Дивина та й годі! Все частіше, читаючи паперову (не в режимі он-лайн!) книгу, ловлю себе на спокусі натиснути пальцем (подібно до “мишки”) на якусь із назв у списку літератури чи виділене (підкреслене) слово, щоб прочитати додаткову інформацію. Іноді не втримаєшся й “клікнеш”, і тільки тоді приходить усвідомлення, що це ж не комп’ютер, і для того, щоб ту інформацію отримати, потрібно відірвати своє “офіційне місце” зі стільця, добряче “поритися” на полицях домашньої книгозбірні, сходити до якоїсь із бібліотек або книгарень, які на щастя, є ще в містах України, а якщо це наразі неможливо (наприклад, нема на місці потрібних видань, ніч надворі, нездужається чи просто ліньки встати з насидженого місця) зайти у сучасну “притчу во язицех” під назвою Інтернет (або по-нашому, рідно-запашному, в Мережу).

“У світі – роботизація!” – розпачливо вигукнув ще за часів хрущовщини один із фронтменів російського шістдесятництва Андрій Вознесенський, і недалеким був від істини – подальші роки засвідчили планомірну електронну експансію в усі сфери людського життя. У 90-ті слова “комп’ютер” не знало хіба що немовля. Далі в ліс – більше дров… Нині людство комп’ютеризувалося до тієї міри, що навіть у звичайному побуті рідко обходиться без спеціальної “юзерської” лексики. Стало вже прісно й не “круто” сказати просто про зміну керівництва чи набір нових кадрів у тій чи іншій організації, міністерстві, відомстві, фірмі тощо – все частіше доводиться чути “перезавантажились”. Про необхідність “перезавантаження” звичної картини світу, яка склалася в мізках людей, говорять і деякі психологи. А хіба не випадало чути запитання, звернене до працівника, який дратує і начальство, й колег своїм тугодумством: “Ну, чого «завис»?” Причому щодо машини професіонал-комп’ютерник може застосувати набагато “політкоректніше” визначення – не “завис“, а саме “задумався”. З людьми – як з комп’ютерами, з комп’ютерами – як з людьми… “Правая, лівая де сторона?..”

Зі схожими думками розгорнув я “нову” книгу знаного в Україні (та вже й у світі) письменника Ігоря Павлюка – опублікований цього року львівським видавництвом “Апріорі” філософісько-фантастичний роман “Вирощування алмазів” (про лапки, у які я взяв слово “нову” – трохи згодом). Cправді, на перший погляд герої роману – програмісти, щоправда, назва книги свідчить про те, що справою вони займаються трохи незвичною, але й цим сучасного читача, особливо заприятельованого з Інетом, не надто здивуєш: за допомогою 3D-принтерів, схоже, скоро не те, що алмази вирощуватимуть (їх і так уже вирощують штучно в спеціальних лабораторіях і без “3D”), а як у старій утьосовській пісні: “Нажал на кнопку – чик-чирик! – и человек готов!”. Звісно, це жарт, а от справи, що ними займається Лабораторія, описана у творі І. Павлюка, чи не найсерйозніші – вони справді вирощують алмази, але це не мінерали, а… людські душі. Виявляючи серед людей, ще, по суті дуже молодих за віком – чи буде це курсант військового училища, чи солдат-в’язень дисбату (власне, й те, й інше було в біографії одного з героїв роману – Остапа Шаблія, або – за термінологією згаданої загадкової Лабораторії, – 24-Х-315), а чи журналіст, завідувач відділу релігійної газети (як-от Тарас Криштальський – чи 24-У-315, – котрому й смерть написано на роду, і воскресіння) осіб, особливо тонких за світосприйманням і чутливих серцем, здатних помічати велике у найменшому, вони піддають їх тяжким випробуванням, яке, попри всі пережиті ними негаразди і навіть трагедії, духовно загартовує їх, змушуючи сяяти їхні душі все новими яскравими гранями. Ось ці алмази, чи якщо читач хоче – діаманти, які вишліфовуються й виграновуються тут, на Землі. “Вони дуже парадоксальні істоти – ці алмази. – міркує один із Працівників Лабораторії (Час). – Будучи губками, які всмоктують енергію кожної навколишньої піщинки, вони, як лінзи, фокусують її в одну надгарячу точку – і відають, самі ж почувають себе жахливо невтоленими, часто порожніми і бідними. Бо так воно і є… Вони надто чутливі – тому бувають, а швидше здаються, надто жорстокими, надто слабкі, тому здаються часто надто сильними… Крайність переходить у свою протилежність. Я б їх, митців усіх часів і народів, так би й назвав – Парадоксами”.

Звісно, працівники Лабораторії чи Комп’ютерного Центру, як її називає у книзі автор, діють не самі: їхня робота – це виконання Плану, наміченого Керівником. І якщо ймення (чи псевдо) підлеглих вельми характерні, відповідні до сфери діяльності кожного, але цілком прості для розуміння (Час, Простір, Випадок, Доля), – то Керівник має зовсім незвичне ім’я: Лоа.

“Ну й що?” – може запитати читач, дещо обізнаний з особливостями фантастичної літератури – “ Адже жанр ( чи це буде “science fiction” а чи “fantasy”) дає право авторові вигадувати для героїв різні імена, які зовсім не обов’язково мають щось означати й підлягати розшифруванню”.

Так воно та не зовсім. Річ у тім, що ймення Керівника – не вигадане, а лише дещо змінене, й якщо згадати, наприклад, Танах (гебрейську Біблію), то і в Торі, й у Книгах Ісуса Навина, Псалмів, Йова ім’я Елоаг (ісламський відповідник– Аллах) зустрічається на означення Єдиного Бога. Власне, Елоаг – це форма однини, множинний варіант “Елогім” (дослівно “Боги”) означає Всевишнього у всіх Його виявах. Цікаво що у гавайців, які живуть аж надто далеко від Близького Сходу й запідозрити семітські впливи навряд чи можливо, найвідоміше слово Aloha зазвичай розшифровується як “привіт”, “мир” і “любов” – згадаймо знову ж таки мусульманського Аллаха, формулу Івана Богослова “Бог є Любов” і Христове привітання “мир вам”, поширене, до речі, як у християн, так і в мусульман (у формі “ассаламу алейкум”).

Ясна річ, що ототожнення Лоа з Творцем викличе неоднозначну реакцію у релігійних фундаменталістів та й значної частини звичайних віруючих (чесно кажучи і мені інколи ставало не по собі – особливо коли підходив до читання “щоденника Лоа”), але наважуся ствердити, що навіть у цій ризикованій “комп’ютеризації” Надсвіту (і навіть “приземленні” способу життя самих Дослідників) немає ні крихти відкидання Бога, а є безнастанний пошук дороги до Нього. Як відомо з Євангелій, людство приходить до Віри багатьма шляхами (пастухів, волхвів, Савла, Марії Магдалини, Фоми). І, варто сказати, навернення до Господа значної частини сучасних вчених часто відбувається саме стезею Фоми, котрий повірив у диво Воскресіння, лише вклавши пальці у Христові рани (так, наприклад, герой відомого роману Миколи Руденка “Сила Моносу” філософ Мирон Грива від неясних передчуттів і феноменальних випадків прийшов до переконаної віри у Творця тільки тоді, коли вникнув у надиктовані  з г о р и  фізичні формули, які підтверджували Його існування). Так і роман “Вирощування алмазів”, на мою думку, адресований не тим, хто уже живе у згоді з Всевишнім, а тим, хто і радий був би повірити, але в силу наукового складу мислення і звички все перевіряти шляхом експерименту, поки що не може Його пізнати й прийняти – таким потрібні формули і звична термінологія. Яка людина – такий для неї й Бог. Тому й постають перед читачем Його Посланці схожими на звичайних землян – носять джинси, в перервах між роботою п’ють чай або каву, їдять торт, святкують дні народження, мають свої особливості вдачі, а між Випадком і Долею взагалі спалахує кохання, яке змушує їх, по суті, втілитися в героїв твору – Тараса Криштальського та Олесю Соколовську…

В євангельських притчах та проповідях Спасителя часто наголошувалося – “Хто може вмістити, нехай вмістить”, “хто має вуха – нехай чує”, “хто читає – нехай розуміє”, – оскільки існувало золоте правило мудреців: звертатися до людей згадно з рівнем їхньої свідомості. Чи ж не цього правила дотримується автор “Вирощування алмазів”, коли, торкаючись сакральних тем у розмові з сучасною молоддю, свідомість якої значною мірою закомп’ютеризована, говорить їхньою мовою й дає таким чином змогу людям, котрі ще не вірують, але вже“думають” (як герой книги), “вмістити”, “почути”, “зрозуміти” і врешті увірувати? Аби зробити вибір на користь Сил Світла, гадаю, досить перечитати епізод, який передував звільненню Остапа Шаблія з дисбату, коли його спокушає ворог роду людського, схиляючи до самогубства, але перемога все ж лишається за Всевишнім, і, зрозуміло, за Остапом. І якщо хлопець іще недавно вагався щодо того, хто його “веде”, випробовує на міцність і захищає від посягань темряви, то після всіх випробувань усі сумніви його розтали. Тому й відповідає Остап на запитання медсестри санчастини, чи є Бог, чітко і впевнено: “Так. Однозначно”. Заради того, щоб це усвідомити, варто було пройти те, що випало на долю Шаблія (та, смію думати, й самого письменника). Заради того, щоб це усвідомив читач, варто було писати згадану книгу, тим паче, що вона за часом створення далеко не нова – наприкінці роману стоїть дата “21 жовтня 1997 р.”. Отже подаючи до друку твір майже десятирічної давності, Ігор Павлюк був упевнений у його нинішній актуальності, і, вважаю, що не прогадав.

Мандрівка авторським хронотопом, який охоплює проміжок від епохи динозаврів – до сучасності, й де присутня, власне, й своя “географія” (так у описаному Ігорем “Сінгапурі” виразно проступають риси Львова, й інакше бути не може: адже назва і європейського, і азійського міста перекладається однаково – як “місто Лева”), певен, буде корисною для неупередженого читача.

Звичайно, дещо в авторській концепції особисто в мене викликає не те щоб заперечення, а радше застереження. За І. Павлюком виходить, що алмази (читай “митці”, “творці”, “генії”) вирощуються лише з окремих людей. Натомість у 27-му вірші 1-ї глави Книги Буття читаємо: “І Бог на Свій образ людину створив, на образ Божий її Він створив, як чоловіка та жінку створив їх”. А у “Смарагдовій скрижалі” Гермеса Трисмеґіста, яка, за переказами, є пам’яткою ще допотопних, “атлантичних” часів, мовиться: “Те, що внизу, – подібне до того, що вгорі. А те, що вгорі, – подібне до того, що внизу. І знати це треба для того, аби набути пізнання найпречудовішого Єдиного”[1]!

Тепер подумаймо: раз Господь створив людину на Свій образ ,то створив Він її теж творцем власного світу і власної долі, й тоді все людство  мало б бути “алмазним”. Чому ж тоді йдеться лише про окремих? А можливо, справді всі люди (включно з циніками Пижлєцовим, Яблоковим, Тмутаракановим та ін.) – потенційні генії-“алмази”, але не можуть цього усвідомити, й тому живуть, як звичайний собі “гравій”, аж поки Божий Перст не вкаже на когось із них?

Як бачимо, філософський роман Ігоря Павлюка “Вирощування алмазів” спонукає до непростих запитань, відповідь на які доведеться шукати самому читачеві – насамперед у собі, у своєму серці, і в цьому плані книгу можна назвати своєрідною притчею, ба навіть підказкою зацикленим на матеріальних проблемах чи технократичному мисленні: “Частіше звертайте свої очі й серця до Неба, до Бога – адже лише по тому можна пізнати справжню Людину”.

[1] Гермес Трисмеґіст. Смарагдова скрижаль [Електронний ресурс] / Гермес Трисмеґіст. – Режим доступу: http://ua.philosophy-of-religion.org.ua/emerald_tablet_of_hermes_trismegistus.html, вільний. – Назва з екрана.