Життя театр, а люди у ньому актори. Ці слова класика супроводжують вже багато поколінь, раз у раз доводячи невігласам свою слушність. Доводячи у цікавих, а іноді навіть відверто садистських формах. Та все ж таки. 

Порівняти справжнє життя і театр, це те саме, що порівняти реальність і гру. От що найважливіше у будь-якій грі? По-перше, це вивчити її характер. По-друге, дізнатися, а потім зрозуміти її сенс. По-третє, треба відмовитися від логіки оточуючого світу і повністю зануритися у логіку гри. Це не складно, головне добре засвоїти правила. Тоді є великі шанси на перемогу. У театрі все так само, бо навіть складні і, здавалося б, геть непередбачувані героями ситуації, все одно підганяються під залізні закони логіки, порушення яких жорстоко карається глядачами і критиками. Саме у цьому начебто і криється відмінність театру від дійсності, яка на переконання обивателів є низкою випадковостей і раптових, іноді незбагнених обставин. Нам чомусь здається, що життям цілком і повністю керує його величність випадок. Що ж, так воно і є, але лише на рівні людського мислення. І невчасно розв’язаний шнурок, раптовий дзвінок по телефону або зустріч з давнім приятелем, можуть бути грандіозним планом врятування людини, яка, наприклад, могла загинути під колесами авто. Однак більшість з нас про це ніколи не дізнається, на жаль. Та що як одного сонячного дня перед вами з’явиться особа, яка доведе: усе ваше існування – це написаний нею сценарій, у якому ви граєте головну роль? І всі ваші радощі і біди, це ні що інше, як детально прописаний план. От що ви на таке скажете?

Герою Фаулзового «Мага» Ніколасові Ерфе пощастило отримати цілих дві, ймовірно, найцікавіші життєві ролі – Божества і Жертви. Це водночас. Автор роману, у певному сенсі деміург Джон Фаулз, сплів навколо свого персонажа настільки цікаву, тонку і всюдисущу павутину з засідок і, на перший погляд, випадковостей, що сам герой у якийсь момент перестав відрізняти реальне життя від життя театрального, на сцену котрого його закинули обставини. І ось, як і більшість з нас керований власним его, пан Ерфе все більше і більше заплутується у павутинні оточуючого, щоразу переконуючись у відсутності виходу зі сцени, куди юнака запроторив, здавалося б, божевільний маніяк. Та чи справді той божевільний? Відповідь на це питання, певна річ, ховається десь у романі.

Запропонований «Видавництвом «КСД» спільно з проектом «Вавилонська Бібліотека», «Маг» своїми чарами чіпляє вже з перших сторінок. Складно сказати, у чому ж полягає успіх написаного. У ситуативній далекоглядності автора? У його по-маніакальному майстерній здібності знущатися з людей? А, може, у його внутрішньому павуку, який хитро заманює жертву у тенета? Чи у тому, що кожен легко може опинитися на місці головного героя оповіді і стати жертвою ігриськ певних сил? Так, це найвірогідніше, бо образ Ніко Ерфе прописано настільки живо, що у ньому себе впізнають багато читачів. Але чи зізнаються у цьому? Однак це вже інше питання.

Власне, головних героїв у романі двоє. Перший, це Ніколас Ерфе: чепурний англієць, випускник університету, інтелектуал і егоїст, поет і філософ, а ще просто марнотратник життя і його цінностей. Чи існує для таких людей бодай щось святе? Це одне з питань, яке пан Фаулз піднімає у своєму романі. Отже, піддавшись властивим усім філософам роздумав і депресії, молодик вирішує відмовитися від стосунків з дівчиною, розкоші соціуму і взагалі віддалитися від оточення. Таким чином він опиняється на одному з віддалених островів Греції, де має вчителювати у англійській школі імені Байрона. Але як воно часто виявляється, бажання людини – річ насправді примхлива, і особливо якщо йдеться про т. з. розумак. Віддавшись на поталу усамітненню, Ніколас переосмислює буття і вирішує, що у ньому немає сенсу. Отож, найкращий варіант зостатися переможцем – це куля в лоб. Якраз тоді на сцені авторового театру з’являється герой №2: Моріс Кончіс. Людина-таїна, багатій-легенда, театрал-інтроверт, а ще володар реальності. Він називає молодого Ніколаса Ерфе «обранцем» і пропонує долучитися до цікавої розваги. Спустошений рефлексіями і самокопаннями молодик радо пристає на пропозицію, хоча не дуже-то й розуміє сенс замисленого. І тут починається щось незбагнене.

Є хороша приказка: усі діяння людини рано чи пізно обернуться проти неї карою. І наскільки вона буде жорстокою, це вже залежить від самої людини, а точніше від того, що вона наробила за життя. Згідно неї, ми усі отримаємо покарання за даний Небесами і з якоїсь причини невикористаний потенціал, за ображених нами людей, за залишених на поталу соціуму дітей, за кожне речення і дію у будь-чий бік. Словом, життя – це кредит, який колись треба буде віддати. А от чи зможемо, це залежатиме від того, на що ми витратили запропонований кеш. Не кожному щастить – чи не щастить, тут вирішуйте самі – зустрітися з наслідками своїх діянь лицем до лиця ще замолоду. Але Нікові Ерфе у цьому пофортунило. Погодившись на пропозицію Кончіса, він тим самим став центром диво-механізму, де заразом був суддею і підсудним, або, як йшлося вище, – Божеством і Жертвою. Та чи виніс молодик із цього бодай щось?

Є теорія, що людство не змінюється ось уже близько п’яти тисяч років. Ми такі самі, якими були наші пращури. Ми переслідуємо ті самі цілі і досягаємо їх таким самим чином: коханням, війнами, мріями, знущаннями etc. І автори минулого сторіччя – наприклад, антиутопісти, – любили демонструвати, до чого доведе людину її незмінний спосіб життя. Джон Фаулз тут винятком не став. У романі письменник запропонував зріз дійсності середньостатичного молодого індивіда, якого легко можна назвати героєм нашого часу. Це попри те, що «Маг» писався у середині п’ятдесятих – шістдесятих років. Тож поки читав, періодично ловив себе на думці: Ніколасові Ерфе не вистачає вейпа, яким він міг би парити під час самотніх роздумів, і смартфона, а точніше «Фейсбука», де ділився б враженнями і результатами розмислів. На позір, це веселий, не обтяжений проблемами індивід, що цілком і повністю віддався насолоді життям. Та коли молодик залишається наодинці, тут випливає його справжня сутність, яку неможливо не приміряти на себе. Вочевидь саме з цієї причини він і піддався спокусі Кончіса: хотів вкотре довести самому собі неперевершеність власного «я», і у той же час притамувати внутрішній страх перед світом і його правилами. Та диявол завжди виявляється підступнішим, ніж від нього чекають. От і Ніколас банально не розрахував власних сил.

Є книжки, прочитавши які складається враження, ніби прожив ціле життя. І «Маг» Джона Фаулза одна з таких. На мою скромну думку, цей роман ніколи не втратить актуальності, бо написаний людиною для людей і про людей, а точніше про їхні бажання і подвійні натури, які далеко не завжди бувають добрими і чемними. Занурюючись у фатум Ніко Ерфе, будьте обережними з думками і бажаннями, адже ваш особистий Моріс Кончіс може чатувати на вас десь зовсім близько.