За своє життя я перечитав немало цікавої щоденникової прози. Свого часу найбільшим відкриттям стали щоденники Тараса Шевченка, Олександра Довженка, Пилипа Орлика, Леонардо да Вінчі, Едмона де Гонкура, Марини Цвєтаєвої, Михайла Пришвіна, Івана Буніна, Андрія Тарковського, Костя Москальця… Із задоволенням читаю щороку такі проникливі, непересічні щоденники колеги з Тернополя – Петра Сороки. Це – вже чудова традиція! Та й у вражаючих романах Шевченківського лауреата Василя Слапчука – немало автобіографічного, пережитого автором.

І ось тепер – такий цілющий бальзам на зболене серце: тримаю в руках ошатний, теплий, із любов’ю виданий томик денників Володимира Сапона «Чубарейко небо оре» (видавництво «Десна Поліграф», 224 с.), і щиро радію, адже є де порозкошувати очима, бо це – справжнє, високе письмо, яке гріє душу.

Що мені подобається в цій книжці? Все, починаючи із заголовка! Адже «чубарейком» називав жайворона один із колоритних персонажів денників – дід Лександер. «Отой чубарейко то високо здіймався в голубу просторінь травневого неба, то, склавши крильця, стрімко падав «каменем» униз і в цю мить ставав схожим на маленьку грудочку землі. І аж ніяк – на птахів: ні на всюдисущих і розбійникуватих горобців, що живуть під стріхою, ні на співочих синичок (насправді вони не сині, а світло-зелені), котрим я щоранку насипав пшоно в годівничку на старій сливі, ні на пишних червоногрудих снігурів.

«Чубарейко небо оре», – згадую я також слова старого. Мені невтямки було, що дід мислить метафорами, хоч і не знає, що воно таке. Та цю його метафору я затямив на все життя».

Володимир Сапон напрочуд уважний до деталей. Бо синички таки дійсно світло-зелені, та й про пісню жайвора точно і водночас вишукано написано! Взагалі, що також важливо, автор має власний, добре пізнаваний стиль. Його ні з ким не сплутаєш, прочитавши хоча б дещицю цих денників. І мова – така жива, народна, чиста, джерельна, нічим не замулена.

Тут – нічого зайвого, непотрібного. І це – не просто спогади, що пливуть химерно нескінченним потоком свідомості, а теплі історії, які так майстерно розповідає допитливий, цікавий автор. Тому немало прочитаного одразу запам’ятовується. До речі, ці історії Володимира Миколайовича постійно друкуються в нашій газеті «Деснянська правда», адже вони мають попит у читачів.

І ось уже перед очима – могутні дуби-нелині. Саме під таким дубом ми з друзями в дитинстві любили слухати чарівні бувальщини від дотепного діда Василя, нашого тренера з шахів, не по літах жвавого й кремезного, як ті дуби, овіяні давніми легендами. А ось – унікальний самшитовий мундштук, як спогад про чудову, талановиту людину – художника Миколу Небилицю, з яким ніколи не було нудно, бо таким уже він був добродієм – душевним і веселим козарлюгою, котрий малював так, як дихав, а жив – як малював! І зараз мені так не вистачає тих його самобутніх, по-справжньому українських картин, вивезених донькою художника до Німеччини…

А настільки проникливо описані «пізнє літо, рання осінь»! «Серпень, схожий на старого лиса, підкрадається серед жовтих стерень (аби не помітили бусли, що повільно ширяють в останніх віражах над полем), щоб перебігти путівець і сховатися на пожухлих луках – у копицях хмільної отави чи в прохолодній тіні кошлатих верб. Бо ж спекотно…

З лісу чимчикує зграйка жолудів, так схожих на смішненьких повненьких чоловічків: вони познімали коричневі капелюхи, натужно хекають. Жарко…

Джмелихи давно наповнили гіркувато-солодким медом свої засіки-барильця і вже неквапом сідають на запізнілий цвіт конюшини. Їм, волохатим, теж задушно на палючому сонці…».

Ось так – гарно, щемко, зворушливо. Нетривіальні мальовничі пейзажі із задушевними авторськими інтонаціями… А потім, зовсім несподівано, – таке влучне, парадоксально філософське міркування (і це – в одному невеличкому й навіть мініатюрному творі): «Ще тепло й затишно, однак неспокій огортає душу. І ти якось незримо переступаєш межу із літа до осені: ніби й звично, та то так здається. Навіть старезному, тертому на життєвих вітрах дідуганові така нагода випадає не більше сотні разів. Але чим більше живеш на світі, тим більше виникає дивне сум’яття, безладний рух думок і речей над мінливістю часу. І, зрештою, відчуваєш марність свого існування…».

Відверто кажучи, і у мене не раз подібні думки виникали, навіяні «пізнім літом, ранньою осінню». Ніби минуло життя, немов один день, і немає на те ради. Начебто ще й не жив до пуття, а вже час про вічне та несуєтне думати, ладнаючись у засвіти…

Власне, такі несподівані, парадоксальні кінцівки багатьох історій Володимира Сапона – ще одне багатство цієї книжки. Неначе тихо пливеш, заколисаний річкою, до рідного берега, і враз звідкілясь вигулькує назустріч щось неймовірне та дивовижно незабутнє. От яку штуку може зненацька утнути зі своїм читачем невгамовний автор!

Приваблює і різноманітна тематика денників. Тут і «Чернігівка» Миколи Костомарова та його романтичне кохання до Аліни Крагельської, яке гідно витримало всі життєві випробування, – їхнє весілля мало відбутися ще у 1847 році, але вони обвінчалися у місцевій церкві села Дідівці біля Прилук лише у 1875-му й були по-справжньому щасливі!

Небанальна історія про наш український борщ («Сідайте борщувати!»), почута автором від знаного на Придесенні журналіста Григорія Янушкевича, якому було п’ять з половиною років, коли золотого вересня рідну Смолянку визволили від фашистів. Перед тим лютий ворог завзято чинив опір і потім спалив село. А його мешканці, здебільшого жінки та діти, ховалися: хто – в очеретах над річкою, хто – в лісі…

«Коли село зайняли наші, ми повернулися, але хати вже не було. Довкола горіляччя стояла лише одна піч, у якій був, що найбільше запам’яталося, ще гарячий горщик борщу, поставлений мамою уранці…» – схвильовано оповідав Григорій. Не один раз друзі-колеги пропонували йому написати про пережите. Він зголошувався, але минали вересень за вереснем, проте так і не написав. Як не написав і його товариш юнацьких літ – відомий прозаїк Володимир Дрозд, який теж знав цю правдиву історію. Та Дрозд, як і Янушкевич, також уже покійний. «Мабуть, щось більше було у цій історії, і нам, поколінню, що народилося після війни, цього не збагнути…» – міркує автор, який увічнив спогад свого приятеля.

І тут же, поряд, в одній книжці, – історія про шлюбні оголошення. Однак йдеться зовсім не про вульгарні «картинки» в Інтернеті… Маємо, наприклад, ось таке «типове» оголошення японської дівчини початку ХХ століття: «Я, Нікіро Накамукі, красива дівчина. Моє волосся хмароподібне, обличчя може зрівнятися із чудовою квіткою, брови дугоподібні. Маю стан гнучкий і стрункий, як вербиця. У мене вдосталь грошей, щоб у коханні пройти з любим увесь життєвий шлях, удень милуючись квітами, а вночі – місяцем. Якщо знайдеться розумний, красивий і цікавий добродій, я охоче віддам йому своє серце. Наостанку літ розділю з ним задоволення спочивати разом з ним у сімейному склепі».

Взагалі, в цій книзі – немало про любов і кохання, вірність та відданість. Або – навпаки… «Є вічна загадка любові» – це одна історія, а от інша –  «Мої» листи від чужої коханки»…

«Люблю такі книжки, як оця, щойно видана Володимиром Сапоном, – пише письменник і літературознавець Петро Сорока. – Якесь особливо тепле, м’яке і непроминальне світло проливає вона в душу. Про що б не писав автор, робить він це з любов’ю, з почуттям подивування і захоплення. Жанр книги означений як «щоденникова проза». У полі зору автора – сучасний літпроцес, а також – видатні, великі й маловідомі письменники. Тут зринають імена Лорки і Лукаша, Клода Моне і Врубеля, Володимира Солоухіна і Павла Тичини, Миколи Мірошниченка й багатьох інших… Всіх і не перелічити.

Літературні ремінісценції перемежовані спогадами про дитинство та юність. У книзі гостро відчувається дух епохи – другої половини ХХ ст. Цей дух хвилює і бентежить, відкидає пам´ять у минуле, часто б’є в ніздрі, як запах «Шипру» чи денатурату, але не залишає байдужим, аморфним, ніяким. 

Володимир Сапон – цікавий оповідач і чудовий стиліст, слово в нього – містке, запашне, добірне; але найцінніша його якість як письменника – залюбленість у світ і в людей. Це у нього – справжнє, нутряне, без найменшої імітації чи фальші».

Згоден я і з позитивними відгуками про щоденникову прозу В. Сапона наших талановитих колег: Володимира Базилевського, Михайла Каменюка, Миколи Ткача, Ігоря Фарини…

Отже, маємо нову книжку – вельми оригінальну й непередбачувану! А оскільки наша «Деснянська правда» й далі постійно друкує чудові денники Володимира Сапона, до всього – ще й невтомного подвижника-краєзнавця, – справедливо очікуємо продовження його яскравих і теплих спогадів.