Маю честь сказати слово про нову книгу Юрія Николишина.

Назвати це моє казання передмовою язик не повертається, адже після його нещодавно виданого і поміченого у культурно-інформаційному просторі роману-есею «Бота-Фікс. Невидима нитка життя» він став одним із моїх улюблених сучасних прозаїків.

Серед віртуальної і реальної многобуквенності сучасних текстів його магічно-реалістичний потік свідомості, підсвідомості і надсвідомості читати мінімум цікаво, максимум – варто.

Адже справжні душевні речі не мають конструкції.

Але цікавість ця закономірна.

Адже Юрко Николишин – знаковий креативний репрезентант мого покоління – однозначно званий і вибраний герой нашого нового часу.

Це я Вам, шановні читачі, зараз легко доведу.

Він стильно ловко на зовнішній позір, хоча скільки це йому коштувало, можу лише здогадуватись, переломив у собі цей час і замаркував для нас із корінно-крилато любленої ним Галичини, чому й усі описані ним міста порівнює зі Львовом, духовний україномовний та українськомовний горизонт із проекцією на увесь біло-спектральний світ і містично-таємничий засвіт: не лише висмакованим енергетично самодостатнім словом, фотографією – як фотомайстер, автор високопрофесійних фотоальбомів, але й ділом: організував одне з кращих в Україні видавництво і збудував свою незалежну модель держави – міцну сім’ю, якій інтимно, інтенсивно присвячує, посвячує свою творчість... Тобто він за Іваном Франком – «цілій чоловік»:

Лиш хто любить, терпить,

В кім кров живо кипить,

В кім надія ще лік,

Кого бій ще манить,

Людське горе смутить.

А  добро веселить, –

Той цілий чоловік.

Кандидат економічних наук і вразливий лірик, розумний, мудрий і хвацький середньовічний модерновий чоловік, Юрій енергійно творить філософсько-психологічний за змістом, прозовий за формою, поетичний за суттю канонічний текстотвір, опукло зримими картинками зі свого яскраво насиченого життєтексту, адже улюбленим заняттям, чи й стилем життя, для нього – ловця душ і вражень – є подорожі у простір і в час: від улюблених Канар – до США... і далі, в себе...

Його психофілософія мені близька і зрозуміла, як і близька чуттєво-образотворча стихія.

Можливо, таку екзистенційну близькість серед прозаїків сучасників маю уперше.

Хоча стиль письма у нас – інший...

Проза Юрія Николишина безсюжетна, на перший позір безколізійна, безтипажна, тому й нетипова, бо ж основний її лірично-драматичний герой – сам автор з його внутрішнім космосом, де географічні та часові маркери – лише антураж, задзеркалля, інформаційно-енергетичний партнер, на фоні якого він досліджує себе у просторі-й-часі. Екзистенційний інтелектуалізм тут інкрустований іскровими пасажами здорового пафосу, як-от: « А люди! Які бувають прекрасні люди, з якими так хочеться жити й творити. Це – найбільше диво з див. Їх внутрішні світи трапляються настільки багатими, як скарбниця природи. Вони світяться якимось містерійним вогнем, що доходить до нас лише тьмяним блиском із далеких зірок. І здатні любити! », або «Океан! Ти настільки позитивний, що вмить висмоктуєш із людей весь їхній негатив, всю нечисть, яка засіла в їхніх головах і надгризає душу», що в читача-гурмана, довірливого реципієнта-співрозмовника викликає межову довіру й дитинне подивування на межі парадоксу, що, як відомо, друг генія: цей мудрий і діловий чоловік зберіг у собі безпосередність п’ятирічного хлопчика. Це перша й остання ознака творчої душі в різних духовних системах координат – аж до найвищої, релігійної (заклику Христа «будьте як діти»), бо ж і сам текст Юрія Николишина посвячені можуть сприймати як його розшифровки людської гри за божественними правилами, коментарі на книгах релігій, філософських та ідеологічних доктрин, доль, інструкції з техніки безпеки для душі й тіла на крутих поворотах історії і долі – як досягти успіху, переформатувати світогляд і не втратити себе.

Разом із тим Юрій Николишин, афористично й образно ( «Людина створена з океану й вулкану, які бурлять і киплять в її душі ще й досі» ),подекуди навіть притчево, говорячи з лісом та океаном, театром та зАмком, цвинтарем і картинною галереєю Сколоздри, горами й зорями... подає у своїй медитативній сповіді кольорові портрети близьких йому по духу й по крові людей різних доль, адже « Де б ти не був, який би куточок світу не облюбував, але коріння, яке живить людину, в Атлантиді духу » .

Скажімо, його образ рудого хлопчика-сироти спонукав мене повірити, що Юрій сам виріс сиротою, хоча це, слава Богу, не так...

Тобто його, кажучи ж його словами, «магічне вміння бачити знаки долі», стоячи на античних зразках, історії світової культури, святих і вічних темах кохання, космосу й батьківщини, й робить його не просто літописцем часу, який лише фіксує дійсність (просвітлює), але й змінює її – освітлює, зове...

Це усвідомлений, принциповий духовний імператив Юрія Николишина.

Тому він, скажімо, не любить Достоєвського, але любить Гете...

Охудожнено, без псевдофілософського жаргону інтелектуала роздумує про величину того новітнього Ноєвого Ковчега, який би врятував людство від потопу в агресивних інформаційних водах.

Здається, нема тем, ідей, ландшафтів, паралелей та меридіанів, лабіринтів почуттів та думок, яких би не торкнувся у духовнім польоті цей чесний перед собою, місцями іронічний (з іронії починається свобода) автор, не пропустив їх через своє енергетичне поле, освітивши їх вольфрамовою ниткою своїх нервів та іскрами нейронів.

Николишин-письменник не старається догодити смакам натовпу.

Він творить ніби для себе, вивчаючи, препаруючи себе, шліфуючи духовно-душевне ядро для Бога і для людей – братів по крові і по духу – і для майбутнього – навиріст, як і має бути у вродженого митця, адже модне й вічне – різні поняттєві категорії.

Творчий талант важко достойно, адекватно оцінити сучасникам, але й неможливо його не помітити.

Але що таке талант, як не передусім уява, тому й, за словами Юрія, «п о-справжньому живуть ті, в кого є уява. Інші скніють у спраглих пошуках, вдовольняючись сурогатами її, чіпляючи на свою лепету різноманітні штучні аплікації ідеологій, таким чином втікаючи від самого себе та справжньої дійсності » .

Николишин від себе не утікає.

Він вперто йде до себе, і через слово зокрема, адже й Царство Небесне всередині  нас...

Отож, аз грішний, здається, довів тим, хто має душу й розум, – Юрія Николишина варто читати й перечитувати, щоби бути щасливим...