Близько століття тому славетна Вірджинія Вулф поставила перед своїм поколінням складне питання: чи є оповідь про чоловіка на війні важливіша за переживання жінки у вітальні? ХХ-те століття минуло, але й сьогоднішнє суспільство не має на нього відповіді. У літературу входить все більше авторок, чиї твори присвячені саме жіночому внутрішньому світу, його конфліктам зі світом зовнішнім – чоловічим. Однією з таких сміливих письменниць є Тетяна Белімова, що презентувала роман «Київ. ua».

Історія закручується навколо Альони Сухоярської та її стосунків з трьома чоловіками. Вона – взірцева дочка,  дружина і мати, яка повністю підкорює свою особистість родинним потребам, живучи чи то пак служачи, насамперед інтересам чоловіка, дітей і батьків. Аж поки придушена домашньою тиранією Льона раптово не вчиняє справдешнього «бунту». Здавалося б, банальна історія, яких навколо нас повнісінько. Розлучення, бійки, сварки, емоційний шантаж, маніпуляція дітьми і батьками стали звичним явищем і більше не зачіпають душевних струн багатьох українців. Скидається на те, що суспільство звикло сприймати усі ці сімейні драми цілком збайдужіло. Чи ні?

Звернутися до цієї вкрай болючої і, напевно вічної теми, мене змусив нещодавній флешмоб ЯнеБоюсьСказати, що відбувся у соцмережах і був присвячений питанню фізичного насильства, зокрема у родині, у тому числі сексуального, а також психологічного тиску і обмеження прав і свобод дівчат і жінок. Відверті історії заполонили інтернет-простір, промовляючи зі сторінок багатьох жінок і чоловіків, які також долучилися до нього, згадуючи випадки з особистого життя чи своїх друзів-знайомих-сусідів-колег. Льона Тетяни Белімової – це також учасник флешмобу, який ще має відбутися. Її думки, смс-повідомлення, листи і відверті розмови – усе є ілюстрацією до нього. Льона довго боїться. Багато чого. Кулаків чоловіка. Втратити дітей. Засмутити батьків. Не виправдати покладених на неї сподівань багатьох людей. Аж поки раптом не усвідомлює усе своє життя у кількох словах: «Досить. Я нікого і нічого не боюсь. І я не боюсь про це сказати».

Але спершу була втеча,  якою Льона відкрила «скриньку Пандори». Те, що відбувалося між подружжям за закритими дверима опиняється виставленим на загальний огляд. У цю «родинну війну» потроху виявляються втягнутими близькі родичі, друзі і знайомі героїв. І, хоча існує спокуса назвати її «чоловічо-жіночою», насправді – це непримиренне зіткнення протилежних світоглядів: старого патріархального, побудованого на підкоренні чоловіком жінки, старшим – молодшого, так званого «батьківського», чи у даному випадку радше «мамівського», з новим світоглядом свободи і рівноправ’я. Колишня сім’я розпадається на ворогуючі табори: з одного боку, войовничо налаштований бізнесмен Сухоярський з грошима, зв’язками і опорою на родичів-знайомих, а з іншого – Альона, яку підтримує лишень подруга Лада бесідами по скайпу з далеких Штатів.

До першого «табору» долучаються не тільки батьки і друзі (колись спільні) ображеного чоловіка, але й навіть родичі Альони (мати і сестра). Потроху приватний конфлікт подружжя переростає у масштабну війну, де будуть задіяні тиск через дітей і батьків, позбавлення майна і житла, залякування, стеження, бійки, міліція і гучні скандали.

Отже, проблем багато. Але в чому суть?

Чому чоловік може приводити нескінченну кількість коханок у «родинне гніздо», демонструвати їх дітям і сусідам, а Альона не може ні з ким зустрічатися, не викликавши хвилю загального обурення?

З якої причини розлучена мати з двома дітьми має самотужки займатися їх вихованням і забезпеченням? («сама пішла, чого їй бракувало»)?

Чи може слугувати виправданням позиція «сама винна», «під руку лізла» для чоловіка, який б’є жінку й періодично викидає її з квартири?

Чому стеження за колишньою дружиною і розправа з новим обранцем вважаються правильним і гідним вчинком, «чоловічим»?

Чи може шлюб бути єдиним смислом жіночого життя? А чоловічого? Адже саме чоловік виявляється у ньому більш зацікавленим, бо втратив не тільки побутовий комфорт, зручного сексуального партнера і увагу, але  й отримав удару по самолюбству й іміджу («не зміг бабу втримати»).

Для всіх навколо Альона джерело дискомфорту. Вона – винна. Це мантра її опонентів. Винна перед чоловіком, що не ховалася від кулаків, перед свекрухою, бо не гідна її сина, навіть перед рідною матір’ю, адже «всім тепер важко» і тіткою Любою, бо «живуть і з гіршими». Найближчі і найрідніші жінки не стають на її захист. Вони радять все терпіти, хоча самі мають мирних чоловіків. Обидві матері у захисті своїх синів (свекруха захищає її чоловіка, а мати – її брата) змовляються за утвердження її рабства. Вони голосують за її безпорадність, залежність і страх.

Альона дратує також і чоловіків, колись розлучених і розлючених через власні не вирішені проблеми. «Всі вони такі» навіюють Сухоярському шлюбні невдахи.

Але що міцніше стискається зашморг, тим відчайдушніші дії жертви!

Жити. По-справжньому. Кожну мить. От чого прагне Альона.

Однак, за іронією долі, що вирішила дати їй кілька жорстоких уроків, вислизнувши із пазурів чоловіка, жінка потрапляє в тенета Макса. Ніжний і романтичний політик і поет – мрія багатьох дівчат. Але й тут на неї чекає відкриття: він також не може прийняти її такою, як є. І, якщо Сухоярський «рубав» усе, що вважав зайвим, немов сокирою (навіть частину імені відтяв), пишався отими численними «ампутаціями», то Макс підштовхує жінку саму себе покраяти йому на радість. Він не ріже. Він прагне виокремити її «субстрат», «Альону в чистому вигляді»: без дітей, роботи, друзів, потроху відняти її в себе самої. Йому потрібне не рабство, а обожнення. Власне, це їх і поєднало – любов. До Макса.

Романтичні переживання і жорстокість так тісно сплетися у романі, як і у житті. І зовсім не випадково в ньому утворюється такий собі «безлюбовний чотирикутник», на полюсах якого перебувають Сухоярський і Кіра. Троє з чотирьох учасників прагнуть одного – володіти бажаним об’єктом, підкорити його і прив’язати найміцніше.

Власне, роман можна було б назвати «Нещастя. UA», якби за океаном, з новим чоловіком героїня врешті віднайшла щастя. Одначе її переслідує видіння про басейн, що замикає коло оповіді, змішуючи спогади і фантазії. Ними вона й живить свою душу не в змозі віднайти нові переживання навколо себе.

Врешті, її чоловіки, такі різні на перший погляд: тиран, інфант, ідеаліст мають спільну рису – не помічають її душевного неспокою.

Можна нарікати на надмірну емоційність роману, повільну динаміку і песимістичність фіналу, але неправдивості йому закинути неможна. Читачки обурюються: чому Альона остаточно не розірве стосунків з чоловіком? не прив’яже до себе Макса? чому не ігнорує суспільну думку? Вони так втомилися бачити навколо себе таких самих Альон, загнаних у безвихідь, що прагнуть щасливого фіналу попри всякий здоровий глузд.

Та будьмо відверті: кожен хоча б раз у житті спостерігав щось подібне. Адже, перш, ніж закидати художнику «на портреті у вас не красень», варто поглянути на натуру. Те саме стосується і книг. Деякі прикрашають реальність, а інші – відбивають її. Як саме? Дізнайтеся з роману!