Якщо перше видання Маргарити Сурженко («АТО. Історії з Сходу на Захід») здивувало читацьку аудиторію: так швидко про переселенців, дебютна книга, оптимістична та ще й від письменниці-переселенки, то друга – «Нове життя. Історії з Заходу на Схід» вже була очікуваною, бо обіцяною авторкою та видавцем. Хоча й тут не обійшлося без інтриги, адже вона має показати читачу зворотній бік медалі – життя тих, хто не захотів покинути зону АТО. Підсвідомо з’являється пересторога, чи не ховається за текстом пропаганда сепаратизму або ж набридле вмовляння «зрозуміти», «почути». Але відразу хочеться розвінчати її – не лише не ховається, а й вимітається звідти.

Судячи вже по двох книгах, можна сказати, що Маргарита не є письменником-бунтарем, котрий би без зайвих церемоній викривав хто є хто, показуючи цим свою позицію. Вона із м’якістю кішки непомітно ступає в прочинені героями двері, спостерігає за ними, але відчувши, що пахне там зовсім не патріотизмом (до будь-якої держави), випускає кігті, щоб докопатись до суті. Адже для неї ціль – не критикувати людей щодо їх вектору політичних вподобань, а показати, які мотиви насправді ховаються за цим вектором.

У «Новому житті» знову зринають три історії, в кожну з яких проникає відголосок АТО. Підзаголовок «Історії з Заходу на Схід» виглядає неоднозначним, якщо судити за географічним переміщенням героїв. Перший персонаж – Ваня, наймолодший і, як годиться, найпалкіший ідейний представник сепаратистів, врешті опинається там, де зона АТО є вже на Заході, а не на Сході. Оля – найстарша, її політичні переконання не відзначаються скелястою стійкістю: як тільки повіяло матеріально вигодою, «скеля» раптом перетворюється на «море», в якому й тонуть всі попередні ілюзії. Вона найбільше мандрує, почергово показуючи картини і Луганська, і Києва. Та останній персонаж серед головних – Яна – молода і найбільш невпевнена в своїх поглядах киянка. Вона переміщається лише ментально, тобто думками, які час від часу поринають до Сходу. АТО для кожного з героїв як межа, яку треба пройти, щоб почалось справді нове життя.

Так калейдоскопом вони й проходять протягом всієї книги – три життєві лінії, що не перетинаються. Автор проводить дослід, опускаючи до їх політичних переконань почуття кохання і спостерігаючи за ними, як за лакмусовим папірцем: якому кольору тепер вони віддадуть перевагу? І тут вже читач долучається до спостережень за реакцією із азартом юного хіміка. Порівняно із першою книгою, справді градус інтриги більш високий. Але з дбайливістю наукового керівника Маргарита розбавляє концентровані кульмінацією епізоди гумористичними вставками або роздумами (іноді вони контрастують один з одним). Серед героїв важко визначити негативних апріорі: грабіжники, волоцюги та просто байдужі зображуються скоріше як «заблудлі вівці», аніж прихильники Зла. Тим не менш, письменниця постає патріотом, але турботливим і справедливим, а не жорстоким та агресивним. Це враження підсилюється святкуванням Нового року (чим і завершується книга), де життя, як Дід Мороз, тільки замість подарунків роздає ситуації, які кожен заслужив за рік.

Стилістично твір теж цікавий: для передачі стану героїв автор використовує повтори, в діалогах зустрічається словесна гра (хоча простувата та й виключно для гумору), доволі чіткі й такі, можна сказати, традиційно національні порівняння (наприклад: «Всі ці розмови про війну – ніби брудні чоботи, які ти кладеш на стіл з білою скатертиною»). До речі, про мову – звісно, діалоги, котрі територіально знаходяться на Сході, подаються правдиво російською (без транскрибування, як це стало останнім часом бути модно в сучукрліті), а в переселенців проскакує суржик (хоча в міру і доречно). Типові діалоги, де обговорюється постмайданна ситуація в країні (як і буденні епізоди з роботою волонтерів, листами дітей, квартирним питанням тощо), ще досить живі та актуальні для нашого сьогодення. Але коли бачиш їх в книзі – розумієш, що це є свого роду пам’ятка, лист у майбутнє:

«– От якби вони не були такими байдужими, вийшли тоді в своє місто, тоді всього цього не було б. Київ пройшов це випробування, а вони заслужили те, що мають.

– Але що б вони, тобто ми… Що б ми зробили проти людей з автоматами?

– Та очевидно ж! Перемагає не зброя, а воля, сила духу...»

І, звісно, ця книга (як і попередня) не позбавлена узагальнюючих фраз, де проглядається чіткий образ автора, а не конкретного персонажа, як от: «Війна змушує забувати про матеріальні цінності, коли тобі до голови притуляють автомат» або таке: «Країна – це ніби організм. Але коли в одній частині організму з’явилась пухлина, інша повинна жити звичайним життям», хоча є й трохи банальні: «Щастя – відчуття, яке живе десь у серці». Однак за цими словами – не порожнє місце, а ситуації, що підкріплюють думку автора. Хоча й вигадані, але такі близькі до реальності, що може, в якомусь сенсі і є її частиною…