дивні дитячі забобони (якщо жаба побачить твій розтулений рот, «порахує тобі зуби», опівночі вони повипадають з ясен), чи переконання, що від брехні «дим вухами йде».

Дуже цікаво розкривається в повістях ставлення західних українців до панів польських. Символічний образ цього «ставлення» – Василько Смик. Начебто, приятель Юзя, від якого той вчиться і доброму, і злому, він періодично намагається обхитрувати, вициганити в дивакуватого малого ляха побільше батьківських цигарок. Скориставшись нагодою, завжди голодний Василько застрибує на панську кухню, щоб набрати повні кишені м’яса й солонини, а на прощання ще й плюнути кілька разів ляхам у свіжозварену страву. І це – лише наївні витівки, в порівнянні з тим, які бешкети вигадували тогочасні хлопчаки.

Не менш колоритно передане сприйняття т.зв. етнічними поляками мешканців Ясеня, у своїй більшості, – українців. Пан лісничий порівнює селянську їжу з свинячою, вважає простих людей дикунами.  Юзьо здивовано споглядає на дивний конфлікт двох жінок, із заголюваннями і плесканнями, як вищими проявами образи. Його вражає вигляд п’яних селян біля корчми, від яких тхнуло «бідністю»: потом, гноєм і послідующою махоркою. Але все це маленький панич сприймає, як щось звичне, доконане, як гармонійну складову споконвічного «раю».

Окремо потрібно зупинитися на сім’ї, в якій росте хлопчина, на поведінку і переконання батьків, що також не менш важливо для розуміння ситуації на східних – українських – теренах Речі Посполитої. Пан лісничий на стільки переповнений «великопольським» гонором, що, на старий манір, вимагає від Юзя відповідати на запитання, щоразу повторюючи безглузде звертання «прошу тата». Виявляється, що шляхетним манерам Юзя навчала також бабуся-баронеса. В їхній хаті – лісничівці – є спеціальна різочка для покарання, яка сприймається дитячою уявою не інакше, як шпіцрутен. А ще, батько суворо покарав би єдиного сина, якби помітив, що той постійно хреститься складеними в пучку трьома пальцями, тричі, як українець, піднявши очі на перекресленого навскіс церковного хреста. Він – поляк і хоче, щоб син не забував свою приналежність до панівної нації. «Пан лісничий», як його інколи називає  Юзьо, – жорсткий і принциповий. «У Ясені ще досі ніхто не заперечив Юзевому батькові» – зауважує автор. Проте, як всі тогочасні поляки, легіонер пана коменданта Пілсудського фанатично вірить у могутність війська польського, яке у 1920 році відкинуло від кордону більшовицьке військо. Непомірний гонор, підсилений минулою славою і колишніми звитягами, лише засліплює, робить дорослих чоловіків наївно-дитячими, недалекоглядними: «Жодної війни з Польщею не буде. – говорить тато. – Ми сильний, єдиний народ, готовий дати відсіч… Гітлер зламає собі об нас зуби… Польща – це не Австрія й не Чехія. Наші солдати – наймужніші в світі… якби нас не підвів Петлюра, якби західні політики не були ідіотами, Польща була б зараз найбільшою країною Європи, від моря до моря. Але такою вона колись буде, я в це вірю…» – цей амбітний монолог крізь призму історії виглядає, як мінімум, смішно, як максимум, – трагічно.

Юзева мама дещо відсторонена. Крізь пальці дивиться на чоловікове гонорування, більше переймається тим, що в сина час від часу гарячкові марення, нездорові фантазії. Як попівна і вчителька, вона ̶ непомірно терпляча і врівноважена, та в Юзевому світосприйнятті нема пояснення куди вона зникає в найскладніші для нього моменти, як і нема пояснення звідки вона з’являється. Вона намагається не виказувати свого майже тваринного страху перед навалою більшовиків, проте, в певні моменти і вона не може до кінця приховати свої емоції.

Юзьо – дивний. Дуже дивний. В його фантазіях жаби можуть перетворюватися на курячі ніжки в юшці, нафтові вишки живі і відразу розпізнають поляка, а від укусу бджоли в потилицю ризикуєш миттєво збожеволіти і потрапити на Кульпарків. Хаотичний в своїх думках і уявленнях, – дається в знаки вплив народних вірувань, забобонів, насаджених в юний мозок спілкуванням з вуличними однолітками – Юзьо, однак, – дуже цілісний, навіть упертий. Його важко переконувати  ̶  вже в такому ранньому віці він проявляє непростий характер «напівкровки» – суміш польської пихи з українською затятістю. Основний рефлекс, що спрацьовує в будь-якій небезпечній ситуації, – тікати, сховатися, не озиватися. Всі небезпеки для нього – це прояви сатани, який  приймає подобу чорного кота, чи ворони, а найчастіше – чорної кози.

Що вже казати про документальність панічного жаху, що переживають мешканці Ясеня при наступі червоної армії, а з нею – страшних слів «ешелони, Сибір»?! Гостроверхі шапки-будьонівки на нехлюйно вбраних більшовицьких солдатах сприймаються Юзем, як щось диявольське. В сцені зустрічі командира більшовиків з чорною козою, що ледь не наразила Ольгу на небезпеку бути зґвалтованою москалями, красномовно звучить: «Приголомшений, а може навіть наляканий чорним сатаною, сатана червоний збився з кроку й зупинився, вочевидь відчувши повагу до одвічної, утіленої тут в чорній козі, сатанинської могутності, супроти якої його червона, заледве двадцятирічна сатанинська країна, видавалася нікчемною» [с. 231].

Своїм дитячим розумом Юзьо усвідомлює, що «і тварини, і люди живуть на цьому світі з ненастанним почуттям загрози, боячись, що інша тварина чи людина може їх поранити або й убити» [с.221].

Богдан Лебль не пише хроніку тих часів. Незначними штрихами, фразами, ненав’язливими ситуаціями, він дає зрозуміти читачеві, що саме відбувається. Налякана агресією проти поляків, мама називає Юзя то Васильком, то Тарасом, то Мироном. Щоб врятувати, його віддають в сусіднє село, де син поляка мусить вдавати глухонімого сироту, чистити хлів. Ользі розповідають жахливу історію зґвалтування дівчини кількома радянськими солдатами. Мати студента Василя погоджується з думкою, що Бога нема, а є тільки Гітлер і Сталін. Товаришка Стрельбицька змушує Юзеву маму, разом з колишньою служницею Параскою,  випити спочатку за здоров’я товариша Сталіна, а далі – «за нашого союзника Адольфа Гітлера», тобто, за тих двох демонів, які з двох боків напали на Юзів рай – Польщу, та ще й звинувачує маму, що та не випила «за Сталіна» до дна. Якось несподівано Юзів батько з’являється з іншими чоловіками в радянському мундирі, чому Юзьо теж не може дати пояснення, а ще перед тим, батько ледве придушував у собі огиду, на перегляді абсурдного фільму, де гетьман Хмельницький б’ється «з уланами пана коменданта»; з ненавистю озивався про нагани сталінських боягузливих єврейських політруків, «які тільки й вміють, що стріляти в спину, або ззаду в голову»…

І знову дитячі страхи, підсилені панічними страхами тогочасних мешканців Західної України перед червоною ордою, проявляються в предметних, навіть семіотичних, знаках: карафка з вишневою наливкою, в розграбованій, духовно спустошеній лісничівці – символі розтоптаного раю  земного – сприймається, як командарм Ковальов, від імені якого була прикріплена на дзвіниці відозва до братів-українців, «пригноблених польськими панами-визискувачами». Келишки – це його радянські солдати, а наливка всередині – їхня червона більшовицька кров, яку Юзьо з огидою відсьорбує, щоб знову впасти в марення.

Несподівано-новелістичним, а може, закономірним, є завершення книжки: і лісничівка, і земля, на якій вона стоїть, двигтять. Наляканий Юзьо панічно хоче тікати, але не може наражати на небезпеку щойно подарованого песика, якого, знову ж таки, сприймає, як свого містично воскреслого улюбленця Гектора.

У вікно хлопчик бачить, що із заходу на лісничівку сунуть три літаки з чорними хрестами на крилах. Позаду щось падає. І вже зовсім зловісно-символічно звучить останнє речення: «Біля Юзевих ніг стікав червоною кров’ю кришталевий комендант другого рангу Михайло Ковальов». Із цієї знакової загибелі пекло набирає світових обертів.

Окремо треба сказати про якість видання книжки «Пекло ввійшло до раю», ще раз підкреслити, що переклад Божени Антоняк  ̶  поза будь-якою критикою. Чого варті лише такі смачні фрази: «кільканадцять горобців дзьобали зерно перед курником, у якому добряче роздратована курка голосно нарікала на конфіскацію знесеного нею яйця»; «злива глини засипала простирало, яке вкривало сторожке, мовби досі спрагле голосів світу, вушко»; «скрипка спочивала на дні, штивна, мов мертва дитина в домовинці». І багато, багато милозвучних, питомо українських слів, що допомагають передати складну канву повісті.

Як читач, передам свої відчуття: щемлива і якась тривожна насолода від сюжетної лінії, від яскравих образів, від мови твору, а ще більше від знайомих топонімів, так, ніби слухаєш розповідь рідної людини, про драматично-складну історію того світу, який завжди був з тобою, світу, що пережив і рай, і пекло, і залишився таким же благословенним, як ця земля.