Коли б я жив серед тих племен, що за чутками й досі тішаться солодкою вольницею первісних законів природи, повір, читальнику, я залюбки намалював би себе на повен зріст та ще й гольцем голого. (Мішель Монтень)

Я пишу про невротиків, і сам – невротик. (Степан Процюк)

Філіп Солерс у передмові до збірки есеїв про французьку літературу «Війна смаку» писав: «Я завжди прагнув витворити живу, вертикальну історію мистецтва та літератури, звести рухливі сходинки, якими можна підніматися й опускатися в обидва боки». Від Мішеля Монтеня, зачіпаючи скандальних лібертинів, аналізуючи впливи на Бальзака і впливи Бальзака на інших, розкладаючи на детальки, наче конструктор, структуралістське письмо Барта, плаваючи в морі сюрреалістичних марень Батая, Мішо і Бретона, приймаючи екзистенцію Пруста, намагаючись зрозуміти Селіна, і все це в контексті подій у країні чи приватному житті авторів, розумієш, наскільки скріплений, склеїний, зчеплений невидимими, але добре відчутними гачечками літературний процес у Франції від часів зародження гуманізму і дотепер. Це вражає і захоплює одночасно, есеїст впускає читача у такі глибини, що, здається, от-от потонеш, але і виринати нема бажання. Подібне відчуття виникає під час читання есеїв Гая Давенпорта «Собака Перголезі». Схожі порухи свідомості викликає і Степан Процюк книжкою «Канатохідці» намаганням накреслити лінію, котра би перетинала український літературний процес, зшиваючи, зчіпляючи його клаптики докупи. За посередництвом доступної форми есею створити у читача те відчуття тяглості й часу, яке безцеремонно перервала радянська влада, знищивши та переламавши багатьох талановитих, показати інший бік письменницького життя, а не лише функціонування образу митця, як ідола від літератури.

Популярних (!) (себто таких, які на слуху і добре продаються, і я це хочу підкреслити) повноцінних книжок есеїстки про вітчизняних літераторів (не лише про їхні твори!), написаних українськими авторами, не так багато, як хотілось би. В переважній більшості це видання, які лише містять окремі есеії, чи просто критичні статті як, наприклад, «Квіти хворому» Ю. Тарнавського, «А.Г. та інші речі» В. Неборака чи «Міти метаморфози або Пошуки доброго світу» Б. Рубчака. І все ж, вміщені зауваги носять здебільшого літературознавчий характер. Можна також згадати «Таємниці письменницьких шухляд: Детективна історія української літератури» про письменників періоду «Розстріляного відродження», але і це не есеї, а художньо-документальне дослідження С. Цалика та П. Селігея. Про проблему української есеїстки писав ще у 2011 році Остап Сливинський у статті «Алькський дракон. Ще раз про сучасну українську есеїстку», зокрема, зазначав, що «очевидний пієтет до книги в українських авторів далеко не завжди йде в парі з усвідомленням відповідальності (хай буде й «перед вічністю»), яку книжкова форма публікації передбачає, прагнучи бути зв’язною і хоч якось структурно мотивованою цілістю, а не клаптиковою ковдрою чи колекцією газетних вирізок». Справді, більшість із популярних видань есеїстки справляє саме таке враження. Пишуть про все, але чомусь не наважують виписати якусь більш-менш зчеплену історію взаємин українських письменників, про їхні будні, звички, цікаві факти біографії, або й навіть страхи і комплекси. Чи то життя наших класиків було настільки бідним і нецікавим, що деякі есеїсти вважають краще переписати на власний манер дослідження та міркування Філіпа Солерса чи, до прикладу, Елізабет Рудінеско? Чи то життєві колізії тих же ж Винниченка, Маланюка, Самчука, Стефаника, Тесленка або плеяди письменників періоду «Розстріляного відродження» мало досліджені, що аж так катастрофічно бракує матеріалу, що вже й написати нема про що? Чи то нема грамотної стратегії популяризації української класики серед читацької аудиторії? Звичайно, що Україна – то не Франція, ще й особливістю вітчизняної літератури є щоразове починання все заново, орієнтація на травми колонізованого народу, тому відчувається відносний брак тяглості самого літературного процесу. Проте… 

Як пише сам Процюк в есе «Міщанські рекреації», ще з початків педагогічної практики у нього виробилося дещо відмінне ставлення до української літератури, ніж у загалу, попри всю повагу до традиції та класиків: «Говорити їм (студентам – прим.) на лекціях про письменників те, що насправді думаю я, а не автори вузівських підручників з історії української літератури. Не підлаковувати цієї літератури. Говорити про письменницькі біографії реальними фактами, а не патосними декламаціями, мовляв, змалечку він чи вона найбільше любили народ і кетяги калини за вікном». Але це було ще за часів радянської України. Сьогочасність нібито радує більш спрощеним поглядом на особливості письменницького життя-буття. В студентських аудиторіях поволі зароджується інший дискурс, і вже факт дружби Шевченка з «мочемордами» нікого не жахає і не дивує – про це вже говорять відкрито, оскільки поет – це теж людина, яка може помилятися і бути слабкою. Проте питання надмірної ідолізації окремих постатей від літератури, вихолощення їхніх людських, занадто людських рис, аж до перетворення їх у безликих і безстатевих гомункулів з одного боку, і перетирання між зубами пороху непідтверджених пліток з іншого буде стояти перед українським соціумом ще довго, мабуть. А скільки авторів через таке зациклення на одних і тих же переведені у режим не згадування? Думаю, Процюк гостро відчув цю потребу реабілітації забутих і перепрочитання канонізованих. Але для цього треба відійти вбік і подивитися на одних і других під іншим кутом зору. Автор «Канатохідців» розв’язує цю проблему через психоаналіз, одягаючи оголених ідолів у вбрання звичайних людей з проблемами особистого характеру, які не мають нічого спільного з любов’ю до одвічної калини. І в психобіографічних романах, і в невеликих есеях його письменники живуть і дихають, хай навіть «українцям ще треба дорости до такого жанру літератури».

Якщо читати «Канатохідців» не відриваючись і не відкладаючи вбік, то в першому ж есеі про Шевченка вхоплюєш червону нитку лейтмотиву: «А хто взагалі оті письменники і з чим їх споживають?». І виявиться, що «цей талановитий Тодось Осьмачка хворів манією величі і якоюсь дитячою мізантропією», зовсім як Август Стріндберг, про якого Процюк теж неодноразово згадує; натомість Лариса Косач, котра володіла рідкісним альтруїзмом, перед смертю турбується, «щоб нагодували сестру Ольгу, яка приїхала здалеку»; що Шевченко (саме той портретний ідол у смушевій шапці із жахливо сумними очима, хоч, подейкують, в житті він був веселим чоловіком) «Вживав алкоголь? Так. Любив жінок? Так. Ну і що, пані та панове? І що з того?». Справді, і що з того? Галас навколо цього можна порівняти з популярними спекуляціями на тему, а чи був Христос одружений із Марією Магдаленою? А навіть якщо і був, що це змінює? Історія вже склалася такою, якою ми її знаємо. Твори авторів написані такими, якими ми їх читаємо. А особливості біографій – це швидше доважок для того, щоб розуміти контексти.

Щоб уповні насолодитися цією книжкою, читання варто починати з однойменного есею «Канатоходці». «Людина межі не переживає за утеплення персонального клозету і ніжність туалетного паперу для персональної задниці. Її вабить ризик. […] Проте навіть у своїй деструктивній одержимості канатоходець залишається внутрішньо чесним»,- так узагальнено характеризує автор тих, про кого веде мову на сторінках збірки. Автор втягує читача у своєрідну гру, демонтаж стереотипів, пропонує відповісти на поставлені питання разом, розгадати нерозгадувані загадки буття. (А, можливо, він таким чином намагається деконструювати свій життєвий досвід, знайти апорії і зібрати наново власний світогляд?) Що є любов, і чи існує на неї попит? Як виглядає сучасне суспільство споживання і яка роль відведена в ньому пересічній людині, а яка – літературі? Чи невроз дорівнює менталітету? Чи дозволено геніям помилятися?