Якщо не я, то хто? Біобібліографічний покажчик наукових праць Тамари Іванівни Гундорової / Укладачі Т.Стальна, Н.Кикоть. – Мюнхен, 2015. – 112 с.
Час говорити про Жінку, Літературу, Україну. Саме до такого дискурсу спонукає біобібліографічний покажчик Тамари Гундорової. Передусім – приєднуюся до всіх, хто щиро зрадів з’яві цієї ошатної, ретельно продуманої, з любов’ю виданої, гармонійної книжечки, яка починається із символічно-динамічного зображення на обкладинці: світло-сонячні кубики-пазли заповнюють прогалини уявної «стіни літературознавства».
Видання споряджене вступними статтями Григорія Грабовича «Проявлення критика» і Миколи Сулими «Замість передмови». Відтак – «Бібліографічний покажчик праць» 1877–2015 років (238 позицій), а також «Література про Т. І. Гундорову». Нарешті маємо сконденсований, зручний орієнтир у багаторічних різнопланових теоретично-практичних напрацюваннях самобутнього і популярного науковця (статтях, виступах, рецензіях, монографіях, інтерв’ю) українською, російською, польською, англійською мовами! Хоч би про кого писала оригінально мисляча дослідниця (І. Франка, Ольгу Кобилянську, М. Коцюбинського, І. Нечуя-Левицького, В. Стуса, М. Вороного, А. Кримського, Ю. Андруховича, Лесю Українку, М. Гоголя, І. Котляревського, В. Винниченка чи ін.), її підхід визначається несхитним літературознавчим кредо: « просто “я бачу” по-інакшому і тому не піддаюся владі [інтерпретаційних. – О. Н.] стереотипів».
Новаторські публікації Тамари Гундорової («Кітч і література: травестії», «Женское письмо и гендерная иерархия на литературном поле», «Постколоніальний роман генераційної травми та постколоніальне читання на Сході Європи» тощо) відповідають її правилу: «Я намагаюся ставити питання, які відповідають на запити часу. У цьому плані я виходжу поза традиційне поле літературознавства і ступаю на поле культурологічних та антропологічних студій».
Прикметно, що за всю історію української Академії наук Тамара Гундорова – наразі третя жінка (після Варвари Павлівни Адріанової-Перетц і Ніни Євгенівни Крутикової), обрана членом-кореспондентом в галузі літературознавства.
Найцікавіші у покажчику – відверті, щирі «Вибрані інтерв’ю»: «Немає іншого місця, де б моя робота і моє хобі зустрілися і поєдналися так тісно» (розмову вели: Л. С. Бербенець, О. Р. Омельчук, Л. М. Демська-Будзуляк, Н. І. Гаврилюк, О. П. Михед), «Нова жінка в Академії наук» (Розмова Людмили Таран з Тамарою Гундоровою), «Я відчуваю, що зараз мені бракує серйозної української літератури…» (На відвертість спровокував Віктор Неборак). Тут Тамара Гундорова – унікальна, сильна, вільна, а при тому, сказати б, еміграційна – щедро розкриває ключові моменти своєї наукової життєтворчості. Моменти, значною мірою універсальні для елітарної людської матриці, з яких випливають такі висновки:
1) талановита, одухотворена жінка сама повинна розвивати й утверджувати себе – попри некомфортні умови (суспільно-політичні, дискримінаційно-психологічні), «і несприйняття, і небажання зрозуміти, і просто ворожість» оточення (« я силоміць витягувала себе з рутини радянського літературознавства. мої стажування і поїздки [до Австралії, США, Канади, Німеччини, Японії. – О. Н.] мені дали надзвичайно багато. можливість зайнятися самоосвітою написати щось нове. Та особлива свобода, доступність до величезної гарвардської бібліотеки, Вайденеру, незалежність від адміністративних, матеріальних, сімейних проблем, які придавлюють вдома, якийсь творчий виклик » – одне слово, звільнення «від тяжкого життя»); закономірним наслідком такого нонконформістського самоствердження є самоусвідомлення: «я – рак-самітник»;
2) українська література – багатюще, вдячне джерело – стає цікавою, якщо досліджувати її по-новаторському, із застосуванням західних теорій (« середнє покоління [науковців. – О. Н.] – покоління амбітних, посвячених і компетентних дослідників, які спроможні бути і керівниками тем, і керівниками інституцій. Я в них вірю»; « коло тих, хто хоче зробити українське літературознавство цікавим і престижним, немале, і в Україні і поза нею»);
3) український культуротворчий канон теж потребує переосмислення («Традицію я шаную й досі, а от до форм її уславлення і сакралізації ставлюся досить критично»).
Наприкінці покажчика – хронологія, основні віхи життя Тамари Гундорової: «Освіта», «Академічний досвід», «Асоційовані позиції», «Викладання», «Стипендії», «Премії», «Монографії», «Упорядкування», «Редагування», «Членство». Подбали укладачі й про «Іменний покажчик».
Оптимістична вершина – зворот обкладинки: задерикувата посмішка молодої лагідної Тамари Гундорової і підпис під світлиною: «професор, доктор філологічних наук, член-кореспондент НАН України, завідувачка відділу теорії літератури Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка, декан факультету україністики Українського Вільного Університету» – життя вдалося!
А читачі ощасливлені ще одним яскравим виданням-путівником для пізнання, зростання, дискутування а чи наслідування…
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2016/05/29/193252.html
|
