«Шоколадну Україну» Євгена Барана можна назвати одною з кращих книжок видавництва «Дискурсус» у 2016 році. І не тільки за якість поліграфії, чи за оригінальність текстового наповнення (два автори – Євген Баран і Василь Слапчук – під одною палітуркою). За глибину думки, в якій вчуваються життєва мудрість, твердість переконань, якийсь навіть світоглядний фаталізм «зрілого Мужа», що були характерні для галичан початку ХХ століття, і які так рідко проявляються в рисах сучасного чоловічого населення.

Дозволю собі почати з двох цитат: 1) «Настає момент, коли людина втомлюється. Причина різна. Брехня. Суцільна брехня, в якій живемо і якою живемо. Виною усе слова, слова, слова…» [с. 86]; 2) «Ми таки хвора нація. Хвора у своєму розумінні перспективи і стратегії індивідуального росту…» («Животворящий Шевченко») [c.6]. Слово і розуміння. Чітко, виразно і не двозначно. На межі болю, за межею відвертості, без пафосу і алегорії. Буденно про небуденні речі.

Писати про есеїстику Є. Барана складно, як складно чітко проаналізувати багатовимірність внутрішнього світу автора. Його правда межує з відвагою, його слово подекуди перетинає червону лінію нерозуміння, конфліктує з містечковою «порядністю» і ментальною закомплексованістю. Мало хто може сказати, що до кінця сприймає Євгенову думку, рідко хто прагне сприймати. Але така доля кожного, хто має сміливість йти в розріз зі стандартним мисленням,  буденщиною, дріб’язковістю. Хіба не так можна сказати про Стефаника? «Ніхто з його односельців не сприймав і не розумів, що Стефаник пише, для кого і для чого. Не розумів, що Стефаник канонізував їхню правду. Сакралізував її. Бо йшлося про зрозумілого Стефаника. <…> Чи страждав від цього нерозуміння Стефаник? Думаю, ні. Він знав: хто хоче зрозуміти, той зрозуміє; кому не дано розуміти, він його не переконає» («Неакадемічний Стефаник…») [с.10].

Не важливе визнання в широких масах, важливе сказане Слово, як одиниця мови і мовлення, як втілення думки. В цьому контексті автор говорить про себе: «Мене вибрала мова, в якій поетична інтонація Тараса Мельничука є діагнозом. Українським. Вічним. Не стверджуватиму, що я вибрав. Мого у цьому виборі мало. Але він є. У моєму добровільному і свідомому сприйнятті мови, як діагнозу. Як дійсности, яка замінила моє віртуальне буття» («Туди поза берези тихі…») [с. 16-17].

         «Шоколадна Україна» Євгена Барана відрізняється від попередніх книжок автора своєю концепцією. І ця концепція – Україна, яка  ̶  тут і зараз, в усьому і в кожному: в постатях Шевченка («Животворящий Шевченко»), Франка («Іван Франко: непоборні міфи Pro si contra»), Стефаника («Неакадемічний Стефаник»); в Поетові Болю – Тарасу Мельничуку – з його легендарною фразою: «Не вір словам!» («Туди поза берези тихі…»); в психологічних романах Степана Процюка («Туга за міражами») і в Юрію Андруховичу, як найяскравішій постаті літературних 90-х («Місія: Андрухович»);  Україна  ̶  в знакових для Івано-Франківська Степанові Пушику – поетові-пісняреві, фольклористові, дослідникові «Слова о полку Ігоревім» («Пушик…») і в скромному бібліографові Володимирові Полєку, якого автор називає великим ідеалістом і великим книжником («Людина-місто»). Бо Україна саме така. І в ній є місто, ритм якого збігається з твоїм життєвим ритмом («Місто, якого не заслужив») і знаходиться місце для історії твоєї родини, сім’ї, роду, на які дивишся крізь призму батьківської хати («Хата, якої я не збудував», «Про Кирила Цепенду і навколо цепендіади»).

Якщо говорити про структуру, то «Шоколадна Україна» – це збірник виступів-роздумів та есеїв, написаних за останні кілька років. Особливо цілісний і послідовний другий розділ, де назви говорять самі за себе: «Українська революція як катарсис», «Острів Крим», «АТУ. АТО.АТА…S», «Бєженці», «Дивна війна», «Шоколадна Україна», «Постінавґураційне» та ін. Автор має сміливість сказати голосно те, про що ми запопадливо мовчимо, відговорюючись: «А воно мені треба?!» Як істина на рівні підсвідомого, сприймається емпіричне: «ХХ століття було століттям нищення українців і України. Все відбувалося за планом Сатани. Занадто багато нас було. Щоби не мали впливу на стратегію європейського буття, всі приклалися до нищення» [с. 61]. Ми знали про це, але завжди потрібен хтось один, хто це знання сформулює в розуміння, в переконання, в аксіому, зокрема й про те, що, завдяки недалекоглядній стратегічній політиці Путіна з «москалями і росіянами разом», українці таки змогли усвідомити себе нацією, відчути в собі «патріотичний запал» («Люблю Путіна») [с. 65]. Автор не позиціонує себе політичним оглядачем чи аналітиком, він дивиться на політиків і ситуацію в Україні очима пересічного українця, для якого будь-яка влада – так склалося історично – є злочинною апріорі: «Влада є маразматичною сама по собі споконвіків, а українська опозиція – це політичний оксюморон, породжений відрижкою української квазідемократії» («Несусвітнє») [с. 66]. Краще не скажеш! А як інакше сприйняти відкритим серцем суцільну брехню?! Навіть Президент – будь-який ! – в Україні викликає суспільну недовіру, бо «не вартує тієї довіри, яку йому надали» [c.83]. Переконуємось – не даремно !..

Та повернімось безпосередньо до літератури, бо Євген Баран визнає себе людиною «літературоцентричною», яку прочитані художні твори «провокують на думки». І його думки про письменника і письменство особливо проникливі: «Нічого не потрібно придумувати, коли хочеш сказати про письменника. Треба вміти його читати, слухати і говорити з ним» («Покутський жайвір. Маркові Черемшині на 140-ліття») [с.12] і тут же: «Ми приречені не розуміти письменників. Інакше б мусіли відновити інквізицію і спалювати їх на вогнищах індивідуальної ненависти до Правди людської. Яка вічна і вічно переслідується, і яка відроджується, бо така її суть – бути гнаною, бути переслідуваною і бути вічно спраглою в пошуках самої себе…» [с.15]. Далі мовчання. Тема для роздумів…

Різні тексти переплітаються в щось, до болю, схоже на одкровення. Воно потрібне, щоб себе переосмислити і усвідомити, зрозуміти, що так не буде і що ж буде далі. Краще утриматись від коментарів і просто шкірою відчути авторський текст: «Скажіть мені одну просту річ – що не є слова? Як мені, людині, яка крім слів не вміє нічого, ще щось зробити поза слова? Вбити? Кохати (аж до нового життя)? Не кохати? Не кохати простіше… <…> // Я не люблю нікого і нічого. Я загнаний у колію. Так хотів бути у колії, аж до зненавидження будь-якого шляху // Що би ми не казали, коли би не казали, куди би пальця не пхали… Слова… С-л-о-в-а… («Слова…») [с. 87]. Ось так. Від Слова почали – до Слова повернулися.

P.S. А назву «Шоколадна Україна» нехай кожен розуміє як хоче, хоча в нації, якщо вона є, завжди присутнє спільне розуміння…