Переді мною невелика за формою (60х84/32) книжка кольору каменя, знайденого на березі древнього моря, – «Інший простір» із дарчим написом «Ігореві дружньо і натхненно і with live» і підписом.

Це вірші, переклади, пісенні тексти, відомого поета Сергія Лазо, якого знаю як людину-оркестр, адже він і поет-пісняр, твори якого виконують відомі співаки Василь Зінкевич, Віктор Павлік, Оксана Пекун, гурти «Світязь», «Менсаунд», «С.К.А.Й», і музикант, автор-виконавець – лауреат телевізійних та радіо проектів, фестивалів «Голос України», «Пісня року», «Пісенний вернісаж», «Шлягер», чиї пісні звучали на дитячому «Євробаченні» (2006 р.) та «Слов’янському базарі» (2007 р.), на міжнародному фестивалі «Джаз Без», який записав шість власних дисків, і прозаїк – автор повісті «Музиканти йдуть зі світу», роману «Концерт».

А ще Сергій Лазо створив чимало текстів, музики для театрів, один із яких (Тернопільський обласний) інсценізував його власну п’єсу «Вікторина», яка стала лауреатом міжнародної театральної премії «Золотий Лев».

Він перекладач віршів Бахита Кенжеєва (Нью-Йорк), Віри Павлової (Москва), Шоти Іаташвілі та Звіада Ратіані (Тбілісі), польського автора Болеслава Лесьмяна.

Тобто просторовий діапазон цієї креативної особистості не обмежений Україною: його різножанрова творчість вийшла за кордони нашої країни, щоби показувати Україну світові і світ Україні.

Філософсько-психологічні основи і огранки світогляди цього «не хлопця, а мужа» уже дозволяють йому яко гуру достойно тримати цю важку, але просту для Майстра ношу-нішу, яку він знайшов і продовжує шліфувати, будучи ще й добрим організатором і вічно молодим душею учасником академічно-богемних та богемно-академічних тусовок, зовні нагадуючи середньовічного барда чи космічного паломника, який має щось від інопланетянина та від первісної людини одночасно – як і кожен справжній Поет, який долею волі і волею долі дожив, долетів, добув, дотворив до того сивого віку, коли вже комфортно бути самим собою, а таким, як я, комфортно реально та віртуально бути з ним, проговорюючи свої світоглядні, випробувані вогнем, водою та мідними трубами, радощі та печальки і знаходячи органічні, оптимальні, універсальні точки перетину на паралельних рейках душу, які десь пе5ресікаються у вічному безмежжі, де кожен вроджений поет самотній нонконформіст...

Нас із Сергієм іноді поєднують публікації в антологіях, журналах.

Часом спілкуємося телефоном, іноді електронною поштою, репліками на Фейсбуці.

Відкриваю для себе цього шляхетного чоловіка і йду до нього шукати та підтверджувати, звіряти свої імпульси, теорії, теореми, метафори, Образи, обрАзи, образИ...

Врешті, багато Сергія Лазо сконцентровано в його оцій збірці – «Інший простір», епіграфом до якої він узяв слова «Чи ми й справді втратили віру у інший простір? / І зникло, пощезло і Небо, і Пекло?» Чеслава Мілоша, якого давно знаю і поважаю...

Отож, у нашій комунікації нас уже мінімум троє, бо зараз прийде муза, прилетять ангели, прибредуть чорти та іже з ними, як-от:

Куди тікає щастя?

           В сірість

Того фальшивого спокою,

Коли вже втрачена сміливість

Лишатися самим собою…

Щастя не може втекти від людини, яка попри все і вся вважає себе щасливою, – спробую зав’язати дискусію з мудрим і талановитим їх автором, – адже для щастя потрібно так мало: усвідомити – що ти щасливий.

Але художня правда – це вже істина...

Тому просто віритимемо Сергію Лазо і не шукатимемо в його тестах побутової філософії (хоча вся оця збірка – імпульсна творчість зрілого філософа-екзистенціалая), а тим більше боронь Боже пантрувати тут політики, з якої справжнє мистецтво хіба сміється, беручи за основу сакральні енергії, вертикалі за дорожну картку духовно-душевних координат:

Дві думки постійно кружляють у голові:

Одна –

зробити цей світ кращим.

Інша –

послати йогодо біса.

І дивно: обидві – як добрі сусіди…

(«Дві думки»)

Лазо має що сказати.

Робить він це красиво, іскристо-парадоксально:

Найсолодша мить

Не відає дна –

Все далі, далі…

І радість гірчить,

Тому що вона –

Початок печалі.

Або:

Бог – метафора, любов – егоїзм,

Життя – трапеза, жити і перетравлювати,

хоча скупий світ ніколи не наділить

хлібом і радощами вдосталь.

Тому вірити йому, обмінюватися із ним енергією легко і приємно.

Автор уже дозрів до проговорення дійсності притчами, афоризмами (афоризм із добрим гумором дехто вважає добре відредагованим романом), не боячись, мужньо задати життєтворчі глобальні запитання прилюдно собі перетнувши екватор віку:

Знову ноги болять,

Відчайдушно ниють суглоби…

Може, йшов не туди?

Але не був би Сергій митцем-оркестром, якби видав у книжці практично вибраного (збірка включає в себе вибрані цикли з попередніх поетичних книг та та нові вірші «Втрачене місто»), де в анотації зазначено, що «поезія С. Лазо завжди вабить оригінальністю, поєднанням традиційної поетичної школи з новаціями сьогоднішнього дня», лише такі-от колодязні максими а’ля хоку, танку, рубаї, а забув про свої пісенні тексти та переклади із грузинських поетів...

Тому той, хто любить різножанрову поезію загалом і творчість Лазо зокрема, має все в одному, компактно і ненав’язливо, у розділах: «Покинуте місто. Цикл віршів», «Із книги «Ти подобаєшся мені», «Із книги «Магія кружіння», «Із книги «Майстри часу та ще чогось...», Пісенні тексти», «Шота Іаташвілі та Звіад Ратіані. Переклади з грузинської».

Щодо самої аури особистості Лазо (прізвище мені по-доброму асоціюється з лезом...), то він як митець пов’язується у мене зі свободою, з вовком, а не сторожовим псом, що і є, врешті, чи не першою ознакою, лакмусом особистісної органічності та мистецької справжності.

Він якийсь не-радянський у міщанському розумінні цього терміну, що природно дає йому карт-бланш для виходу за маргіналізовані вітчизняні горизонти у широкий світ...

Хоча нічого квазіреволюційного ні у формі, ні у змісті його творів ніби й нема, як і у вічних для поетів темах – кохання, універсум, батьківщина. Є просто талановитість і людська харизматичність.

Гримуча, скажу я вам, суміш.

Не люблю читати книги поезій посторінково, за порядком. Хочу, щоби де не відкриєш, – було добре...

Не люблю трактувати інтерпретувати поетів, накладати свої суб’єктивні алгебраїчні миттєві мірки на гармонійні, можливо, виболені всім життям-буттям автора його твори-тексти, тексти-твори, тексто-твори, які почасти – життєтексти, вважаючи естетику та етику сіамськими близнюками.

Тому відкриваю навмання – і гурманно одержую той гуманний, гуманістичний катарсис, який може дати книга майстра читачеві, який також пише...

Я покинув це місто,

Мандрівний осередок дитячих фантазій,

Я покинув це місце

Романтичних європ і містичних азій.

Де відточені дротики

Моїх забутих і спраглих поезій

Ставали дотиком

Серця. Світ кращав, перетворюючись на крейзі.

І далі:

Яку б я книжку написать хотів?

Були б там сонця заходи та сходи,

Могутні гори і блакитні води,

Травневий сад, заквітчаний у спів.

І щоби запах талої землі

Йшов від рядків,

а далі стиха линув

Рожевий аромат від конюшини,

І креслили абстракцію джмелі.

Хай зиму сніг малює –

ось чому

Мій перший слід, неначе перший дотик.

На білому листку той слід, як опік.

Нехай болить.

Я дякую йому.

У книзі чимало знахідок-образів, відкриттів-думок.

Це закономірно для майстра такого рівня, тому навіть не називатимемо їх.

І, що для мене симптоматично: вихід Сергія Лазо на релігійно-духовну систему координат, а не на псевдофілософський жаргон інтелектуалів, до якої в ідеалі мають прагнути всі митці – до розмови із Всевишнім:

МОЛИТВА

Спасибі, Господе, за світ

Народжений в твоїх долонях,

За срібло й золото на скронях

Минулих і майбутніх літ.

Спасибі за Твою любов,

За дар любити й бути любим,

Світ заціловувати в губи

Й шукати правди знов і знов.

За крила навхрест за спиною,

Нестримність простору і танця,

Таємний сплеск протуберанця

Над схиленою головою.

Безмежно вдячний волі Божій

За все, чим з Ним хоч в краплі схожий...

Тому тим більше я спокійний за майбутнє його тексту та життєтексту у майбутньому...

Сергію Лазо книжка вдалася, як і творча доля.

Побажаємо йому щедрого здоров’я – щоби пережити те щастя, що його чекає іще і нас із ним та його творчістю в іншому, невидимому часі, диригентом якого він є не як його пророк, а як його краплина...