Re: цензії

Вибуховому цвітові і плоду нової, свіжої авторки у вітчизняному мистецько-інформаційному саду можна лише по-доброму привітально порадіти, хоча радість тут пронизливо болюча (біль душі – провісник перемін...), жертовна, як і сама справжня творчість, співтворчість із Творцем.

Адже так живо, гаряче, вільготно писати Оксана Кузів (дівоче прізвище – Ворончак) почала разом зі своїм воскресінням після важкої хвороби, яку вона з Божого благословення перемогла і яка оновила її, спонукала по-іншому сприймати світ і засвіт, не забравши, а навіть, здається, додавши, відшліфувавши її іронію та самоіронію, яка однозначно є маркером найбільшої, бо внутрішньої, свободи особистості...

Як змінився її світогляд після заглядання у прірву, – має моральне право повідати людям і Всевишньому сама Оксана, а ми ж можемо наближатися до розуміння цього, читаючи її нові твори, зокрема цю прозу, перше враження від якої: вона проситься на сцену чи екранізацію, як вірші Оксани – для читання вголос. Підтвердження чого – вже поставлений на сцені її «Адамцьо», про що я дізнався, уже написавши ці рядки...

Отож, це практично й не проза...

Це – кіносценарій.

Це – драматургія...

Це – саме життя-слово і слово-життя, вистогнане сучасною Жінкою за себе, за коханого, за сина, за предків, які не доспівали, і нащадків, які ще мовчать...

Це слово калейдоскопічно розмаїте: то щебетливе, то ліричне, то драматичне, то трагічне, то, власне, анекдотично-іронічне, але його інформаційно-енергетичне поле виразно впізнаване, фіксоване при всій його жіночно-абсолютній таємничості.

А це вже не абищо в літературі.

Бо саме це і відрізняє літературу від побутописання, на противагу якому вічномолода душею Оксана Кузів пропонує нам (хоча, здається-відчувається, що пише вона для себе насамперед, – щоби, як кажуть, зрівноважити душу в дорозі до Світла) хемінгвеївську діалогічність мови твору при майже відсутності пейзажу і лондонівську буттєвість, як-от, приміром: « – Ні!.. Ні!.. Ні!!! Ти мене не розумієш! Я якраз до того і веду… Ти мені більше непотрібна… Мені уже непотрібні твої послуги, Клавдіє! Ні сьогодні, ні завтра, ні за тиждень… ніколи, чуєш?! Я ще молода здорова жінка і сама собі можу дати раду… Руки-ноги служать… Розумієш?! Не дивись на мене так!.. Ти ж бачиш – я можу робити усе сама!..»

При такій іскристій вітальності автора, визрілості, назрілості, діалектності її мови, як особливої родзинки тексту й життєтексту, фольклорно-діалектичній психофілософічності, апріорі віриш не лише її героям, в її героїнь, але в самого/самому автору, її кольорам, звукам, запахам, доторкам, що казково дифузують, переходять одні в одних, творячи ірреальності, віртуальності, кличуть і ведуть до красивої правди життя, що найважливіше в первинному сприйнятті твору і є первісною умовою любові до нього і (як уже хто собі хоче) – до авторки.

Можна, звичайно, шукати у світовій та вітчизняній літературі компаративістські паралелі й меридіани зразків творчості інших письменників, які десь підсвідомо чи й свідомо пересікає експресіоністична Оксана з її знаками й загадковим трикрап’ям, але справа це невдячна й непотрібна: адже гурману-читачу із перших сторінок її книги зрозуміло: перед нами – оригінал під маркою «Зроблено в Україні».

А якісний продукт завжди можна при бажанні експортувати, прославляючи і ощасливлюючи землю, на якій він створений, і автора, і Всевишнього, – особливо якщо це продукт духовний і в найвищих точках дотику сприймається, як не лише розмова з людьми, але як молитва під назвами «Таїнство», «Артистка», «Адамцьо», «Назови мене своєю».

Як і кожна справжня жінка, Оксана іноді кокетує в тексті, але це надає йому особливої чарівливості, яка і є міксом природності і власне кокетства, адже Жінка-письменник завжди трохи й Муза, хоча Муза – не завжди сама творить: вона, як відомо, лише надихає... Як надихає на душевний політ і справжня творчість, якщо це, як в Оксани Кузів, – сповідь, а не дидактика, одкровення, а не повчання.

Отож, читаємо цю книгу і чекаємо кіна...