Час говорити про Жінку, Літературу, Україну. Саме до такого дискурсу спонукає біобібліографічний покажчик Тамари Гундорової. Передусім – приєднуюся до всіх, хто щиро зрадів з’яві цієї ошатної, ретельно продуманої, з любов’ю виданої, гармонійної книжечки, яка починається із символічно-динамічного зображення на обкладинці: світло-сонячні кубики-пазли заповнюють прогалини уявної «стіни літературознавства».

Видання споряджене вступними статтями Григорія Грабовича «Проявлення критика» і Миколи Сулими «Замість передмови». Відтак – «Бібліографічний покажчик праць» 1877–2015 років (238 позицій),  а також «Література про Т. І. Гундорову». Нарешті маємо сконденсований, зручний орієнтир у багаторічних різнопланових теоретично-практичних напрацюваннях самобутнього і популярного науковця (статтях, виступах, рецензіях, монографіях, інтерв’ю) українською, російською, польською, англійською мовами! Хоч би про кого писала оригінально мисляча дослідниця (І. Франка, Ольгу Кобилянську, М. Коцюбинського, І. Нечуя-Левицького, В. Стуса, М. Вороного, А. Кримського, Ю. Андруховича, Лесю Українку, М. Гоголя, І. Котляревського, В. Винниченка чи ін.), її підхід визначається несхитним літературознавчим кредо: «<…> просто “я бачу” по-інакшому і тому не піддаюся владі [інтерпретаційних. – О. Н.] стереотипів».

Новаторські публікації Тамари Гундорової («Кітч і література: травестії», «Женское письмо и гендерная иерархия на литературном поле», «Постколоніальний роман генераційної травми та постколоніальне читання на Сході Європи» тощо) відповідають її правилу: «Я <…> намагаюся ставити питання, які <…> відповідають на запити часу. У цьому плані я виходжу поза традиційне поле літературознавства і ступаю на поле культурологічних та антропологічних студій».

Прикметно, що за всю історію української Академії наук Тамара Гундорова – наразі третя жінка (після Варвари Павлівни Адріанової-Перетц і Ніни Євгенівни Крутикової), обрана членом-кореспондентом в галузі літературознавства.

Найцікавіші у покажчику – відверті, щирі «Вибрані інтерв’ю»: «Немає іншого місця, де б моя робота і моє хобі зустрілися і поєдналися так тісно» (розмову вели: Л. С. Бербенець, О. Р. Омельчук, Л. М. Демська-Будзуляк, Н. І. Гаврилюк, О. П. Михед), «Нова жінка в Академії наук» (Розмова Людмили Таран з Тамарою Гундоровою), «Я відчуваю, що зараз мені бракує серйозної української літератури…» (На відвертість спровокував Віктор Неборак). Тут Тамара Гундорова – унікальна, сильна, вільна, а при тому, сказати б, еміграційна – щедро розкриває ключові моменти своєї наукової життєтворчості. Моменти, значною мірою універсальні для елітарної людської матриці, з яких випливають такі висновки:

1)     талановита, одухотворена жінка сама повинна розвивати й утверджувати себе – попри некомфортні умови (суспільно-політичні, дискримінаційно-психологічні), «і несприйняття, і небажання зрозуміти, і просто ворожість» оточення («<…> я силоміць витягувала себе з рутини радянського літературознавства. <…> мої стажування і поїздки [до Австралії, США, Канади, Німеччини, Японії. – О. Н.] <…> мені дали надзвичайно багато. <…> можливість зайнятися самоосвітою <…> написати щось нове. <…> Та особлива свобода, <…> доступність до величезної гарвардської бібліотеки, Вайденеру, незалежність від адміністративних, матеріальних, сімейних проблем, які придавлюють вдома, якийсь творчий виклик <…>» – одне слово, звільнення «від тяжкого життя»); закономірним наслідком такого нонконформістського самоствердження є самоусвідомлення: «я – рак-самітник»;

2)     українська література – багатюще, вдячне джерело – стає цікавою, якщо досліджувати її по-новаторському, із застосуванням західних теорій («<…> середнє покоління [науковців. – О. Н.] – покоління амбітних, посвячених і компетентних дослідників, які спроможні бути і керівниками тем, і керівниками інституцій. Я в них вірю»; «<…> коло тих, хто хоче зробити українське літературознавство цікавим і престижним, немале, і в Україні і поза нею»);

3)     український культуротворчий канон теж потребує переосмислення («Традицію я шаную й досі, а от до форм її уславлення і сакралізації ставлюся досить критично»).

 Наприкінці покажчика – хронологія, основні віхи життя Тамари Гундорової: «Освіта», «Академічний досвід», «Асоційовані позиції», «Викладання», «Стипендії», «Премії», «Монографії», «Упорядкування», «Редагування», «Членство». Подбали укладачі й про «Іменний покажчик».

Оптимістична вершина – зворот обкладинки: задерикувата посмішка молодої лагідної Тамари Гундорової і підпис під світлиною: «професор, доктор філологічних наук, член-кореспондент НАН України, завідувачка відділу теорії літератури Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка, декан факультету україністики Українського Вільного Університету» – життя вдалося!

А читачі ощасливлені ще одним яскравим виданням-путівником для пізнання, зростання, дискутування а чи наслідування…