І знову хлопчик. Жвавий, кмітливий, допитливий. В екстремальних умовах.

Ерік Емманюель Шмітт – один з найпопулярніших французьких письменників – залишається вірним собі. Його цікавить психологія і духовне становлення маленької людини у ворожому для дитинства світі.

Повість «Дитя Ноя» повертає нас в лихоліття другої світової війни, в благополучну і розмірену Бельгію, з її аристократизмом і передбачуваністю. Семилітній Жозеф вперше усвідомлює себе особливим і приналежним до якоїсь іншої, відмінної від суспільного загалу спільноти. І графиня де Сюллі, і Мадемуазель Марсель, і отець Понс дають зрозуміти: ти – єврей в окупованій нацистами країні, але добре це чи зле Жозефові доведеться розібратися самотужки. Батьки зникають, натомість долею наївної дитини опікуються християни – переховують, виробляють нові документи, переправляють до Жовтої вілли під захист Святої Церкви і отця Понса, зокрема.

Таких, як він, декілька, та Жозеф вагається: чи варто бути сином своїх батьків, чи варто бути дитиною свого народу, якщо за цю приналежність доведеться заплатити життям? Усвідомлюючи що його може спіткати, маленький єврей прагне стати католиком, вивчати Катехізис, прийняти причастя. Хлопчик страждає і, водночас, із цікавістю досліджує питання національної та релігійної ідентичності. В цьому йому допомагає рудоволосий невдаха Руді, який, в знак протесту проти зникнення рідних, перестав учитися. Найглибше враження на головного героя  справляє католицький священик – отець Понс – крипту занедбаної каплиці він перетворив у своєрідний Ковчег. Трактуючи постать старозаповітного Ноя, як першого колекціонера, що врятував птахів і тварин від повного зникнення серед потопу, отець Понс збирає власні колекції – єврейську і циганську – традицій, яким загрожує зникнення в безодні війни. Перед очима Жозефа постає підпільна синагога з Торою, Мішною, Талмудом, платівками молитовної музики, семи- й девятисвічниками. Щовечора цей дивний Праведник світу усамітнюється в крипті, розмірковуючи над єврейськими книгами, а вдень у своєму кабінеті вивчає іврит. «Якщо потоп триватиме далі, – каже він здивованому Жозефу, – якщо в космосі не залишиться жодного єврея, що розмовляє на івриті, я зможу навчити тебе цієї мови. А ти передаси її далі» [с.66]. В цьому отець Понс бачить свою місію – врятувати для наступних поколінь те, що люди хочуть знищити, бо кожен народ, як і кожна людина, шляхетний і особливий у своїй неповторності.

Не оминає письменник і питання Бога. Через міркування головного героя і відповіді священика, Ерік-Емманюель Шмітт пояснює чому Господь не рятував світ в часи всесвітнього потопу, чому не рятує сьогодні і зараз: «Бог створив всесвіт раз і назавжди. Він дав нам інстинкт та інтелект, аби ми самі давали собі раду» [с.65]. Ось так, просто і зрозуміло – порятунок світу і всесвіту залежить від нас. Це місія всіх і кожного.

Від праведника в священичому облаченні читач отримує чіткий і короткий урок релігієзнавства з проблеми відмінностей між християнами і юдеями: «Євреї і християни вірять у того самого Бога, який продиктував Мойсеєві Десять Заповідей. Але євреї не визнають у Христові обіцяного Месію, посланця Бога, якого вони чекають; для них він – ще один мудрий єврей. Ти стаєш християнином, коли вважаєш, що Ісус справді Син Божий, що Бог у ньому втілився, помер і воскрес» [с.88]. І як підсумок, твердження: «Християни – це ті, що згадують, євреї – ті, що досі сподіваються».

Повість наповнена знаками і біблійними символами, одним з яких є число 12. Саме стільки єврейських хлопчиків потрібно захистити отцю Понсу від лап поліції – спочатку знайти причину з якої ці дванадцять не можуть приймати участі в першому причасті, а вже потім – реально рятувати їхні життя, замкнувши в таємній синагозі.  

Проте, війна – це війна і, попри райдужне сприйняття довколишнього світу семилітнім хлопчиком, попри розмірковування над Біблією, ми бачимо постійні нацистські облави, появу в містечку Шемле учасників Опору, англійські бомбардування. Не обійшлося й без трагедії – охоплена ейфорією і ентузіазмом від усвідомлення скорого визволення Бельгії військами союзників, мадемуазель Марсель зіграла під носом у нацистів «Уродженку Брабанта» – національний гімн, символ нескореності маленької європейської нації. Відважну жінку, що виготовляла фальшиві документи не одному євреєві, схопили і замордували гестапівці.

Розповідь Жозефа, здавалось би, закінчується щасливо: 4 вересня 1944 року англійські війська звільняють Брюссель, батьки – живі й здорові – повертаються і знаходять свого улюбленого сина на Жовтій віллі, мама Руді не загинула в газових камерах Освенціма і навіть, при зустрічі в Брюсслі, зіграла для Руді на фортепіано. Та Жозеф не хоче повертатися до батьків – його серце назавжди прикипіло до новочасного Ноя. Ляпас від руки отця Понса, і другий – від батька, повертають хлопця до розуміння своєї приналежності до богообраного народу і до місії, що покладена Богом на цей народ – «свідчити перед людьми, що Бог лише один, і через цього Бога змусити людей поважати людей» [с.51]. Саме так.

Всі війни рано чи пізно закінчуються, а завдання Ноя-колекціонера залишається незмінним – врятувати від зникнення тих чи інших живих істот, той чи інший народ. Отець Понс після війни почав нову колекцію – книг дисидентів, яких прагнув знищити Сталін; у грудні 1983 року він посмертно дістав звання «Праведника світу», бо врятував не тільки Жозефа, Руді, та решту єврейських хлопчиків, а й наступні покоління їхніх дітей та онуків.

Сам Жозеф, наслідуючи свого наставника, розпочинає збирати палестинсько-ізраїльську колекцію, голосно і сміливо проповідуючи мир між цими народами.

Праведний Ной стає символом миру і безпеки, запорукою поваги до кожної людини, незалежно від раси та національності, символом, який покликаний виховувати в людині – Людину.