Re:цензії

10.11.2016|07:43|Ганна Клименко

Козацький дух, що спить лельом, або Земля, від якої можна торкнутись Неба

Стеблівський Є. Звенигора. Шабля на комісара / Євген Стеблівський. – К.: "Ярославів Вал", 2015. – 370 с.

Є книги, глибину яких далебі не осягнути з першого разу, не “здолати” одним подихом, але до яких знову й знову кортить повертатися, то гортаючи навмання, то перечитуючи уважно сторінка за сторінкою… З-поміж таких – документально-біографічне полотно Євгена Стеблівського “Звенигора. Повстанці. Шабля на комісара” (2010 – 2012), що нині сприймається як явище непересічне, вартісне, ба навіть знакове. Чи ж не тому 2015-го року побачило світ оновлене видання (“Ярославів Вал”)...

Книга Є. Стеблівського наразі позбавлена однозначної жанрової дефініції: позиціонована автором як художній і пригодницький роман, охарактеризована в анотації як “романтична й страшна легенда про козацьку кінноту часів УНР”, в той же час знаходить дещо провокативну ідентифікацію – перший історичний бойовик про події Звенигородсько-Таращанського повстання 1918 р. Фактографізм, архівна передісторія, автобіографізм у сув’язі з якісним літературним письмом дають змогу трактувати текст як документально-художній.

У книзі “Звенигора…” презентовано розлогу в часі історію роду Рудинських – від пращура Конона (воя князівської дружини) до Максима Рудинського (Рудя), тридцятирічного сотника Звенигородського коша Вільного козацтва, отамана повстанців 1917 – 1925 рр., пройнятого ідеями та ідеалами автономної України. А може, й до сучасника Романа (Рома) Рудинського, студента, згодом журналіста, котрий прагне розкрити таємницю роду Рудинських. Роду свого чи чужого? “Він відчував напівсвідомо, з якихось найдрібніших відчуттів, згадок, снів, розповідей старих людей, яких залюбки слухав малим. Бо звідки воно – відчуття важкого леза в руці, від якого аж солодкою судомою зводить тіло? Тому про себе вирішив: шукати, розпитувати. Не може бути, щоб за вісімдесят років так забули козаків!” (с. 37). Автор обережно відхиляє завісу перед читачами, легенда про Рудя помалу “обростає плоттю”, сам же Ром знає напевно: правда відома передовсім найстаршій бабі Келі і батькові Віктору Рудинському, яку ті настійно замовчують. Яка в тім причина? Романові здається – саме через “якийсь потаємний острах”. Тим-то він проводить ретельну архівну роботу, опрацьовує історичні довідники (безсумнівно, не менша прискіпливість самого автора передувала написанню аналізованої книги). “…Отаман Рудь. Ім’я та прізвище невідомі. Сотник Звенигородського коша Вільного козацтва. Воював на Черкащині з німецько-австрійськими військами і Денікіним. Очолював загін повстанської кінноти чисельністю до 500 вершників…” А далі – вже власне Романові домисли й вагання як результат деяких поговорів (буцімто дідом Віктора Рудинського був уславлений Рудь, через котрого навіть бабу Келю “по тюрмах тягали”): “[…] Рудь – це точно кличка, прізвисько. Рома так прозивали черкащани на спортивних зборах. То, може, той славнозвісний Рудь – також Рудинський? А якщо Рудинський – то однофамілець чи родич? Адже Рудинських в звенигородському довіднику добрий десяток, щоправда, багато з них – і родичі, хоча й з десятого коліна” (с. 38). Згадується у тексті легендарний Конон-молодший, від імені якого весь рід прозваний “конончуками”, а зведений ним будинок наділений особливою силою та міццю, що притаманні індивідуальному/родовому буттю Рудинських: “[…] побудував сто тридцять літ тому, закінчив його в день, коли сам відзначив сорок два роки, і який простояв по сьогоднішній день тринадцять десятиліть…” (с. 5).

Хронотоп книги – переважно Черкаський регіон (головним чином Звенигородщина) доби УНР. Автором постульована думка про винятковість цього краю: “Звенигора – міфічне місце. Ця гора тепер – точний географічний центр України, саме її серце. […] Тут у всі часи проходив кордон між Лісом і Степом” (с. 199). Містика й легендарність увиразнюються сказанням, що либонь тут, на горі, “закопав свій найбільший скарб Гонта” (с. 130). Разом із тим, часові і просторові рамки помітно розширюються залежно від розповіді про того чи іншого представника роду Рудинських як сучасника певної доби, учасника історичних подій (Кубань, Туреччина, Персія, Придністров’я тощо). Між іншим, наприкінці книги запропоновано перелік дійових осіб: це допомагає читачеві зорієнтуватися в історичній площині, розібратися у множині персонажів, не “загубитися” в родоводі Рудинських. Окрім того, подано перелік джерел, до яких звертався автор задля відтворення історичної правди.

Письменником зафіксовано цікаві версії щодо походження імені “Конон”, яке традиційно презентують як давньогрецьке: “[…] ім’я те пішло, як кажуть одні, – з варязьких дохристиянських підвалин, з вікінгів, а інші стверджують, що й племена древніх русів мали задосить скандінавського коріння” (с. 6). Максим Рудинський (Рудь), названий на честь славетного пращура, запорожця Максима Маламури, двадцятирічним добровольцем вливається в лави кубанців, бере участь у російсько-турецькій війні. Цікаво, що турок представлений “споконвічним, знайомим ворогом, з яким воювали діди, прадіди й прапрадіди…” (с. 9). Яким же постане “братній” росіянин, великорос, москаль очима нащадків?..

“Замініть прізвище “Рудинський” на “Стеблівський” – і це буде історія мого роду!” – підкреслює в анотації до книги письменник. О. Озірний не лише високо поціновує майстерність митця-працелюба і правдивість його документально-художнього полотна, а й підкреслює вкоріненість наратора, “вливання” його крові у текст і долю героїв: “Відчувається, яку колосальну роботу виконав автор, дослідивши гори історичного матеріалу, збираючи по краплі спогади людей, що були очевидцями страшних років “становлення” совєтської влади в Україні. Та навіть опрацювати архіви — це півсправи. Письменник прожив кожний епізод, пережив кожний факт, загинув із кожним повстанцем і народився знову. Для мене це ознака справжнього таланту Євгена Стеблівського. Письмо його справді блискуче, бо пише чесно, мов списуючи власну долю з розповідей учасників тих подій. На сторінках видання автор постає немовби в двох іпостасях: у нашому часі Романом Рудинським, звичайним сучасним юнаком із безтурботним дитинством, спопеляючим першим коханням, веселим і насиченим студентським життям. А в іншому часі – молодим українським козаком, сотником Вільного Коша, якого Перша світова війна відірвала від мирного життя, а національну гідність розбудила Українська революція”.

В авторському вступному слові (“Замість передмови”) прописано абсолютну, генетичну ненависть до “совєтської” влади через “хижу й відворотну брехню, замішану на великій крові”, артикульовано тотальне безпам’ятство, успадковане від режиму, глибоко вкорінене чи не в кожній родині, нації, духовне й душевне спустошення, ба навіть звиродніння!, спровоковане безмежним страхом. І далі виснувано: “Нам не дають жити звички вічного рабства. Розчинені в крові іони великого страху і самовбивства свободи. Хіба наші внуки колись відчують себе великою і вільною нацією. Для цього вони повинні знати, якими сильними були наші предки. Для цього комусь треба бути сильним сьогодні…” (с. 3). Ідейно та концептуально близьким до книги Є. Стеблівського є документальний роман сучасного подільського письменника Василя Горбатюка “Ще настане Ваша пора”, опертий на спогади сучасників і свідків подій, архівні матеріали, де так само мовиться про тяжкий “спадок”, псування гену Нації “совєтчиною”: “Страх! Страх! Своїми цупкими, безжальними пазурами він тримав усіх […] Розкуркулення і висилки селян, колективізація, голод тридцять другого й тридцять третього років, репресії тридцять сьомого й тридцять восьмого, безчинства чекістів, сільського начальства, колгоспного керівництва – все це змушувало кожну людину тремтіти душею і тілом за себе, за своїх дітей, за рідних і близьких – за життя, здоров’я, просто сімейне перебування вдома”. Страх в обох текстах знаходить національно-екзистенційний вираз.

До низки розділів кожної з трьох книг (“Від Звенигори до Одеси”, “Повстанці…”, “Шабля на комісара”) додано епіграфи, зосібна міркування Учителя Ореста Хоші на кшталт: “У кожного в житті є своя дорога. І щастя тому, у кого зіркі очі й гострий слух – хто бачить її на перехрестях. Знаки Світу дуже тонкі: щоб розпізнати їх, потрібно пильно вдивлятись довкіл, прислухаючись на найменший шерех – бо то і може бути твоя Доля…” (с. 5) або “Ще одна сила людини – Рід! У роду треба просити сили, коли не стає опори у світі. Прийти в стару хату, молитись своїм пращурам, предкам. Черпати силу у своїх мудрих батьків, дідів, прадідів, – й вони прийдуть на поміч у скрутну хвилину навіть з іншого світу! Задля того треба знати імена своїх предків” (с. 43) – про потужність генеалогічного древа як міфологеми Дерева Життя, силу Пам’яті. (Знаменно, що Роман Рудинський знає свій рід до п’ятого коліна.)

Нерідко розділи відкриваються своєрідними історичними довідками, де попри фактографізм виявляється й авторська відверто проукраїнська (безкомпромісна щодо зрадників і владолюбців) позиція: “Центральна рада боялася Вільних козаків. Досі діяла графа Винниченка про одну сотню козацтва в кожному селі чи містечку. Уряд так не довіряв козакам, що не дозволив озброїтися і прибути до Києва Звенигородському кошу – навіть під загрозою полків Муравйова. Все ще не вірилось в те, що більшовики наважаться напасти. Все ще думалось владі, що Україні мирно віддадуть незалежність… Історія жорстоко карає наївність чільників!” (с. 45). Звертає на себе увагу цікава й дискусійна рецепція Володимира Винниченка: слабодухий політик, громадський діяч, котрому бракує волюнтаризму, рішучості, який остерігається активного спротиву народу (козаків) і постійно озирається на Москву. Тимчасом відсутня негативна оцінка Віталія Примакова як очільника Червоного козацтва, навпаки прочитуємо повагу до ворога: “[…] вночі “червоні козаки” під командуванням молодого і хороброго сотника Прімакова перейшли Дніпро в Пущі-Водиці. Йшли по слабкому льоду, по-запорізьки накидавши під ноги коням оберемки трави й дошки. Кілька коней провалились й пішли під воду разом з бійцями. Це було дуже небезпечно…” (с. 46 – 47). Цю переправу осмислює-переосмислює відроджений силою уяви і свідомості Ігоря Муратова Віталій Примаков (роман “Сповідь на вершині”, 1965 – 1970). Зате колишній соратник “червоного” козака Лазар (вимовне ім’я, що має євангельські корені. Та чи простежується бодай мінімальна схожість героя книги із милосердним біблійним персонажем? Навряд чи зрадник, безчесна людина заслуговує на “відродження”) в чині комісара постає абсолютним негідником, не вартим ані поваги, ані співчуття; кара не примусить довго чекати: маючи щодо Уляни хтиві наміри, він загине від руки Рудя у поєдинку.

У книзі Є. Стеблівського акцентована дуалістична вдача Рудинських: з одного боку, важка (войовнича, вольова, успадкована від Конона) і, з іншого, – “чіпка й хазяйська”; вроджене козацьке коріння дисонує з набутою інтелігентністю. Успадкувавши любов до коней, Максим у рукопашних боях постає справжнім козацьким лицарем, витязем: “добрий фехтувальник на шаблях […] Як вчився рубатися – міг однаково бити з обох рук” (с. 14). В одній із баталій (під час турецько-російської війни) в результаті чесного поєдинку отримує презент – домаху, схожу на шаблю Орла, що стає для нього “божественною, живою істотою, сестрою-захисницею”. Повага Рудя до загиблого турка – безумовна (питання воєнної етики): “Не випустив зброю з рук навіть перед лицем смерті. Справжній воїн! Карі очі турка миттєво затягало смертною пеленою. Максим нагнувся і долонею закрив ефенді очі. Наче віддав шану хороброму ворогові. Прости, брате, скоро я також прийду слід за тобою…” (с. 13).

Образ Матері – знаковий, символічний, вивершений до сакрального образу Богородиці, України. Позиціонування Матері як “втілення самої землі – праматері, природи, мудрості світу” (с. 22) є, на перший погляд, міфологічним, язичницьким, пантеїстичним трактуванням, однак слід застерегти від безпідставних інкримінувань автору християнського атеїзму, адже доля й культура української Нації синтезують два світовиміри – язичницький і християнський. Баба Келя – центр роду Рудинських, його осереддя – є тому доказом, адже найбільше шанує найвеличніше християнське свято – Великдень: “Пережила дві світові війни, голодомори двадцять другого та тридцять третього років, та в свої без малого дев’яносто літ ніколи не губила присутності духу […] Космополіт […] до останніх своїх років залишалась останньою ланкою, що з’єднувала всіх розкиданих по совєтських республіках родичів – нащадків старого Конона” (с. 53). Виразною в тексті є солярна символіка: Сонце як Світло, первозданний світ, сакральна чистота (рівночасно язичницький/християнський архетип).

Заявлена любовна лінія (Рудь – Уляна, Ром – Владка) – на перший погляд вторинна, але вимовна, ба навіть сакраментальна. Попри безумовне кохання жодна з двох пар не пізнала спільного щастя в абсолюті. Почуття Рудя й Уляни знаходять продовження в синові на ім’я Іван, якого виховує дід Гаврило, адже життя молодих батьків невдовзі трагічно обриваються. “Більш за все, що загинув Рудь у лютому бою, під чорним прапором Холодного Яру, поклавши наприкінці ще не одного комісара, бо міг вронити шаблю з руки тільки мертвий…” (с. 290 – 291). Що ж до Рома, то Владка – його перше кохання – стає направду єдиним почуттям; стосунки їхні не були щасливими, але їм вдається уникнути фатального трагізму: Владка має на меті вдало вийти заміж і будь-що виїхати за межі України. Дівчина навіть зраджує коханого, поки той був в армії. І все ж, вражають дивовижні збіги: містика чи закономірність? А може, циклічність буття?.. Уляна і Владка – гарні, світлокосі дівчата, невимовно схожі одна на одну, обом властива плавна хода. Тимчасом Рудь і Ром подібні у силі вияву почуття. Невипадково автор будує текст таким чином, що ці дві історії переплітаються, переливаються одна в одну попри відмінні часопросторові координати. Істинність і абсолютність Любові розкривається Учителем Орестом Хоші: “Тантра учить: “коли двоє знаходять духовний і тілесний контакт – це вже не є відносини двох людей, чоловіка і жінки. Насолода у мить кохання – то і є Едем. Рай, миттєве підключення Світу, присутність Бога через кохане тіло і душу. В нас самих живе Бог і живе любов – а кохані потрібні, щоб розбудити ці відчуття у собі. Це і є правда Життя” (с. 96). Така позиція суголосна Франковій ідеї у поемі “Смерть Каїна”: “чуття, великая любов – / Ось джерело життя!” (думка переродженого Каїна). І Рудь, і Ром сприймають-переживають кохання як найреальніше буття. Тим-то в душі останнього прокидається войовнича вдача, козацький дух, що спав лельом, саме тоді, коли він бачить на телеекрані дім Владки у розпал Придністровського конфлікту. Попри всі колізії й перипетії, зустрічі й розлуки, Ром певен: “Вони мали особливу спільність стосунків, міцну ниточку розуміння, яка зв’язує теплом людські душі, хоча в щось більше обоє віри не мали” (с. 216).

У книзі “Шабля на комісара” криваві бої за участі Максима й Рома, їхні козацькі світи перетинаються, переплітаються, перегукуються. Як виявиться згодом – невипадково: у шпиталі Ром натрапить на вісточку про Максима Рудинського. “Шляхи Господні – несповідимі! Для цього знання прийшлося встряти в війну, а пожертва, яку прийняв Світ за статтю – його пролита кров… І десяток дрібних осколків…” (с. 273). Міркування Учителя Ореста Хоші резонують закон логіки у макрокосмосі, нагальну потребу кожного в пізнанні світу, само- й Богопізнанні (йдеться про Вищий Сенс буття як Езистенцію, Бога як Трансценденцію): “Усе в світі відбувається не випадково. Багатство, кохання, нещастя, хвороби – кожний стан, кожне дійство має свої закони. […] Й тільки той, хто має неабияку жадобу до пізнання Світу, зможе ці закони корегувати. Не зразу, а коли відкриє для себе Душу Світу…” (с. 171).

Повна розгадка таємниці визріє вже в осерді України – Звенигородці: “Отже, він, Роман Рудинський, не однофамілець, а прямий нащадок, правнук отамана Рудя! Нащадок запорожця Максима Маламури й повстанця, сотника Вільного козацтва! Оце так! І Рудь – рідний внук несамовитого Конона, його, Рома, прапрапрадіда!” (с. 290). Правда, яку натхненно приховували Рудинські від “совєтської” влади, виринає на поверхню з архівів завдяки настирності наймолодшого представника роду. Ані зросійщене середовище Одеси, ані жорсткість бізнесу не спроможні відчужити Романа (як і автора книги) від рідної Звенигородщини, його шабля не заіржавіла (на відміну від Степанової – “Бояриня” Лесі Українки), голос ідентичності не завмер… “Бо істина простіша простого – ось тут, на цьому полі, на землі, від якої можна торкнутись Неба…” (с. 293). Це Місце Сили (Павло Щириця), Дао, Дорога до Бога, Екзистенція Людини й Нації… Саме Тут Ром/автор переживають свідомісне/позасвідомісне злиття: “[…] колись повернеться й напише тут книгу. Про свій рід, про свою землю, про своїх предків. Що здійснить свою мрію і буде довго тут працювати. Саме тут, де тебе підтримує й дає наснагу сама земля, кожна травинка, найменший подих весняного вітру. Це й було його вище призначення, те, для чого він народився, написати про любов до цієї землі, щедро политої кров’ю, про своїх предків […] Про розстріляну пам´ять безстрашних воїнів […] Про козацьку славу, рубану мечами…” (с. 293). Сковородинівська ідея “сродної праці” увиразнена усвідомленням своєї національної, етнічної, культурної, мовної ідентичності… Ідентичності, яку вперто намагалася викоренити з пам’яті кожного Українця й Нації “совєтська” Система, жертвою якої, врешті-решт, став і очільник Червоного козацтва Віталій Примаков.

Книга Євгена Стеблівського як Дискурс розмикає межі індивідуального (хай навіть розщепленого на окремі іпостасі психологічного “Я”), увиразнюючи-поглиблюючи національне “Я-буття”, сягає національного “Ми-буття”, історичної долі Нації, Пам’яті, узагальнюючи-підсумовуючи національний досвід, висновує мораль сучасникам і прийдешнім поколінням. “Сьогоднішній українець – це жорстокіший, ніж кому-небудь здається, а інколи й зовсім жорсткий, раціональний хазяїн. Доволі складна особистість, що дивним чином вміщує в собі ряд середньовічних комплексів і традицій поряд з набутками цивілізації. До того ж лихоліття постперестроєчних двадцяти літ розвередило в народі справжню махновську відчайдушність. Хоча немає в скирті захованої тачанки та кулемета, але бажаючих до цього добра знайшлося б чимало!” (с. 15) – драматично-трагічні події останніх років потверджують останню тезу якнайвимовніше. А от актуальна для 1920-го року репліка: “Мабуть, у кожного народу є своя міра крові. Ще недостатньо її пролито, недостатньо для нас. Ще мало…” (с. 212), – нині навпаки генерує опір, протест, адже крові таки задосить.

Цитовані міркування Учителя Ореста Хоші акцентують вкорінений дуалізм українського національного менталітету, порубіжний (орієнтально-європейський) характер останнього, тяжкий карб історії: “Ми живемо на шляху зі Сходу на Захід. Тому нам важко бути на західний манер меркантильними, але ми й не можемо жити спокійно і терпеливо. Зневажати будь-яке планування, а чи матеріальне благополуччя – так, як живуть на Сході. І ще нас майже сто років криваво відучали вірити в Бога. Тому нам і найважче живеться в світі” (с. 15). Хоча на філософські думки Учителя Ореста Хоші автор опирається досить часто, питання щодо реальності/вимислу цієї постаті лишається відкритим. Судження Учителя, що мають екзистенційний характер, так чи інакше, дотичні до східних релігійно-світоглядних систем – ведизму, індуїзму, даосизму, буддизму. З останньою течією насамперед пов´язані художня з’ява Учителя, опис його помешкання, разом із тим, добачаємо зв´язок зі шаманізмом, фетишизмом, магією: “[…] на стінах й на великому столі під стіною висіли, лежали, стояли різні цяцьки східних цивілізацій – фантасмагоричні чорні африканські маски, фігурки Будди, підвісні металеві пластини, що тремтіли на протязі тонким різнобарвним дзвоном, підсвічники і курильні для ароматних масел, і книги – безліч книг: східних, з психології і буддизму, окультних наук, товстенні коштовні фоліанти великих релігій світу. А над всим тим сидів він – Орест Хоші, великий, сивоголовий, з хижо зламаним носом і важким підборіддям” (с. 193). Уява генерує образ мага, першопредка, мудрого Вічника (з книги Мирослава Дочинця); у кожному разі, має місце містика, якою вочевидь було наділене козацьке характерництво. Так чи так, елементів містики у книзі Євгена Стеблівського не бракує: вони направду розсувають “межі” документально-біографічної прози. Скажімо, гадання Луїзою на картах щодо Романового минулого/майбутнього, наближений до яви сон, котрий бачить поранений Ром, символічний образ птаха, що стукає у вікно (подібний прийом використовував і Василь Шкляр, котрий так само має прямий стосунок до Звенигородщини).

Отже, у рецензованій книзі “Звенигора. Повстанці. Шабля на комісара” переважна більшість героїв є історичними особами (за винятком мудрого мага Учителя Ореста Хоші, реальність якого наразі не можемо потвердити документально, але присутність якого є незамінною, ба навіть знаковою). Автор розмикає межі одиничного, презентує увазі реципієнта рід Рудинських, оприявнений передовсім у двох різночасових представниках – Максим (Рудь) і Роман (Ром), долі котрих розкриваються в художньому дискурсі майже паралельно у властивих їм контекстах (відповідно доба УНР і сучасся). Присутність героя-сучасника як одна з потенційних ознак документально-біографічної прози реалізована методом трансформації, “вживлення” душі/свідомості “іншого”, вливання крові наратора у долі отамана Рудя і Рома, ба більше – відверто оприявнена формула “Рудинський = Стеблівський” .

Вочевидь книга матиме продовження, адже наприкінці чітко прописана “справа життя” Рудинського (як і самого Автора!) – “знайти могилу Рудя, Семена Гризла, Костя Покотила, їхніх товаришів, віднайти згадки про їхні життя”. А відтак, далі буде… Тим паче, що інтригу розігріває звістка про надходження у скорому часі до вітчизняних книгарень нового роману Євгена Стеблівського “КІБОРГИ. Сага про воїнів” (серія “Український бойовик”).



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери